«Єдине, що від нас залежить — життя прожити як належить». «Як належить», по-лицарськи, дійшла до свого 90-літнього ювілею «цариця української поезії» Ліна Костенко. Нині вона — жива совість епохи. В українській літературі, хоча у ній було багато талановитих митців-чоловіків, роль обраної Богом на символ і прапор все-таки випала Ліні Костенко. А, може, й не випала. Може, вона сама свідомо обрала собі Долю, Долю тяжку, як хрест, і світлу, як перше причастя. День народження поетеси, який вона відзначатиме 19 березня, крім щасливого приводу привітати цю щасливу світлу жінку, є нагадуванням простих істин.

«Мій перший вірш написаний в окопі»

 Мій перший вірш

написаний в окопі,

На тій сипкій від вибухів

 стіні,

Коли згубило зорі

в гороскопі

Моє дитинство, вбите

на війні.

Здавалося б, звідки в неї цей бунтарський дух? Навіщо це їй, дівчинці з інтелігентної вчительської родини, яка ще в дитинстві потрапила до столиці?

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в місті Ржищеві на Київщині, в родині вчителів. Ще у дитинстві довелося скуштувати гіркоти. Батька Василя, котрий знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, і тому чи не всі їх у школі викладав, одного дня, як «ворога народу», забрали на цілих 10 років — на все дитинство Ліни. Потім була війна. Евакуація. Страшні, “сумні біженські мандри”. Раннє дорослішання і перші вірші — про «балетну школу замінованого поля»… У шістнадцятилітньому віці були вже перші публікації.

Літературна студія, Київський педагогічний інститут… А далі — узагалі за щастя — навчання в Московському літературному інституті, знайомство із на тоді уже культовими літераторами, серед яких — польський письменник, її перша любов і батько доньки Оксани Єжи-Ян Пахльовський. Одна за одною виходили її збірочки «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», які засвідчили: в українській поезії з’явилася зірка першої величини.  З портретів у книгах дивилася італійська кінозірка з насмішкуватим поглядом  інтелектуалки. Чого, здавалося, іще треба — пиши, кохай, радій життю. З іншими, може, так і було б… Тільки не з нею.

«Був судний день …»

Був судний день.

І вітер судний був.

І заповідь забувши,

всі судили.

Висока жінка, горда,

наче бунт,

Несла йому крізь

зал троянди білі.

Ці рядки — не просто поетична алегорія, вони прямо дотичні до біографії Ліни Костенко. А саме до того пам’ятного епізоду у Львівському суді у квітні 1966 року, коли розглядали справу братів Горинів. Тоді з Києва на закрите засідання приїхала ціла делегація української інтелігенції, серед якої були Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Ліна Костенко. Звичайно, їхня присутність на процесі мало вплинула на вирок, однак моральне значення було величезне – як для засуджених, так і для учасників акції.  Кінець «хрущовської відлиги». Тріскучі “брежнєвські заморозки”. Масові арешти української інтелігенції, і Ліна Костенко —  серед «неблагонадійних». У страшні для української інтелігенції 60-ті в Києві пошепки переповідали один одному, що на якомусь із вечорів Ліна Костенко підійшла до молодого поета, котрий у щойно опублікованій збірочці розсипав компліменти компартії й читав вірша «Дихаю Леніним», і прилюдно попросила: “Іване, ану дихни Леніним…”.

Її нову поетичну книжку   «Зоряний інтеграл», яка мала побачити світ 1963 року, було розсипано, така ж доля спіткала через десять років і збірку «Княжа гора»: авторка не погодилася змінити там ані слова. Її ім’я не згадували і в пресі. Шістнадцять років Костенко працюватиме «в стіл», проявляючи твердість і безкомпромісність, оте незрозуміле багатьом «серце горде і трудне»… По виданні тільки двох книжечок поезій вона опинилася з кляпом у роті. За непоступливу і безкомпромісну позицію її не друкували — жодного рядка! — аж до 1977 року. Не зламало її і те, що чимало років доводилось жити у важкій матеріальній скруті: на роботу неможливо було влаштуватись, а гонорарів не отримувала, бо ж книжки не виходили. Бували дні, коли залишалось тільки двадцять вісім копійок на пляшку кефіру. У цих нестерпних умовах, коли доводилося жити і впроголодь, Ліна Костенко не тільки не просила пощади за свою проявлену сміливість, а й не втрачала сили духу, не міняла “совість на харчі”. Розуміючи, що її будь-якої миті можуть заарештувати, вбити, кинути у психіатричку, Ліна Костенко везе дев’ятилітню доньку Оксану у село до свого батька. Згодом Оксана пригадуватиме той час: “Я — у Ржищеві, де дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць. Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму… А мама у Львові — на судах. Кидає квіти підсудним, їй крутять руки, вона б’є кулаком по “воронках”. Я жду її”.

«Жінка — твоя. Але я — твоїша…»

Чи справді необхідно,

щоб жінка була мужня?

Спасибі вам, спасибі,

за цей пріоритет.

Поетам всіх віків

потрібна була Муза.

А жінці хто потрібен,

 Якщо вона — поет?

