Тернопільський голос звучить в оперному театрі Барселони! Свого часу Марія Мельничин співала в камерному хорі Тернопільської обласної філармонії, була частинкою квартету бандуристок «Оріана». Та ось уже 16 років вона живе в Барселоні. Подалася за кордон із чоловіком Володимиром на заробітки. Подружжя виховує трьох дітей: 14-річну Софійку, 10-річного Данилка і 5-річну Лізу. Марії довелося спробувати в Іспанії різну працю далеко не за фахом, але вона ніколи не відрікалася від співу. Не просто мріяла, а робила все можливе і неможливе, щоб знову вийти на сцену. Її наполегливості можна позаздрити! «Моєю рушійною силою у всьому є фраза американського письменника Уейна Дайєра про те, що на цвинтарі дуже багато мрійників, які так нічого й не зробили для своєї мрії», — каже Марія.

Любов без кордонів: з Франції на таксі — до нареченого!
У 2003-ому році Марія заручилася з Володимиром Костюкевичем із села Острів, що біля Тернополя. Родом жінка — з села Пісочне Львівської області. Володимир подався до Іспанії, тож між нареченими були тисячі кілометрів.
— Ще в Україні ми прийняли обряд церковних заручин, але довелося жити на відстані. У 2004-ому я подалася на місяць із квартетом бандуристок на гастролі до Франції. Володя хотів, щоб я приїхала до нього. Взяв таксі і привіз мене з Парижа до Барселони! Переді мною постав вибір: музична кар’єра чи сім’я? Було непросто прийняти рішення. Вибрала кохання! Добре, що там було багато наших земляків, українська церква, тож я швидко адаптувалась. 20 листопада 2004-го року ми повінчалися за кордоном і справили весілля. «Чим займатися в чужій країні?» — постало питання.
Коли я працювала в філармонії в Тернополі, були різні робочі моменти, пригадую, що у мене навіть виникла певна втома від музики, творча криза. Мабуть, на це вплинули людські стосунки. На початках в Іспанії я зав’язала зі співом. Працювала на кухні в ресторані односельчанки мого чоловіка. Був період, що ходила на прибирання осель. Потім влаштувалася у видавництві, там освоїла комп’ютер, бухгалтерію. Це був цікавий період, але я все одно розуміла, що це не те, чого хочу, тому продовжувала пошуки.

Період болю: спів не дав померти разом із сином…
У барселонському помешканні Марії та Володимира нині панує родинне щастя: батьки дарують любов своїм дітям і отримують устократ більше! Але подружжя пережило й важкий період, коли втратило ще одного синочка.
— З народженням дітей Бог почав посилати мені на шляху людей і обставини, які повернули до співу, — продовжує Марія. — З Софійкою мене кесарили. Пішла в поліклініку зняти шви, медсестра поцікавилася, чим я займалася в Україні. Розповіла. «Моя подруга співає в хорі. Ти хотіла б пройти прослуховування?” — запитала. «Звісно, що так!» — не вагалася я. Диригент прослухав мене і запросив у хор. Там я познайомилася з багатьма талановитими музикантами. Це аматорський хор високого рівня, багато учасників водночас займаються музикою професійно. В Іспанії цінують хоровий спів. Талановиті люди долучаються до колективів, щоб наповнювати душу тим, що їм подобається. Дехто з хористів працює в поліції, в банку, на телебаченні. Поступово мене почали запрошувати співати у церкві під час вінчання. Ми створили маленький колектив, я отримала там перший дохід. Виконували класичні твори англійською, німецькою, латинською, іспанською, французькою. Мені все вдавалося, єдине — шкутильгала вимова, досі посилено працюю над цим. В Україні, на жаль, низький рівень співу іноземною, потрібно проводити інтернаціональні майстер-класи. Часто українські виконавці з чудовими голосами не отримують премії на європейських конкурсах лише через погану вимову. Я із задоволенням ходила на репетиції у хор, горіла співом, не думала про іншу сцену. І раптом життя мене закинуло в оперний театр! Тоді ми з чоловіком переживали важке випробування. Після Софійки у нас народився синочок Володя, прожив лише 11 місяців. Помер… Це був складний період болю. Усі довкола підтримували нас, розраджували, але нелегко було змиритися з втратою. Друзі з колективу кликали мене співати на різних заходах. З останніх сил ішла, бо розуміла, якщо буду цілими днями плакати, то зійду з розуму. Спів став порятунком.

