Вівторок, 03 грудня 2024
• “Це була зразкова сім’я…” Ворожий безпілотник забрав життя тернополянина Віталія Ременця • Нічна атака “шахедом” по Тернополю: загинув 45-річний чоловік, є також важкопоранені • Латвійські партнери передали два автомобілі для військовослужбовців Тернопільщини • “Обірвалося на полі бою молоде життя …” Загинув захисник Євгеній Гнидка • Вбивство у Тернополі: грабіжник увірвався в будинок і зарізав подружжя… • Ресторани Тернополя забезпечують військових додатковим харчуванням • Вчителів запрошують взяти участь у проєкті «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність в освіті» • Бучацька громада прощається із захисником Русланом Грицівим • 199 дітей цьогоріч розшукували поліцейські на Тернопільщині • Четверта смерть через гриби: сім’я на Тернопільщині втратила 13-річну дівчинку • У Тернополі віддали шану жертвам голодоморів в Україні • У Тернополі виступить “Лісапетний батальйон” • У Тернополі автобус наїхав на 23-річного хлопця • Зупинилося серце захисника із Чортківської громади • Воїн із Теребовлянщини отримав високу відзнаку від президента • Переселенка із Запоріжжя обійняла високу посаду в громаді на Тернопільщині • 18 листопада на Тернопільщині вимикатимуть електроенергію • Понад 400 маскувальних сіток відправили на фронт волонтери із Великої Березовиці • Аварія у Тернополі: автомобіль “Toyota” проїхав на червоний сигнал світлофора • Понад 12 млн гривень взяв киянин за неякісні спальні мішки для тернопільських шкіл
«Мамо, а ми виживемо?» На Тернопільщині знайшов прихисток будинок сімейного типу із Донеччини

Автор: Опубліковано: 6 Жовтня о 12:29 121


До повномасштабного вторгнення росії в Україну Олена Мехедько працювала керівницею ДРАЦСу в селищі Велика Новосілка на Донеччині.


А вдома дарувала турботу восьми дітлахам. Чотири роки тому жінка заснувала будинок сімейного типу, а ще скоріше почала брати під опіку дітей, які були сиротами при живих батьках. Торік Олені довелося разом із дітьми покинути свою домівку в пошуках безпечного місця. Доля привела на Тернопільщину — в Козову. У матері з великим серцем нині 11 дітей. У свою родину вона прийняла ще трьох підлітків зі Слов’янська. Найстарший її син Микита — біологічний, йому 25 років. Прийомним синам Юрію та Іванові по 17 років, В’ячеславові й Андрієві — 16, донечкам Оксані, Вероніці і Наталі — 14, Сніжані — 13, а найменшеньким Валерії і Сашкові — 7 років.

«Це ваші діти, приймайте самі рішення…»

— 24 лютого 2022-го росія вкотре увірвалася на нашу землю… Новини приголомшили, але я ще пішла на роботу, діти — до школи. А вже наступного дня був перший прильот у Вугледар, який за 30 кілометрів від Великої Новосілки, — пригадує Олена. — Маріуполь від нашого селища за 150 кілометрів. Ми думали, що буде так, як у 2014-ому — ЗСУ найближчим часом все відіб’ють. Але росіяни дуже швидко захопили великі території України. У нашу громаду окупанти заскочили із Запорізької області. Ще до 7 березня ми залишалися у Великій Новосілці, ховалися від обстрілів у підвалі, але з кожним днем ставало все страшніше. На заправках закінчилося пальне, зачинилися магазини, не працювали банкомати. У наше селище привезли перших поранених захисників. Почалася паніка, адже я відповідальна не тільки за себе, а передусім — за дітей. Виїхати самотужки ми не могли, бо мали на подвір’ї лише «Москвича» 1984 року випуску. Почала шукати можливість, як вибратися із Донеччини. Зателефонувала на гарячу лінію міжнародного фонду «Юнісеф». Старший син відмовлявся їхати, на той час він мешкав із нашою 86-річною бабусею, яка згодом загинула…
28 лютого українські воїни почали підривати мости. Добре розуміла, що роблять це не тому, що все добре, а радше навпаки. Офіційної інформації майже не було. Довкола панував хаос… Я зателефонувала до обласної служби у справах дітей. «Це ваші діти, тож ви вправі самі приймати рішення щодо виїзду», — сказали. 5-7 березня у Старомлинівці, що за 18 км від нас, тривали бої. Все гепало, літало над головою… «Мамо, а ми виживемо?» — запитували діти. Розривалося серце від відчаю і безпорадності. За два тижні я схудла на 12 кг. Щоб виїхати нашій великій сім’ї, потрібен був бус. Один перевізник згоден був взяти нас, але просив… 46 тисяч гривень. У мене не було такої суми. Я не готувалася до такого. Дбала про дітей, про затишок у домі, будувала лазню. «О 7-ій годині 12 березня біля ваших воріт стоятиме бус. Ваше завдання — сісти в нього», — не забуду дзвінок від Лариси Пєтушкової з фонду «Юнісеф». Діти склали в ранці одяг, я взяла документи. Шкода, що не захопила фотоальбоми. Тепер розумію, що у житті головне — пам’ять…

