Леся Любарська із Борщова після 50-ти залишається яскравою в одязі і макіяжі, відверто висловлює свою думку про стосунки між чоловіком і жінкою та між свекрухою і невісткою. А ще пані Леся — автор 16-ти книжок, в тому числі восьми дитячих, нарису про життя Романа Шухевича і пісенника на 430 сторінок — це результат  співпраці із 40 композиторами. Пісень близько 120-ти, є й такі, що відзначені на всеукраїнських фестивалях. Скажімо, пісня «Кущ молодої калини» зайняла кілька років тому третє місце на центральному радіо у передачі «Хіт-забава». Сьогодні Леся Любарська  в гостях у «НОВОЇ…»

– Мій вік – це моя душа. Вона хоче світла, краси, щирості і любові. Усе це не може бути буденним і сірим, — каже пані Леся. — Я навіть сміття не винесу з дому, не привівши себе в порядок вищого ґатунку (сміється). Мені хочеться усміхатись перехожим, щось гарне їм говорити. Те ж хочу отримувати і від них. Знаю з Біблії: що віддаси, те ж отримаєш. Я ніколи не ганялася за модою. Впевнена: моя мода – це те, що мені пасує, хай навіть і відрізняється кардинально. Хто нам диктує моду? Та такі ж, як я чи ви…

– Що вас нині дратує, не дає спокою?

– Є професіонали у своїй роботі, а є такі, які просто паплюжать красу одежі, привабливість. А пісня? Молодь забула, що є красиві слова, наприклад: «Ой ви, очі волошкові, мов троянди пелюстки уста, стан твій ніжний смерековий, ти веснянко моя чарівна…» А дівчата наспівують: «Я нєнакрашеная страшная і накрашена…» Світ крокує не туди. Додам: дівчата, жінки таки мають стежити за своєю зовнішністю, але не перестаратися до невпізнання. Вийшовши заміж і народивши дітей, — не втрачати своєї привабливості, щоб не стати нецікавою коханому. Бути і дружиною, і коханкою, і доброю господинею. Так триматись, щоб чоловікові навіть в голову не приходило, що у світі є ще хтось, хто може його любити більше, ніж дружина.

– Чому багато жінок з часом забувають про себе?

– Через домашні клопоти. Хвороби дітей чи невдалий шлюб гнуть додолу. Жінка відчуває себе недолюбленою, непотрібною і нецікавою. Опускаються руки. В жодному разі не допускайте цього! Чуєте?! В жодному! Ви для дітей маєте бути прикладом у зовнішності. Настрій покращить пересування меблів, покупка вазонів, дрібничка з одежі… Це якщо нема кому того настрою підняти. Так треба виглядати, щоби люди охали і ахали. Тіло, на жаль, не омолодиш, але коригувати треба — фізичними вправами, контрастним душем, здоровими стравами. Я не сиджу на жодних дієтах. Головне – настрій.  Попри все тримайте усмішку, сприймайте світ – найбільший скарб, якого більше не буде, якщо марно промине хоча б один день. Він просто не повернеться уже ніколи. Я ось думаю, що буду модною «старушкою» — із зачіскою, манікюром, джинсами і довгими віями. Дай, Боже, дочекатись тої старості у здоров’ї  кожному з нас.

– Боїтеся старості?

– Старості не боюсь, та все ж таки задумуюсь над кожною зморшкою. Нині приходить на думку віршик з цього приводу. Стараюся його написати позитивним. Старість має свої переваги, треба вміти їх шукати. Головне на старості — не бути забутою і нікому непотрібною.

– У соціальних мережах ви часто виставляєте фото невістки, називаєте її своєю дитиною. Як вам вдається любити її, а не ревнувати?

– Невістка – невід’ємна частинка мого сина. У них є синочок, мій внук Лук’янчик, якого так люблю, що навіть не знаю, як це висловити. Вона – теж дитя своїх батьків. Не хочу, щоб її образив колись мій син. Але й не витримає мамине серце, коли почує образи від невістки на адресу своєї дитини. Мої два сини – моя радість і надія. Вони ніколи не палили цигарок, не вживають алкоголю. Головне – люблять один одного і допомагають. Я ніколи не погладила по голові одного, не погладивши одразу другого – щоб не було ревнощів. Адже любов – невичерпна, тим більше мамина. Вважаю, саме від ревнощів брати чи сестри потім живуть у гніві і нелюбові, а це вже провина батьків.

Моя невістка Юля за фахом фармацевт, дуже дбає про свого синочка. Я один раз побачила те, чого мені досить і від чого я спокійна: вона щоразу міняє йому «слюнявчики». Дрібничка, здається, та ні. Байдужа мама на таку «дрібничку» ніколи не зверне уваги. Тому я маю за що її цінувати. А чистьоха яка! Все на своїх місцях. Я уявляю себе на місці моєї невістки. Невісткам треба допомагати, а не повчати та ще й зверхньо. Треба прийняти те, що син тепер належить іншій жінці, і вона, ця жінка, – моя невістка. Лиш би вони були щасливі.

