«Історію творять люди з великим серцем, які щиро роблять малі справи», — каже Ігор Вітошинський зі Сваляви, який минулих вихідних гостював на Тернопільщині. Приїхав у наш край, щоб доторкнутися до минулого. Його прадід — відомий свого часу на всю Галичину громадсько-культурний діяч отець Йосип Вітошинський (1838-1901) із села Денисів, що на Козівщині. Не всі знають, що саме денисівський хор під диригуванням священника вперше взяв до свого репертуару пісню «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського, яка згодом стала гімном. З нагоди 30-річчя Незалежності України під час фестивалю «Фест господар» 22 серпня у Денисові було відтворено цю знаменну подію. Побували на батьківщині отця Йосипа Вітошинського його нащадки.
Із паном Ігорем Вітошинським із Закарпаття приїхали на святкування його син Тарас із дружиною Оксаною, онук Роман із дружиною Інною та правнук Богданчик, а також син Ігор із дружиною Мар’яною та онук Андрій. Спершу розшукали на Микулинецькому кладовищі могилу сина отця Йосипа Вітошинського Володимира, який був відомим лікарем, та його дружини Олімпії. Побували також біля колишнього будинку Вітошинських на вулиці Юліана Опільського в обласному центрі. Навідалися і в Денисів. Помолилися біля гробівця отця Йосипа та його рідних. Директор Денисівського краєзнавчого музею Богдан Савак радо зустрів гостей, провів екскурсію, представив зібрані ним відомості про священичу родину, а також вислухав спогади нащадків.
В отця Йосипа Вітошинського і його дружини Іванни було четверо дітей: син Євген — священник, син Володимир — лікар, доньки Антонія та Марія. З родоводу отця Йосипа відомо, що в нього було 16 онуків, 18 правнуків, 25 праправнуків, 29 прапраправнуків. Ігор Вітошинський походить із родинної гілки отця Євгена.
— Бог благословить до сьомого покоління за добрі справи. Відчуваємо це на собі! Мій правнук Богданчик — саме сьоме покоління від отця Йосипа Вітошинського, — каже пан Ігор. — Лікар Володимир Вітошинський не залишив нащадків, його єдиний син Олександр помер у молодому віці від тифу. Донька отця Йосипа Марія теж рано відійшла. Знаю, що нащадки доньки Антонії живуть у США. Мій дід Євген був священником на Івано-Франківщині. Його діти і онуки жили на Станіславщині та на Львівщині. Мої батьки жили біля міста Бібрка. Тато вчителював. Отець Євген помер у 1935 році, а я народився в 1938-ому. Власне, я не бачив свого дідуся. Мій батько мало говорив про отця Євгена та отця Йосипа, бо тоді були непевні часи. Згадував, що мій дід був дуже товариський, доброзичливо муштрував молодь, щоб не вживала алкоголю, не курила.
Вочевидь, таке виховання у нього було і від отця Йосипа. Отець Євген рано повдовів, його дружина померла у віці 54 роки. Нащадки отця Йосипа розкидані по світу, і це не дивно, адже були Перша і Друга світові війни, ще різні недуги на початку минулого століття. У радянські часи про наше коріння від отця Йосипа не згадували. Лише наприкінці 80-их років, коли вже наближалась Незалежність України, почали відновлювати пам’ять. Найбільше доклався до цього син моєї двоюрідної сестри Люби зі Львова Тарас Брилинський, який нині живе в Канаді.
Добрався до архівів, повідомив нам інформацію. Брилинські — родина музикантів: пані Люба викладала в консерваторії, Тарас — піаніст, його брат Орест — віолончеліст. На 150-річчя від дня народження отця Йосипа Вітошинського Тарас організував масштабний вечір пам’яті. Я закінчив Львівський лісотехнічний інститут, потрапив на роботу в Закарпаття. Там познайомився з майбутньою дружиною Мартою. Один рік, з 1964 до 1965 року, я жив в Золотому Потоці на Бучаччині. Наш син Тарас народився на Тернопільщині. Раніше ми вже приїжджали в Денисів до могили отця Йосипа, приємно знову тут побувати.
Береже пам’ять про отця Йосипа Вітошинського і син пана Ігоря Тарас.
— Маємо за честь бути частинкою родини Вітошинських, — каже пан Тарас. — У нашій родині збережений пієтет до освіти. Незважаючи ні на владу, ні на обставини, ні на майновий стан, батьки намагалися дати дітям освіту. Мій прапрадід Йосип був священником, прадід Євген — теж священником, дідо — вчителем, мій тато — інженер, я — лікар, мій син Роман має вищу економічну освіту. Онукові Богданчикові 4 роки. Усі ми зберегли прізвище нашого славного отця Йосипа. Такі постаті бувають раз на століття. Водночас приклад життя отця Йосипа — це наполеглива праця, турбота про людей і щира віра в Бога. Хочеш досягти результату, не бігай, не кричи про зраду, а щодня берися до роботи. Ось і вся наука. І це, безумовно, під силу кожному українцю, тільки б хотіти щось змінювати на краще.
Джерело: НОВА Тернопільська газета