«Він учинив подвиг! Бути чоловіком Ліни Костенко — це передова кожен день», — так говорили про Василя Цвіркунова. Вони познайомилися, коли вона уже була забороненою, «опальною» поетесою, проте його це не злякало. Закохавшись, він відразу запропонував своїй обраниці руку й серце. Був сміливий, навіть безстрашний. Бо — козацького роду, бо — воїн. У прямому і переносному значенні: під час війни був тяжко поранений, вижив, проте йому ампутували ногу… Василь Цвіркунов 11 років обіймав посаду директора Київської кіностудії ім. О. Довженка. Саме в часи його керівництва — «золоту епоху українського кіно» — були створені епохальні фільми “Тіні забутих предків”, “Камінний хрест”, “Криниця для спраглих”. Ліні Костенко він був надійною опорою. Її донька Оксана полюбила Василя Цвіркунова відразу.

Хоча її батьком був польський письменник Єжи Пахльовський, — людина, за визначенням самої Костенко, дуже гідна й порядна, проте він жив далеко і донька підростала без нього. А коли у їхньому домі з’явився Цвіркунов, Оксана попросила Пахльовського: «Можна, я буду називати тебе Єжи? Тому що тато тепер у мене вже є…»

У подружжя, яке прожило разом 35 років, народився син Василь. Нині — він вчений-кібернетик, програміст, викладач одного з американських вузів. Оксана Пахльовська — письменниця, поетеса,  живе в Італії, ростить доньку Ярославу-Франческу. «Оксанусю, я тобі дуже вдячна, що природа на тобі не відпочила, — зверталась якось Ліна Костенко до доньки. — Я щаслива, що забезпечила еволюцію…» Василь Цвіркунов 2000-го помер від серцевої недостатності, застрягши на півтори години в ліфті. Йому було 82.

Після цього Ліна Василівна зізнавалася: «Плакати можна вдома, де ніхто не бачить. А на людях я звикла триматися. Василь Васильович до останнього дня залишався лицарем. У нього кілька разів був інсульт. Щойно прийшовши до тями, дзвонив мені з лікарні й запитував: «Ну що, ти дуже злякалася?». Коли його не стало, я розглядала його фото й запитувала, що ж мені тепер робити? Він відповів: «Працювати».

«Не треба моїм іменем всує махати»

 Прости мені, мій змучений

 народе,

Що я мовчу. Дозволь мені

 мовчать!

Бо ж сієш, сієш,

а воно не сходе,

І тільки змії кубляться

й сичать.

Всі проти всіх, усі ні з ким

 не згодні.

Злість рухає людьми,

але у бік безодні.

Аж у 1987 році за історичний роман «Маруся Чурай», який шість років не випускали до друку (згодом, коли він вийшов, за романом у книгарнях стояла така черга, як у голодні роки за хлібом),  Ліна Костенко отримала Державну премію України імені Т. Шевченка. Проте нагороди її не цікавлять. Президент Кравчук хотів відзначити її високим орденом одночасно з Борисом Єльциним і… Павлом Лазаренком, та вона відмовилася від такої «честі», пояснивши по-своєму: «Політичної біжутерії не ношу». Коли у 2000 році Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона на всю країну заявила, що тієї нагороди від нього не прийме, пояснивши усе двома поетичними рядками: “І знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм — я в ньому не існую”.

У 2005 році Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України.  Попросила: «Не треба моїм іменем всує махати» і подалася в «духовну еміграцію». Зате у 2015 році приєдналася до гуманітарної акції «Другий фронт АТО». Ліна Костенко передала на фронт кілька збірок своїх поезій із побажаннями та словами підтримки. Ось уже багато років, як вона мовчить. Мовчання постаті такого масштабу, як Ліна Костенко, приголомшує й вражає незрівнянно більшою мірою, аніж «всесвітній гамір» наших виборчих кампаній, галас   політичних розбірок наших владців й взагалі геть усі істерики, крики, волання й злобні зойки. Проте їй і справді будь-яка «політична біжутерія» ні до чого, адже у неї є головне – Ім’я. А в нас – її вірші, де все сказано.

Існують люди, які ще за життя стають легендами. Навколо них творять міфи, чутки, перекази, за якими так важко відрізнити правду від вигадки. Вони ж мовчать, оберігаючи світ особистий світ від стороннього ока і впускаючи туди лише близьких і перевірених. Такою є Ліна Костенко — жінка, яка одного разу написала: «Я вибрала Долю собі сама, і що зі мною не станеться, — у мене жодних претензій нема до Долі — моєї обраниці», — і лишилася на все життя вірною цим словам. Про неї були десятки історій — про її зухвалі репліки, бездоганні афоризми і з викликом пронесені на політичні судилища квіти для засуджених. Легендою стали її виступи на захист дисидентів, її ляпаси «діячам» культури, а нині — літературне й публічне «затворництво» та вперте небажання спілкуватися з пресою. Вона роками не з’являється «на люди» у Києві, живе усамітнено — втомилася від того, що сама колись назвала «великим мискоборством». Зрештою, право бути не такою, як усі, вона заслужила.