ВІЗИТКА
Лариса Миргородська народилася і виросла в Тернополі. Фах журналіста здобула у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Перед тим закінчила Тернопільський приладобудівний інститут ім. Івана Пулюя (тепер — Тернопільський національний технічний університет ім. І. Пулюя). Спеціальність інженера-механіка згодилася тільки для підготовки журналістських матеріалів. Допомагають у журналістиці й попередні професії — лаборанта хіміко-бактеріологічного аналізу і мікробіолога. Нині — на посаді завідуючого відділом ТВО радіопрограм філії ПАТ Національної суспільної телерадіокомпанії України «Тернопільська регіональна дирекція». Співпрацює зі щоденною всеукраїнською газетою «День». У 2016-ому як поетеса дебютувала збіркою «В оркестрі дня». Пісню на слова Лариси Миргородської «Незнайомка в капелюшку» написали композитор і виконавець Василь Дунець, Ігор Бойчак з Теребовлі, Юрій Левандовський з Кременця.
Тернопільська поетеса і радіожурналістка Лариса Миргородська перестала звертати увагу на плітки та інтриги, намагається не говорити про стосунки. Уникає бесід і про гроші – вважає, що від цього їх не побільшає. Про політику не дискутує, бо для неї це однаково, що переливати з пустого в порожнє. Її сенс – у моральному прогресі. Вона мріє відкрити у Тернополі кафе для бідних, які могли б там харчуватися безкоштовно. Нині Лариса розповідає «НОВІЙ…» про власний стиль життя, про погляди на стосунки між чоловіком і жінкою, про мрії і поетичну збірку «В оркестрі дня».
— Нині змістилися традиційні ролі чоловіка й дружини, — розмірковує Лариса. — Жінка може мати кілька освіт. Головне, щоб чоловік любив свою дружину, дітей, дбав про них. А щодо вищої освіти, то це добре, але не обов’язково і вона аж ніяк не додає людині порядності, інтелігентності, як іноді вважають. І ще, на мою думку, чоловік і тільки чоловік має бути головним у сім’ї.
— Що таке любов?
— Скажу словами з першого послання апостола Павла до коринтян: «Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!»
Ідеальна пара — це коли чоловік і жінка щасливі від того, що вони разом.
— Що думала про дружбу колись і що думаєш тепер?
— У 15-ть думала, що друзів може бути багато і не вірила вчительці етики, що так не буває. Згодом зрозуміла, що вона цілковито права. Моя добра знайома якось мені сказала: «Маєш маму, маєш чоловіка і не шукай собі подруг». Напевне, вона знала, що говорить. Але подруги у мене все ж є.
— Ти вмієш пробачати?
— Раніше дуже ображалася і довго переживала образи, тепер на все намагаюся дивитися по-філософськи і згадую слова папи Іоанна XXIII, який говорив, що людина слабка. Зрештою, я теж людина. Більше переживаю, якщо когось можу образити.
— Довіряєш людям?
— Не всім.
— Скільки років хотіла б прожити?
— До глибокої старості і при доброму здоров’ї та світлому розумі, щоб зробити якнайбільше добра. Цього ж бажаю моїм найдорожчим людям і всім-всім-всім. Але на все — воля Божа.
— Який для тебе був найскладніший період у житті?
— Коли пішов із сім’ї батько. Так мені, 11-ій дівчинці, здавалося, коли батьки розлучилися. Тепер розумію, що найстрашніше сталося тоді, коли тато пішов у засвіти в листопаді 2015-го. А тому, якими б не були непорозуміння, потрібно прощати, знаходити час для зустрічей, аби потім не жалкувати, що втрачене щось важливе.
— Як треба жити, щоби бути щасливим?
— Аби бути щасливим, треба, щоб на першому місці у житті завжди був Бог. «Без Бога — ні до порога», — вчила і наголошує тепер моя мама. Коли віддаєш ситуацію у руки Богові, тоді все добре. У цьому переконана з власного досвіду. Людина без Бога не може нічого. Почуваюся щасливою у храмі, в святих місцях, поряд зі своєю сім’єю, рідними, друзями, отримую задоволення від творчості, від своєї роботи, бо вона теж творча.
— Твоє життєве кредо?
— «Милосердя — вище справедливості», «Дивися на себе і вистачить з тебе».
— Чи визнаєш свої помилки?
— Визнаю, бо інакше не можна говорити про духовний прогрес.
— Ти педантична людина?
— Радше творча. Надто вимоглива до себе і до людей, з якими в нас спільна робота. Напевне, це не дуже добре, але в тому я перфекціоніст. У побуті ж люблю комфорт.
