«Посилаю вам моє батьківське благословення з проханням, щоб ви обоє жили в злагоді та любові один до одного та до інших людей і не забули про три речі: смерть — суд — рай чи пекло. Прийміть ці слова як моє останнє бажання», — листівку з такими рядками з України від свого дідуся як велику цінність зберігає у канадському місті Едмонтон політолог Андрій Глуховецький. Адресував благословення своїм синам у середині минулого століття отець Василь Глуховецький, який пройшов непрості часи підпілля УГКЦ. Упродовж 1922-1944-их років священник служив у селі Острів, що біля Тернополя. За патріотичну позицію він зазнав переслідувань. Двоє його синів — Емануїл і Ярослав — під час Другої світової війни змушені були виїхати в Канаду. Отець Василь з їмостю Іриною доживали віку в родичів у селі Буцнів. Поховані на цвинтарі в Острові. Зі своїми синами жодного разу з часу розлуки так і не зустрілись, тільки листувались. Не мали змоги побачити своїх онуків. Уже нема ні отця Василя, ні його синів, але пам’ять про цю священичу родину береже онук Андрій Глуховецький.

— Пане Андрію, ви подали в інтернетресурсі Geni генеалогію своєї родини в Україні. Яким чином із далекої Канади дослідили?
— Радянська влада розлучила нас із дідусем отцем Василем Глуховецьким і бабусею Іриною. Мої батьки не надто розповідали історії про минуле. «Про це не можемо говорити й писати…» — не раз повторював тато. Переслідування радянського режиму тяжіло над нами навіть у Канаді. Мій дідусь упокоївся в 1968 році. Мені тоді було сім років. Мого батька не стало у 1992 році. Матір прожила довше. Мій стрий Ярослав помер у 2005 році. Родинним корінням я зацікавився через багато років після смерті батька. Наш родич Ярослав Пришляк, який мешкав у Монреалі, видав книгу «Казка родоводу Пришляків і Куриласів». Там є згадка про мого діда і про рід Глуховецьких. Книга зацікавила мене, тож вирішив дослідити свою генеалогію. У різних джерелах я переглянув понад 50 тисяч імен, щоб вибудувати родинне дерево. Багато дізнався завдяки інформації, зібраній спільнотою мормонів українського походження. Вони поїхали в Україну, зробили копії давніх церковних книг з архівів Львова, Тернополя та інших міст і розмістили в Інтернеті. У США виходить газета «Свобода», у якій публікують некрологи з короткою згадкою про родину покійного. Звідти теж почерпнув деякі дані. Над збором інформації я працював майже двадцять років. Мрію колись видати книгу про родовід Глуховецьких.

— Знаковою постаттю для вашої родини є отець Василь Глуховецький. Що вам відомо про нього?
— Мій дідусь народився 24 грудня 1884 року в селі Містки колишнього Пустомитівського району на Львівщині в родині хліборобів. Навчався в Духовній семінарії та в університеті у Львові. 9 січня 1916 року одружився з Іриною Кордубою — донькою багатодітного священника Петра Кордуби.
Того ж року єпископ Йосиф Боцян висвятив його у сан священника. Перша парафія отця Василя — село Борщовичі біля Львова. Там народився мій батько Емануїл, якого кликали Маньком. Я мав можливість відвідати це село. Мій дідусь також був адміністратором парафії в сусідньому селі Пикуловичі. У 1918 році у подружжя Глуховецьких народився другий син — Ярослав. Перша світова війна, окупація Західної України Радянським Союзом — у вирі тих подій дідусь переїхав на Тернопільщину. Рік служив у Мишковичах, а потім 22 роки — в Острові. Церква в Острові під час Першої світової війни була зруйнована. Стараннями отця Василя і людей храм було відновлено. Добрим приятелем мого дідуся був Богдан Антків — знаний драматург і композитор, який керував хором в Острові від 1941 до 1944 року. Отець Василь Глуховецький мав добрий музичний слух, гарний бас. Їздив із сільським хором на різні виступи. У 1942 році острівський хор здобув перше місце серед хорів у Львові під час святкування 100-ліття з дня народження Миколи Лисенка. Мій дідусь цікавився політикою, вболівав за Україну. Знаю, що любив грати в шахи — навідувався до місцевого мешканця Чарнецького. Під час гри вони дискутували про політичні події.

