Однак українська влада з упертістю, яка заслуговує іншого застосування, намагається догодити країні-агресору і у жодному разі не образити її «вождя» Путіна.
А як на це реагувати сім’ям і близьким наших воїнів, які віддали на цій війні своє життя? Для заві-
дуючої Тернопільського дошкільного навчального закладу №38 Олександри Михайлівни Орляк, як і у тисяч українських матерів, життя у лютому 2015-го розділилося на «до» і «після» — 6 лютого її син Олександр загинув у бою поблизу Дебальцевого Донецької області…
Ті запеклі і криваві бої лютого 2015-го продемонстрували велич духу українських захисників, які зупинили ворога і відбили будь-яке бажання нових наступів. Минуло п’ять років, і загарбники знову активізувалися і знову зламали собі зуби. Сумнівів у боєздатності нашої армії немає, та чи є впевненість, що нинішня влада зуміє витримати позиції України в цьому непростому протистоянні? Про це говоримо з мамою загиблого Героя.

— Олександро Михайлівно, нинішня влада адекватно реагує на нові виклики на східному фронті, які загострилися минулого тижня?  

— Знаєте, завжди можна поважати людину, яка має свою думку і відстоює її всіма можливими і неможливими шляхами. Вона не намагається бути залежною від чиєїсь думки, а живе, як то кажуть, своїм розумом. І ось щодо нашої влади у мене є тверде переконання (я би дуже хотіла, щоб воно було хибним, але, думаю, що це не так) — що влада не зовсім щиро поводить себе щодо свого народу, або електорату, як нас називають перед виборами. І коли нам з верхівки кажуть, що, мовляв, зміни відбуваються, невже ви не бачите, то я себе таки зараховую до тих, хто не бачить цих змін. І поки наші люди будуть голосувати шлунками, результат буде саме таким. Хоча тепер навіть ті, хто голосував шлунком, можуть переконатися, що для них нічого не змінилося.

Державу і її владу в світі будуть поважати лише в тому випадку, якщо вона відстоює свої цінності та інтереси. І є навіть непоодинокі випадки, коли вороги поважають наших захисників за те, що вони не здаються, цінують свою мову та історію. Гідна людина це завжди оцінить. Ну, а хіба будуть поважати на міжнародній арені владу, яка готова до миру за будь-яку ціну?

Та я б на її місці на ціну зважала, адже заплачена вона дуже висока. Лише до «Книги пам’яті» вписані імена понад 4000 військовослужбовців, які загинули в російсько-українській війні. А чим можна оцінити навіть одне людське життя?

— Лютий — особливий місяць в українській історії . У 2020-ому ми знову в цьому переконуємося…

— Так, для мене лютий загалом асоціюється з трагічними і водночас героїчними епізодами в житті нашої держави. Пам’ятні дати подій 2014-15 рр. назавжди будуть вписані в історію нашої держави. Люди проявили дух національної свідомості, і я завжди дякую Богові за те, що такі Герої є у нас. Дуже тішуся, що в Тернополі є громадський рух «Захисти Україну», є такі надійні бойові хлопці. Вони є певним стимулом не припиняти нашу боротьбу. Ви знаєте, вони навіть мене надихають не опускати руки, та й, гадаю, не лише мене. А, попри те, роблять свою роботу, більшу частину якої ми навіть не маємо змоги бачити.

Ота пропагандистська машина, яка протягом багатьох років намагалася (і намагається досі) переконати нас у тому, що ми — братні народи, на якомусь етапі дала збій. Ми різні за духом, у нас інші вищі цінності, і ми, як народ, маємо глибше коріння і воно міцніше тримає нас на своїй землі. Тому ми боремося, і ця боротьба є важливішою і жертовнішою, адже засобів для її ведення у нас значно менше, ніж у супротивника.

— Можливо, така млява реакція влади на події минулого тижня пов’язана з прагненням не зашкодити мирному процесу, який, на її думку, намітився останнім часом?

— Відсутність належної реакції влади на події минулого тижня, жорстокі і криваві бої, — це, на мою думку, прояв її слабкості. Я не є військовим стратегом і загалом далека від військової справи, але є враження, що в нинішньої влади не такі цінності. Відчуття, що ми говоримо різними мовами. І оте замовчування подій на фронті, українських героїв, у підсумку обернеться проти влади.

Я зараз скажу дуже банальну річ, але не можу стриматися: президент подзвонив до дівчини, яка через песика залишилася в Китаї. А я — мама, яка втратила найдорожче, що в мене було! В один момент обірвався зміст мого життя. Знаєте, коли мені повідомили страшну новину, що я втратила сина, було відчуття, якесь наче видіння, що от я до цієї миті тримала у долонях земну кулю, і раптом половина її всохла, відкололася і розсипалася долівкою. А скільки українців пережили такі відчуття?! І ці люди вартують підтримки, бодай моральної і психологічної. І якби він задзвонив до якоїсь мами, то, гадаю, це її надихнуло б чи бодай заспокоїло.

А так відчуття, що відбувається щось не те, що рухаємося ми не в тому напрямку. І влада би теж мала подумати про свій імідж — як потім з цим жити? На мою думку, жодних економічних чи політичних зрушень у державі немає. І ще й при цьому підігравати ворогові — це, скажу ще раз, прояв слабкості.