— Чи вибаглива у виборі одягу?
— Головне — пам’ятати, що зустрічають за одягом.
— Які маєш уподобання в їжі?
— Я за здорове харчування. Але ще три роки тому без міри їла шоколад і шоколадні цукерки. Чоловік навіть ховав їх від мене і видавав «норму», бо могла з’їсти навіть кілограм одразу. Ні, він не шкодував їх для мене, а просто дбав про моє здоров’я. Але я шукала схованку з цукерками по всій квартирі, мов алкоголік пляшку (усміхається). Намагаюся не вживати майонезів, кетчупів і всіх тих смаколиків, що пропонує сучасна харчова промисловість. Найкраще — сільські продукти з ринку, городина з присадибної ділянки. Це, як кажуть лікарі, безпечніше для здоров’я.
— Що робиш, коли в тебе поганий настрій?
— Ходжу по магазинах. Але це не означає, що обов’язково щось куплю.
— Чому, на твою думку, українці не живуть так добре, як за кордоном? Справа тільки в економіці?
— Не тільки в економіці. Ідучи на ринок, вже готова до того, що там, привітно усміхаючись, мене обважать, «підсунуть» зіпсуті фрукти, овочі… Коротко кажучи, у верхах ми маємо яскравих представників нашого суспільства. У них просто можливості більші. Отож, щоби в Україні відбулися позитивні зміни, треба кожному почати із себе.
— Чим доводиться жертвувати, працюючи у журналістиці?
— Хотілося б більше приділяти уваги рідним. Був випадок, коли мій чоловік просив зробити котлети, а я відповіла, що терміново маю дописати статтю в «День». Теорія, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, дієва. Мій чоловік тішиться, коли у вирі журналістських буднів знаходжу час приготувати щось смачніше, аніж з розряду щоденних страв з гарніром.
— Що тобі не вдавалося на перших порах роботи на радіо?
— «Добродій» — так називалася моя перша тематична передача, яку запропонував тодішній директор обласного радіо Богдан Олексійович Грабовський. Як виявилося, проблема — знайти справжніх добродіїв.
— В яких людей найчастіше береш інтерв’ю? Є якийсь принцип добору?
— Як каже один колега, його диктофон не хоче писати, коли той, у кого береш інтерв’ю, говорить неправду. Намагаюся вибирати не марнословів, а людей справи, які направду люблять свою країну, тих, хто може донести до суспільства щось мудре. Люблю спілкуватися з простими сільськими людьми, в яких мудрості, інтелігентності більше, ніж у декого з трьома вищими освітами.
Згадую бабцю Параскеву Джобу зі Мшанця Зборівського району, яка у вісімдесят почала писати вірші. Тоді, коли ми з нею познайомилися, їй вже було 88. І це не були примітивні віршування, а досконала сатирична поезія з виваженими думками.
От, до прикладу, відомий майстер з рогозоплетіння із села Млинівці Кременецького району Василь Казновецький. Усі знають цього колоритного чоловіка у крислатому брилі як постійного учасника фестивалів народних умільців, але навряд чи багатьом відомо про те, що він, коли розпайовували колгоспне майно, взяв на пай … занедбане погруддя Тараса Шевченка. У колгоспі, названому на честь Кобзаря, за довгі роки так і не спромоглися встановити погруддя, а Василь Миколайович подбав про реставрацію і поставив за власні гроші. Поряд купив хату для облаштування музею старожитностей. На відкритті пам’ятника політики зробили собі піар, але їхні обіцянки допомогти коштами облаштувати довколишню територію так і залишилися обіцянками, на жаль.
А взагалі щодо принципу вибору тих, в кого брати інтерв’ю, то дуже влучно сказала, звертаючись до журналістів, головний редактор всеукраїнської газети «День» Лариса Івшина: «Не робіть дурних людей відомими».
— Що тебе дратує в людях? А які риси найбільше цінуєш?
— Не можу сказати, що когось не люблю. Як кажуть, згадайте, що і ви не ангел. Але не подобається, коли люди лукавлять, поводять себе нахабно. Ціную відвертість, але не безтактність. Дехто ці поняття плутає.
— Про що мрієш?
— Хочу писати книжки, читаючи які, люди ставали би кращими. Дебютна поетична збірка «В оркестрі дня», яку мені дав Бог написати і видати, сподіваюся, такою є хоча би трішки. Маю кілька нових проектів, але наперед не хочу про це говорити. А ще моя мрія — відкрити кафе, щоб там могли би харчуватися бідні безкоштовно. Але таких грошей в моєї сім’ї немає.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Лариса Миргородська, поет, Тернопіль