— Ваш дідусь, як і більшість греко-католицьких священників того часу, зазнав переслідувань, дивом уник арешту. Є інформація, що він підтримував вояків УПА, дозволив їм переховуватись на дзвіниці в Острові…
— За його патріотичну позицію у квітні 1944 року радянські «визволителі» вигнали отця Василя з дружиною зі церковної резиденції в Острові. Дідусь змушений був тимчасово поселитися в свого приятеля Василя Волинця у Великій Березовиці, де підпільно проводив богослужіння. У 1946 році ліквідували УГКЦ. Отець Василь не відрікся від своєї церкви. До Острова тоді направили православного священника. Богдан Антків влаштував мого дідуся бухгалтером у театрі в Тернополі, щоб мав де заробити на хліб. Близько року дідусь працював там. НКВДисти стежили за ним, адже знали, що двоє його синів — на Заході. Після В. Березовиці дідусь перебрався до будинку отця Василя Куриласа та його дружини Олени Кордуби (рідна сестра бабусі) в Буцнів. Є спогад, як моя бабуся врятувала дідуся від арешту. Постукали у двері. Бабуся наказала дідусеві лягти в ліжко, закутала його. Поставила поруч ліки. «Чоловік при смерті. Вже з цього не вийде…» — зітхала перед «гостями». Отця Василя не забрали. Помер дідусь 21 вересня 1968 року. Є світлини, як похоронна процесія з оркестром ішла з Буцнева до Острова. Поховали у родинному гробівці, як і згодом мою бабусю. Але я ще жодного разу не був в Острові біля їхньої могили. Хочу колись приїхати…

— То ви взагалі ніколи не бачились зі своїм дідусем?
— Ні з дідусем, ні з бабусею. Навіть не було можливості говорити по телефону. Тільки іноді ми отримували листи від бабусі. Бережу їх, переклав англійською. Пригадую, що я теж писав коротенькі листи в Україну. Я народився у Монреалі, в Україну ми не їздили. Вже у дорослому віці я мав можливість ступити на землю моїх предків.

— Чому ваші батько і стрий виїхали з України?
— Мій батько Емануїл хотів бути священником, навчався в духовній академії в Львові за часів ректора отця-митрата Йосифа Сліпого. Як почалася Друга світова війна, продовжив студії в духовній семінарії у місті Кулемборг, що в нинішніх Нідерландах. Поміж навчанням вчителював у Тернополі, на Холмщині. Бачив, як взялися витісняти Бога зі школи. А потім почалося переслідування УГКЦ. Мій стрий Ярослав мріяв стати інженером, але через війну не зміг закінчити навчання. У 1943 році стрий повінчався в Львові з Іванкою Гуральчук з Острова. Його наречена мала чудовий голос, співала в хорі. Перед другою окупацією Західної України радянськими військами у 1944 році стрий опинився з дружиною в Кракові, а згодом — у Німеччині. У 1949 році вони переїхали до Канади. За ними у 1951 році до Монреаля прибув і мій батько. Через п’ять років отримав громадянство. На жаль, він так і не став священником. В еміграції починав із важкої роботи на залізничній колії. Коли вивчив англійську, обійняв посаду директора бюро поїздової компанії. Там трудився до кінця своїх літ. Мій стрий працював техніком у фільтраційній водяній станції в Монреалі. Їхня з дружиною Іванкою єдина донька Ірина вийшла заміж за Юрія Весоловського, батько якого — український пісняр, акордеоніст Богдан Весоловський. У своїх батьків я теж єдиний син. Мої матір і батько повінчалися у 1960 році. Моя мама Марія Пипка походила з села Ілавче, що біля Теребовлі. У мене з дружиною Оксаною Ковальчук двоє дітей — син Марко і донька Лариса.