Меццо-сопрано: українська душа й іспанський темперамент
У Марії голос меццо-сопрано, який рідко зустрічається в природі — насичений і оксамитовий. Саме такий голос затребуваний в оперному театрі.
— Якось я співала на Літургії з однією дівчиною, — згадує Марія. — «А ти хотіла б спробувати себе в опері?» — запитала мене. «В опері?! Я ніколи не співала в опері…» — відповіла. «Твій голос для опери — знахідка!» — додала мені запалу. Запропонувала пройти прослуховування. На той час минуло лише два місяці після смерті синочка. «Що робити?» — запитала я себе. За нашими традиціями, я мала б бути в скорботі, але відчувала, що мушу щось робити, інакше можу й себе поховати. В театрі тоді готували оперу «Кармен», їм потрібне було підсилення виконавців. Прослухали мене — прийняли з двох акордів! Мій голос достатньо об’ємний, щоб співати в оперному хорі. Так почалася моя історія в опері. Я залишилася там і на наступні постановки, побачила, наскільки це цікаво. Опера — величне поєднання співу й театру. У Тернополі я співала в філармонії, але захоплювалася драматичним театром. Доля запропонувала мені це поєднання! Захотілося спробувати сольно виконати драматичну сцену, перевтілитися в персонажа твору, передати все емоціями! Я потрапила в творчий «капкан», з якого не хотіла виходити. Мене запрошували співати сольні партії. Щоб удосконалюватись, почала брати приватні уроки. Вчителі в один голос казали, що в мене талант саме до цього виду мистецтва. Опера полонила мене, але біль за втратою дитини все ж був дуже сильний, це призвело до кризових моментів у сімейних стосунках. Чоловік тримався дуже сильно, не показував внутрішнього стану, а ми з донькою плакали. Кожен із нас переживав біль по-своєму. Ми не могли зрушитись із тієї точки…
Музична академія: повернулася, щоб «відшліфувати» голос
Щоб заповнити внутрішню пустку після втрати немовляти, Марія з чоловіком незадовго зважилися народити дитинку. Разом із тим жінка вирішила повернутися на якийсь час в Україну і вступити до Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. Свого часу вона закінчила музичне училище, а також музично-педагогічний факультет в ТНПУ.
— Під час першого УЗД нам повідомили, що чекаємо хлопчика. Ми з чоловіком розплакались, — з трепетом згадує Марія. — Здавалося, що повертається наш Володя. Тепер я бачу, що Данилко — це інша дитина. Він не може зайняти місце сина, який був у нас. Коли Данилкові виповнилося
11 місяців, я до нестями боялася втратити його. Страх домінував на той час у нашому житті. Потрібно було щось змінити. Коли я з дітьми гостювала в своєї мами на Львівщині, якось зайшла до консерваторії. Поспілкувалася із проректором, порадив пройти прослуховування в талановитого викладача, оперного співака Ігоря Кушплера. Повернулася після тієї зустрічі до Барселони, думка про консерваторію не давала спокою. Зателефонувала до Кушплера, сказала, що буду вступати навесні. Проте незадовго дізналася, що Ігор Федорович загинув в аварії. Це була чергова травма для мене. Але я рішуче вирішила навчатися в консерваторії. Брати приватні уроки в Іспанії — дорого, в Україні навчання дешевше. Консерваторія зумовлює до серйозної дисципліни. Звісно, непросто було все це організувати, довелося взяти з собою дітей в Україну, але я йшла за покликом серця.
У консерваторії я потрапила до молодої викладачки, яка не знала, що зі мною робити. Не мала досвіду, щоб допомогти мені подолати технічні труднощі співу. Тим часом мене познайомили з педагогом Василем Дударем. «З таким голосом мені цікаво працювати!» — погодився давати приватні уроки. Не брав ні копійки за свою працю! Мене це гнітило, тому шукала можливість офіційно перевестися до нього. Але студенти вже були розписані, мені відмовляли. Я готова була іти до мера, депутатів, щоб відстояти своє право. Мене просили зачекати рік, а тоді переведуть. Паралельно з навчанням я проходила стажування в Львівському оперному театрі.

Опера починається з… любові й підтримки рідних
Про амбітну студентку Марію з Барселони за рік вже знали всі в музичній академії. Вона не просто відвідувала заняття, а брала все по максимуму!
— Наступного року знову виникли труднощі з переведенням, — продовжує співачка. — «Якщо владнаєш із викладачкою, візьму тебе в свій клас», — сказав Дудар. «Без питань!» — сказала я. Пішла на зустріч з викладачкою, була непроста розмова, але вона зрозуміла мене. «Хочу, щоб твій талант розвивався!» — побажала. Мене перевели до Дударя. Взявся мене вишколювати, витискати всі соки (сміється, — авт.). Були моменти, коли не міг дати собі раду зі мною. Я казала, що так відчуваю певні моменти в композиції, а він наполягав, що має бути по-іншому. «Ти почуєш мене коли-небудь?!» — гримав дверима. «Добре, роби так, як ти відчуваєш», — повертався за кілька хвилин. Було різне, але це неймовірний період творчого досвіду! А потім почалася Революція Гідності, війна на Донбасі. Дудар сильно переживав за ситуацію, вирішив їхати до доньки в Австралію. Я знову залишилася без викладача. «І до кого тепер?» — запитали мене в деканаті. «До кого хочете…» — відказала. Мене перевели до Анни Дашак. Перед тим мені представили її як суворого педагога, але ми чудово підійшли одна одній! Викладачка виявилася гарною людиною. Їй наговорили на мене, а мені — на неї, щоб ми гризлися (сміється, — авт.), але не так сталося. «Ти — молодець!» — похвалила вона мене після першого академконцерту. Вокально викладачка мене дуже добре розуміла і допомогла розвинутися!
Після закінчення магістратури я думала шукати роботу в Львові. Однак мені натякнули, що так просто мене не візьмуть. У театрі, на жаль, бояться конкуренції. Але якщо ти професіонал і хочеш, щоб мистецтво росло, повинен тішитися, що приходять молоді таланти і хочуть вчитися. Замість того, щоб відчинити двері, ми зачиняємо і звужуємо горизонти. Порадилися ми тоді з чоловіком і вирішили, що я повернуся в Барселону. Продовжую нині співати в хорі, беру участь в оперних постановках. Сучасна опера — це ще й шоу, доводиться співати в підвішеному стані на канаті, у воді. Технічно це складно, але цікаво. Свого часу я відвідувала майстер-класи легендарної Монсеррат Кабальє. Отримала цінний досвід. Монсеррат була талановитою, хоча мала непростий характер.
Найбільша моя підтримка на творчому шляху — це мій чоловік. «Серденько, ти залишила заради мене все. Бачу, як ти сяєш від роботи! Все, що залежить від мене, буду підтримувати», — не раз повторює Володя. Мені пощастило, що він розуміє мене. У нас троє дітей, багато домашніх обов’язків, але ми вболіваємо одне за одного, тому все долаємо разом. «Мамо, ти на роботу летиш!» — кажуть мені діти. А діти все тонко відчувають!