«У нас із чоловіком 11 дітей, а я мрію про… 22»

— Починаємо пускати корені на Тернопільщині. Нам нема куди повертатися — житло зруйноване. Ми ні до чого не прив’язані, нас ніщо не тримає… — без надміру жалю констатує переселенка. — У Козову зі мною і дітьми приїхав мій теперішній чоловік. Торік 15 березня ми одружилися. З попереднім чоловіком я розлучилася десять років тому. Сама виховувала дітей. Приїхала на Тернопільщину з вісьмома дітьми, а згодом ще взяла трьох із будинку сімейного типу зі Слов’янська. Так до нас доєдналися Іван, Андрій і Наталочка. Їхні прийомні батьки відмовилися евакуйовуватись. Підлітків потрібно було терміново вивезти, тож я зголосилася забрати. У їхній сім’ї було шестеро дітей, ми хотіли всіх прийняти, але не дозволили, бо кількість дітей у будинку сімейного типу не повинна перевищувати 10 осіб.
Нині у нас з чоловіком 11 дітей! А я мрію про 22 (усміхається, — авт.). Моє серце відкрите для всіх дітей, які потребують сім’ї. І не знаю, чи мною керує покликання, чи звичайна відповідальність і бажання допомагати. У Великій Новосілці мене знали багато мешканців. У ДРАЦСі я працювала з 2007-го року. Паралельно долучалася до роботи комісії із захисту прав дітей.
Першого прийомного синочка В’ячеслава я взяла у 2010-ому. В його матері вже був старший хлопчик Юрій, тож другого вона залишила. Ми шукали її із завідуючою пологовим. У неї не було паспорта. В’ячеслава довго виходжували в донецькій лікарні. Я цікавилася станом здоров’я дитини. Згодом його мати народила донечку Оксанку. У них не було умов, матір не дбала про дітей. Врешті зібралася комісія, щоб вирішити долю В’ячеслава, позбавивши матір прав на його виховання. Дитині не було куди іти… Тоді я сказала, що заберу хлопчика, адже тривалий час я провідувала їхню сім’ю, прив’язалась до дітей. На той час я ще була одружена. Порадилася з чоловіком. Він не був у захопленні, але й не заперечував. Діти — це моє рішення. У чому їхня вина, що у них така матір? Забрала В’ячеслава. Мене не розуміли в селищі. «Навіщо посадовиці клопіт?» — перешіптувались. Згодом у матері В’ячеслава забрали двох інших дітей. Я вирішила і їх прийняти в свою домівку. Діти знають правду про кровних батьків. «Наш інкубатор», — жартують про свою матусю. «У вас десятеро дітей?» — часто перепитують мене здивовано. «Я достатньо забезпечена. Сама не народжувала, а наймала сурогатних матусь», — жартую. «Але ж усі подібні до вас…» У 2017-ому я взяла ще четверо дітей з іншої сім’ї. У Великій Новосілці у нас був будинок неподалік школи. Проте трохи бракувало всім місця. У 2018-ому за кошти з держбюджету для нашої сім’ї придбали комунальний дім. Проте через війну ми все втратили…

«Ми дуже багато втратили, але ми — живі»