– Від кого більше залежить теплота у стосунках між свекрухою і невісткою?

– Від свекрухи. Вона – старша, мудріша. Ми прожили життя, були невістками,  боялись зробити щось не так і одразу чекали докорів або ж, ще гірше,  — сварки від свекрухи. Якщо невістка побачить, що її прийняли і люблять, не буде причини докоряти наодинці синові, не буде сварки. Добрі стосунки між сватами – запорука доброти між дітьми. Навіть якщо невістка зробила щось не так і мені не сподобалось, я обов’язково обнімаю її за плечі, кажу «дитинко» і далі… Не прямим текстом, а дуже здалеку, щоб не поранити гідність. І обов’язково не перестаю її хвалити навіть з незначної причини. Мені приємно бачити, як її лице світиться від цього. Вона виростає в думці мого сина, коли він поруч. Але й делікатно прошу поваги від неї. Адже добрі слова – безцінні і водночас безкоштовні.

– Який ваш секрет миру і спокою в сім’ї?

– Та ніякого секрету. Просто треба вміти навіть сваритись. Це теж своєрідне мистецтво. Мене вчило життя. Це приходить з часом, якщо тебе не навчили раніше. Нині багато поміняла б у стосунках з чоловіком. На жаль, він уже помер. Ми обоє були лідерами за характером. На цьому ґрунті і сварились. Тепер розумію, що мала поступитися хоча б через те, що він – чоловік, голова сім’ї. Це принижувало чоловічу гідність. Нічого вже не повернеш, то хоча б передати дітям приклад. Головне – зрозуміти, хоч і з запізненням, що чоловік і дружина – дві різні людини, їх виховували різні родини, з різними смаками, вподобаннями, цінностями. А жінка часто хоче, щоб все було одразу на її. А чому не чоловіка? Можна добитись всього лише через любов. Треба цінувати найменшу добру справу чоловіка, навіть якщо бажаного не досяг. Все одно дякувати і цінувати, щоб вдруге була охота робити ще краще. Коли хоч раз принизиш чоловіка в його праці – все, пиши пропало. Та це довга розмова. Знаю, весь затишок в домі – від жінки, від її терпіння і ласки.

– Як сприймаєте критику від рідних? Якщо вас критикують, то чому?

– Дуже навіть позитивно, але є одне «але».  Це «але» саме тоді, коли критика щира і я відчуваю, що правильна. Я в критиці росту. Маю на увазі творчість. Чи критикують мене? Звичайно. Кажуть, що багато беру на себе того, чого не треба. Критикують, що вимагаю тої справедливості, якою навіть і не пахне від людини. У мене це відчуття дуже загострене. Та я не страждаю від цього. Покидька називаю покидьком, а талановиту людину – талантом, і, вважаю, так має бути. Ми дуже вміємо хвалити навіть порожнє місце, вибачте. Та спробуйте назвати того, хто вчинив підлість? Не назвуть. А чому? Ну, чому? Ту ж підлість, виходить, робити можна, а викрити її – ні. Упевнена: якби ми назвали лиш один раз ту людину на ім’я – вона більше ніколи не зробила би зла. Бо найбільше людина боїться бути покинутою іншими людьми, суспільством. Правда — безкоштовні ліки, хоча й гіркі…

– А якщо ви критикуєте, то кого і чому?

– Теж критикую. Щоб людина зрозуміла, де помилка, і виправила. Та людські амбіції – це якась хвороба. Я одного разу просто підказала одному місцевому поету переставити слова, бо ріже слух наголос. Делікатно підказала. І зрозуміла – марно. Він залишив, як було, хай гірше, лиш би не так, як йому підказують. Не висміювала ж, просто підказала. Я ж в такому разі дякую людині за підказку.

– Чого вам не вистачає у житті?

– Часу. Він так швидко летить. Боюсь не встигнути, бо багато пропустила. Писати почала в зрілому віці, хоча є віршики ще з 10-річного віку. Хочеться багато здоров’я, хочеться дати дітям впевненості на довгі роки. Я була задоволена життям навіть тоді, коли було дуже скрутно. Дякувала Богу за хліб і воду, лиш би не позбавив мене своєї ласки жити і бути потрібною людям. Бачу, що таки випросила.

– Де почуваєтеся найкомфортніше?

– У своїй кімнатці. Закутуюся в ковдру, поруч – папір і ручка, а ще газети. Люблю дивитися передачі, які вчать чогось мудрого, інших поглядів тощо. Мені комфортно біля своїх діток, коли до них приїжджаю і маю можливість їм готувати їжу, говорити з ними віч-на-віч. Адже наймиліший той, кого любиш.