— Ви добре знаєте географію України. Коли мали змогу побувати на батьківщині предків?
— В Україні я бував по роботі десь шість-сім разів. На Тернопільщину, на жаль, не навідався. Знаю населені пункти із документів. Вперше я поїхав в Україну спостерігачем від канадського уряду на президентські вибори у 1991 році. Відправили тоді мене до Полтави. Представники парламенту Канади їхали в Україну і запросили мене, оскільки знав українську мову. Згодом я приїжджав спостерігачем на кожні президентські вибори. Востаннє був в Україні в 2019-ому році, коли обрали Володимира Зеленського. Спостерігав за виборами на дільниці в Кіровограді. У попередні рази я мав змогу побувати у Львові, Луганську. На Львівщині заїхав у село Містки, звідки родом мій дідусь та де служив і похований мій прадід Петро Кордуба.

— Розкажіть про себе. Чим ви займаєтесь?
— Свою кар’єру я розпочав у місті Оттава. 15 років працював у Федеральному уряді в столиці Канади — в різних міністерствах (міністерстві оподаткування, міністерстві рибальства, міністерстві природних ресурсів). Вісім років тому ми з дружиною переїхали до Едмонтона. Працюю нині політичним аналітиком в провінційному уряді при міністерстві нафти. Батько моєї дружини народився біля Рави-Руської. У 1939 році, перед початком Другої світової війни, він 9-річним зі своїми батьками переплив останнім кораблем із Західної Європи до Канади. Мама моєї дружини — теж українського походження, але переїхала з Боснії.

— Сини могли врятувати отця Василя Глуховецького від переслідувань радянської влади. Чи кликали його в Канаду?
— «Ми народилися в Україні, тут і помремо», — повторювали дідусь і бабуся. Навіть не думали покидати рідну землю. До того ж, вони були вже в літах, не ризикнули їхати в невідомість, та й хтозна чи кадебісти дозволили б. Мій батько жодного разу не навідався в Україну, мама — теж. Для більшої конфіденційності тато мав псевдонім — Іван Петрович. Батьки до останніх днів жили у страху…

Після університету я дев’ять років працював директором українського інформаційного бюро в Оттаві. Мав можливість обговорювати з канадським урядом українські справи. Ми хотіли, щоб Канада відкрила посольство в Україні. Завдяки нашим старанням це сталося у перші роки Незалежності. Я брав участь у маніфестаціях за звільнення політв’язнів радянських часів — Валентина Мороза, Левка Лук’яненка та ін. Тоді багато політв’язнів приїжджали до Канади. Я організовував їм зустрічі з канадським прем’єр-міністром та іншими посадовцями. В Оттаву прилітав також В’ячеслав Чорновіл. Після проголошення Незалежності я зустрічався з Леонідом Кучмою. Тоді були цікаві часи… Моя мама тривожилась, побоювалася, щоб радянський уряд не повернувся. Пригадую, коли я вперше приїхав спостерігачем в Україну у 1991 році, за мною ходив «хвіст». Помітив його я в потязі до Полтави. Підійшов до нього, заговорив. «Ваша українська мова така, ніби з ХІХ століття», — усміхнувся він. Але більше нічого не сказав. Мій батько жодного разу не був в Україні після виїзду в Канаду. А ось стрий Ярослав з дружиною відвідали село, мали зустріч із родиною. Проте дідуся і бабусю вже не застали. Моя двоюрідна сестра Ірина живе нині у США, ми не часто спілкуємось. У неї із чоловіком троє доньок — Леся, Наталка і Христина. Ми їздили до племінниць на весілля. Щоп’ять років організовують збір родини Кордубів у центральній українській оселі в Нью-Йорку. Ми кілька разів теж були на цих зустрічах.

— Ви народились в Канаді. Чим для вас є Україна?
— Коли мене запитують про національність, кажу, що я — канадець українського походження. Бережу історію своїх предків в Україні. Ми з моїм сином Марком — продовжувачі прізвища Глуховецьких. Україна завжди в моєму серці, адже там моє коріння.