На території колишньої колгоспної ферми діє органічне господарство «Жива Земля Потутори», яке місцеві мешканці називають «маленькою Швейцарією». Саме завдяки інвесторам зі Швейцарії вдалося втілити на Бережанщині екопроєкт — вирощування трав для чаїв, пряних культур, зернових і зернобобових, а також розвинути тваринництво. Директором господарства «Жива Земля Потутори» є місцевий мешканець Іван Бойко, а господинею біодинамічної ферми, авторкою композиції чаїв і спецій — швейцарка Крістіна Лібергер.
Нещодавно «НОВА…» побувала на господарстві в Потуторах. Урожай вже зібрано, поля зорані, худоба на зиму — в стайні, проте робота й далі кипить на складах, де зберігають сушені трави і прянощі. Іван Бойко радо зустрів журналістів і розповів про українсько-швейцарське господарство.

— Ваше господарство було одним із перших органічного напрямку в Україні. Як виникла така ідея?

— Господарство в Потуторах зареєстроване у 2007-ому. Співзасновниками були я і швейцарський фермер Райнер Закс. На той час я працював викладачем Бережанського агротехнічного коледжу, їздив у відрядження за кордон, там і познайомився з однодумцями. Згодом ми з Райнером віддали свої частки товариству «Жива Земля Швейцарія». Засновником «Жива Земля Потутори» є швейцарська асоціація, мета якої — пропагувати ідею органічного і біодинамічного виробництва. Представником інвестора у нас є Крістіна Лібергер. Швейцарка зареєстрована як приватний підприємець. Господарство «Жива Земля Потутори» тісно співпрацює з фермерським господарством «Лисоня Біо», яке я заснував ще до співпраці з іноземцями. Це своєрідна кооперація.

Обробляємо 400 га землі, вирощуємо зернові й зернобобові культури, розвиваємо молочний напрямок. Прянощі і чаї — це хобі Крістіни, що переросло в бізнес. На батьківщині швейцарка була вчителем садівництва і городництва у вальдорфській школі, город і грядки — її стихія. Нам допомагають близько 20 працівників, у сезон — більше.

— Чому саме в Потуторах заснували господарство?

— Іноземних інвесторів привіз у рідне село! Я народився в Потуторах, тут закінчив школу, працював у колгоспі. Згодом навчався у вузі, в аспірантурі в Києві, але повернувся додому. 24 роки викладав у Бережанському агротехнічному коледжі, який реорганізовано в інститут, проте вже три роки не працюю. На жаль, нині в аграрних вузах не потрібні практики, тільки теоретики… Викладацька праця для мене була моральним задоволенням.

— Швейцарці вже стали вашими друзями…

— Райнер приїжджав до нас читати лекції, так ми подружили. Мої колеги-іноземці — надзвичайно прості люди. Українці мають хибне уявлення про швейцарців: думають, що вони або мають свій банк, або сидять на мішку з грошима. Мої швейцарські друзі — не багатії, вони ідейні люди, які шукають кошти в різних фондах, у приватних осіб для того, щоб інвестувати в сільське господарство і довести, що можна обійтися без хімії, можна вирощувати здорову їжу.

Коли ми започатковували екогосподарство, не було ще чітких законів щодо землеробства, ми були «вагоном, який рухався попереду потяга». Без підживлення врожаї, звісно, були низькі, ціни в нашій державі нестабільні, але це наша місія, яку продовжуємо. Нині в Україні вже є органічні агрохолдинги, які обробляють навіть по 5-10 тисяч гектарів. У нашому господарстві невеликі обсяги, орієнтуємось на внутрішній ринок.

— Іноземні інвестори розуміють українські реалії?

— Завдяки тому, що тут є Крістіна, знаходимо компроміси. Швейцарка вже трохи стала українкою, а я — швейцарцем (сміється, — авт.).

Між нами часто виникають дискусії щодо господарки. Загалом улюблена «робота» швейцарців — палкі дискусії (сміється, — авт.), але вони не гніваються. Наступного дня зустрічають з усмішкою — це результат демократії, цивілізації. Українці, натомість, можуть гніватися, не спілкуватися роками. Швейцарці не в усьому мене розуміють, вони трохи консервативні. Якщо щось запланували, то це має бути зроблено, а якщо не запланували, то цього не може бути. Мені довго доводилося переконувати, що потрібно започаткувати молочний напрямок. Іноземці дивуються нашій імпровізації: з нічого робимо щось і виживаємо без підтримки держави.

— Швейцарка Крістіна приїхала працювати в маленьке українське село, тому про неї багато говорять. Ви ж залишаєтеся у тіні. Це вас не зачіпає?

— Зовсім ні! Приємно, що Крістіна стала обличчям нашого господарства! Для мене головне — розвиток господарства, а не власний імідж.

— Раніше у вашому господарстві працювали й інші швейцарці. Знаю, що дехто навіть знайшов свою долю в Потуторах…   

— Жила у нас молода сім’я Єва-Марія і Мануель із дитиною, трудилися на фермі, проте наші реалії важкі для іноземців. Швейцарці працюють і хочуть бачити результат, а в Україні не завжди все гладко. Ця сім’я пройшла відбір у Швейцарії на управляючих фермою, тому повернулася додому. Ще у нас жив агроном-
іноземець, який оженився на дівчині з Потуторів, але вони теж перебралися до Швейцарії. Приїжджала до нас швейцарська волонтерка, згодом вийшла заміж за тракториста з Потуторів, теж виїхали за кордон. «Жива Земля Потутори» — це екологічно-навчально-соціальний проєкт (усміхається, — авт.). До слова, пропагуємо екологію у різних напрямках: збираємо сміття у лісосмугах і ровах, кожної першої і третьої п’ятниці селом їздить трактор і забирає сміття біля господарських дворів.

— Скільки худоби у вашому господарстві? Де реалізуєте молоко?

— Маємо 40 дійних корів. Чотири роки тому збудували доїльний зал і молочну кімнату. Молоко переміщається від тварини через молокопровід у прийомну колбу і відразу перекачується до холодильника, тобто доїння відбувається без контакту з руками, з повітрям. Наше молоко якісне, чисте, тому на нього є попит серед мешканців Бережан. Реалізуємо на ринку в райцентрі, в торгових точках. Середній добовий надій від наших корів — 300-350 л, це небагато, бо кормова база проста, не використовуємо преміксів.

— «Жива Земля Потутори» — це ще й агротуризм. Хто у вас гостює?

— До нас приїжджають сім’ї, щоб придбати овочеву, молочну і м’ясну продукцію, чаї, спеції, а ще відпочити на мальовничій природі, побути на фермі. Нещодавно у нас гостювали кияни, вони були в Львові, чули раніше про Крістіну, тож і нас не оминули. Навідуються в наше господарство  вихованці вальдорфських шкіл Києва, Одеси, Дніпра, щоб пройти сільськогосподарську практику. Діти повертаються додому захоплені! Готелю у нас поки що нема, але ми облаштували дві кімнати на двадцять осіб, є кухня, їдальня. У Тернополі наші чаї можна придбати у кав’ярні  «Колєжанка»,  у «Сільпо» в «Подолянах».

Реалізовуємо також продукцію у Києві, Одесі, Луцьку. Спершу Крістіна шукала ринок збуту, а тепер її шукають! Працює «сарафанне радіо», маємо сторінку в Фейсбуці, розробляємо сайт — Потутори помалу стають відомими!