— Поки ми виривались з-під обстрілів із Донеччини, пані Лариса із «Юнісеф» шукала нам прихисток. Сконтактувала із заступницею начальника Служби у справах дітей ТОВА Майєю Шимашис, — продовжує розповідь Олена. — Нам пощастило, бо в Козовій була вільна оселя, в якій перед тим мешкала прийомна багатодітна сім’я. У перші дні березня вони виїхали в Швейцарію. У Козову ми прибули 13 березня. Якийсь час із нами в будинку жили інші переселенці, а згодом ми залишилися самі. Це помешкання закріплене за попередньою багатодітною родиною, тож ми тут тимчасово. У будь-яку мить нас можуть попросити виселитись. Нам пропонували виїжджати за кордон. Можна було ризикнути, враховуючи, що ми ніколи не виїжджали з України. Проте я відмовилася. Орієнтувалася передусім на дітей — не зможуть здобути там належну освіту, не дуже знають англійську, щоб легко адаптуватися в іншій країні. Розуміла, що війна не на два тижні і не на рік. Окрім того, я залишалася керівницею ДРАЦСу, тому в перші тижні займалася вивезенням нашого архіву. Водночас допомагала колегам із Мар’їнки, Авдіївки і Вугледара. Україна для мене — все. Не розумію, як можна покинути свою країну. Люблю життя, люблю, щоб все довкола кипіло. За кордоном мені цього, мабуть, бракувало б. Торік я вступила на магістратуру в ТНПУ ім. В. Гнатюка — здобуваю фах психолога. Це п’ята моя вища освіта. Вчуся, хоча й на носі мені 50 (усміхається, — авт.). Шкода, що не встигну вивчитись на стоматолога, бо там обмеження за віком (сміється, — авт.).
На Донеччину не хочу повертатися… Не хочу, щоб мої онуки відчули те, що нині переживаю я. Кожне третє покоління українців страждає від рашистів. Моя бабуся пережила війну, моя мама відчула її наслідки. Я пережила жах війни, мої діти — теж відчули. А онукам знову доведеться все втратити… Звісно, хочу ступити на рідну землю, побачити Донеччину, але я не готова починати там все з нуля. У найближчі десятиліття там не буде майбутнього для дітей. Все, що я надбала матеріальне за роки, миттю втратила…
Колись я мріяла переїхати в Західну Україну. Втім не думала, що таким чином усе здійсниться (зітхає, — авт.). Що б там не казали, але тут інший менталітет. Панує щось таке від Бога. Свобода, європейськість, інші сімейні цінності… На початках я була захоплена цим відчуттям. Згодом зняла рожеві окуляри, бо всюди є свої проблеми. Проте повертатися на випалений схід не хочу… Лише зо п’ять років потрібно, щоб прибрати там всі трупи і міни. Там нема школи. Нема лікарні. Нічого нема… На свідомість людей на сході України негативно вплинув московський патріархат, підневільність росії, політика. У частини мешканців є «рашистський ген». І від цього не втекти. 14 травня 2014-го у Великій Новосілці підняли тряпку ДРНляндії. Завдяки тодішньому командиру батальйону «Донбас» Семену Семенченку і його хлопцям вдалося вигнати зрадників. Люди вийшли на майдан, палили шини.
Моя вже покійна бабуся повторювала, що Бог не дає людині випробування понад її сили. А якщо даються якісь труднощі, то треба їх сприймати не, як кару, а як навчання. Тоді розумітимеш, що винести з тієї ситуації. Через це мені нині не важко. Так сталося… Війна — це урок. Треба змінюватися кожному із нас. Змінювати наше суспільство. І зміцнювати нашу країну. Ми дорого заплатили за нашу свободу. Ми багато втратили, але ми — живі.


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , , ,

Нещодавно опубліковане

У ніч з 1 на 2 грудня під час російської атаки на Тернопіль ворожий безпілотник влучив у багатоповерхівку...


Рубрика: , , Опубліковано: о 22:29


У ніч на понеділок, 2 грудня, російські окупанти завдали удару по багатоповерхівці в Тернополі. Внаслідок атаки загинув 45-річний чоловік, ще троє людей доправили до лікарень...


Рубрика: , Опубліковано: о 8:53


У п’ятницю, 29 листопада, заступник мера Марупе (Латвійська Республіка) передав два транспортні засоби для військовослужбовців з Великоберезовицької громади, які боронять нашу державу на фронті...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:41


На фронті загинув захисник із Бучацької громади Євгеній Гнидка...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:40


Продовжено відбір на програму з навчання та працевлаштування ветеранів, ветеранок та членів їхніх родин «Разом»...


Рубрика: , , Опубліковано: о 22:10



Теми дня
2 Грудня
30 Листопада
28 Листопада
25 Листопада
24 Листопада