Щоб підтримати херсонців і донести інформацію про війну в Україні по всьому світу, генеральний директор — художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша, голова Євразійської театральної асоціації, народний артист України Олександр Книга провів щорічний міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». У Херсоні це зробити було неможливо, тож уперше змінили формат — театри-учасники грали вистави на своїх майданчиках. У фестивалі цьогоріч взяли участь понад 60 театрів із 34 міст і 11 країн світу: України, Португалії, Чехії, Польщі, Туреччини, Грузії, Німеччини, Румунії, Франції та вперше — Японії і США. Російські окупанти тримали Олександра Книгу в полоні, завдяки зверненням відомих людей з різних країн його відпустили. Після пережитого артист відразу виїхав із рідними з Херсона до Львова.
Тернопільські актори відіграли у рамках фестивалю «Мельпомена Таврії» дві вистави — «Гормон кохання, або Тестостерон» і «Естроген». Разом із Олександром Книгою на перегляд завітав адміністратор Херсонського театру В’ячеслав Вандрашек, який знайшов прихисток із родиною у Тернополі.

— Вперше і, вірю, востаннє «Мельпомена Таврії» — на тернопільській сцені, адже фестиваль має повернутися до Херсона! — наголосив директор, художній керівник Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка Борис Репка. — Місія кожного українського театру нині — підтримати театр у Херсоні, підтримати херсонців, які зараз в окупації. ЗСУ вже недалеко від міста, думаю, найближчим часом його звільнять. Кожен наш аплодисмент для Херсона — удар по окупантах. Нашою потужною енергією наближаємо перемогу.

Олександр Книга подякував тернополянам за підтримку. Під час пресконференції режисер розповів, про що його допитували окупанти.
— Наша сила в тому, що ми підтримуємо одні одних, — сказав пан Олександр. — Херсонці під окупацією вже три місяці, тому їм потрібна наша потужна енергетика. Ми з В’ячеславом Вандрашеком побували в полоні. Через якийсь час починаєш втрачати віру, що тебе звільнять. Деякі наші співробітники, які намагалися виїхати з Херсона, три доби лежали в канавах, спали в полі під обстрілами, діти досі не можуть заснути. Це страшно… Коли я доїхав до Львова, то вирішив, що «Мельпомена Таврії», попри все, відбудеться, що фашистські орки не зламають наше бажання бути разом, нести добро і мистецтво, показувати Україну. Нашому фестивалю вже 24 роки. Щороку наприкінці травня Херсон перетворювався на театр — вистави грали на всіх сценічних майданчиках, у храмах, на вулицях, в парках. Цьогоріч вирішили, що кожен театр буде грати на своїй сцені і говоритиме про Херсон. Зібрані благодійні кошти спрямуємо на підтримку наших акторів, адже вони два місяці без зарплати, не мають навіть за що купити їжу. Я знав, що у нас багато друзів, але навіть не сподівався на такий шалений резонанс.

Наші актори і працівники театру, навіть ті, що зараз під окупацією, зняли вражаючий кліп, який неможливо дивитись без сліз… За кілька днів він набрав в Інтернеті понад мільйон переглядів. На жаль, нам довелося звільнити п’ятьох колег, які зараз співпрацюють з окупаційною владою. На нашу підтримку під час фестивалю відіграв навіть Луганський театр, який на початку війни переїхав до Сєвєродонецька, а потім — до Дніпра. У 2015 році ми їм допомагали декораціями, постановкою. Торік у листопаді наш театр був на театральному фестивалі в Маріуполі, а тепер їхній театр, який зараз в Ужгороді, відіграв для нас виставу. Треба зібрати всі зусилля і перемогти ворога, який не просто окупував наші міста і села, а паплюжить усе українське… Слово часто вартує набагато більше, ніж куля. Сумую за рідним Херсоном, хочу додому, хочу зібрати своїх дітей, онуків і почати відбудовувати красиву незалежну Україну. Зловив себе на думці, що мені приємніша навіть херсонська пилюка, аніж львівська…

23 лютого ми відіграли прем’єру вистави «Вічність і ще один день», і почалася вічність… Я повернувся тоді додому пізно вночі. Мешкаю в місті Олешки, що неподалік Херсона. Прокинулися ми від вибухів. «Тату, почалося!» — зателефонував син. Я поїхав до Херсона, приготували бомбосховище, там жили згодом 75 осіб. Повертався додому, місто захоплювали орки, потрапив під обстріли. Повернувся до театру, потім друзі перевезли мене в Олешки на човні. Від 6-ої до 13-ої години російські танки пройшли 100 км від Криму до мосту через Дніпро. Місяць я був із рідними вдома, а 23 березня по мене приїхали на БТРах військові. Крім того, що я директор театру, упродовж двох скликань є депутатом обласної ради. Через тиждень після окупації Херсона до мене зателефонував невідомий: «Ви гдє? В Хєрсонє?». «Ні», — відповів. «Будєтє в городє, поговорім», — сказав. Я змінив номер телефону. Та через місяць приїхали. Хтось із колаборантів «здав», де я живу. Обшукали будинок, перевернули все, шукали гроші. Везли мене в Херсон, по радіо лунала пісня «Байрактар», орки підтанцьовували. «У вас так много патріотічєскіх пєсєн», — провокували мене. «Наша нація — співоча», — кажу. «Нас називаєтє оркамі, гаварітє матюкі…» — «Який час, такі й пісні». Кинули мене за ґрати, допитували, пропонували співпрацю. Хотіли, щоб я відкрив театр, показував картинку, що все добре. «Театр — це актори, багато виїхали, не до вистав зараз», — відбивався. Два дні мене помучили і відпустили, бо вже багато відомих людей били на сполох. Вивезли із закритим обличчям, висадили в місті за кілька хвилин до комендантської години, огорнула паніка — куди бігти, щоб не застрелили. Згадав, що десь тут живуть друзі. Під час допитів у мене не було страху. Хвилювався лише, щоб рідним нічого не заподіяли. Після того зрозумів, що треба виїжджати… Але ми повернемося в український Херсон!