Та частина суспільства, що за звичкою йменує себе патріотичною (хоча розібратися нині з тим, хто патріот, а хто запроданець чи представник п’ятої колони, буває дуже важко), закликала бойкотувати усілякі опозиційні телеканали — аж поки їх нещодавно не прибрали з телеетеру. Не варто, мовляв, забруднювати вуха і мізки отою відвертою промосковською пропагандою. Все ж, оскільки живемо в країні, де ще животіє щось схоже на демократію і свободу думки і за перегляд цих каналів тебе не потягнуть на судилище трудового колективу (ностальгія!), частенько таки дивився їх. Хоча й, зізнаюся, трохи коробив культ, що формувався ними навколо фігури В. Медведчука.

Він і його однопартійці постійно жили на їхніх же каналах. Але не лише вони. Траплялися серед учасників програм й інші, сказати б, не позбавлені інтересу персонажі. Серед порівняно недавніх вражень — розлогий виступ на “112 Україна” прісно пам’ятного Миколи (чи Микіли, як передражнював його незабутню українську вимову Олег Ляшко) Азарова. Ведучий Павло Кужеєв не надто допікав своєму гостеві, який сидів у зручному фотелі десь на просторах “матушки-России”, гострими запитаннями, отож Микола Янович на тривалий час отримав можливість нагадати невдячним співвітчизникам і про свою позицію стосовно Євромайдану та євроінтеграції, і про свої ж глибокі макро- і мікроекономічні пізнання, які ледь було не обернулися для “нєньки-України” нечуваним процвітанням (не дали “сукины дети” здійснити задумане…), і про недолугість представників нинішньої владної команди (“они же, дураки, ни черта не смыслят…”), і ще багато про що. З чимось із сказаного експрем’єром можна було навіть погодитися (зокрема, в тому, що стосувалося особи В. Януковича). Тим більше, що для мене особисто він радше є гумористичною постаттю, позбавленою зловісних барв того ж Януковича, його сина “Саші-стоматолога” чи прокурора Пшонки. Повторюся, можна було погодитися, поки Микола Янович не почав ностальгічно змальовувати, як у 1990 році прилавки наших магазинів просто ломилися від молочної продукції. Тут уже довелося подумати майже за Станіславським (“Не вірю”). Багато хто пам’ятає ті «славні» часи і, думаю, погодиться, що найкраще їх характеризує російське прислів’я “шаром покати”. Довжелезні черги за найнеобхіднішим, незугарні свинячі ратиці й синюшні та худющі кури в магазинах, народ у заштопаних або ж просто з дірками шкарпетках — щось не пригадую, щоб на цьому тлі виблискували розмаїттям асортименту молочні відділи. Можливо, Микола Янович отоварювався деінде, в місцях, недоступних для простих смертних? А можливо, просто дещо забув (вік, знаєте…)? Як би там не було, але оті “молочні фантазії” літнього, сивого (але ще достатньо злопам’ятного) експолітика змусили з солідною дозою скепсису сприймати й інше сказане ним.