“Моя Кохана сказала “так” на пропозицію разом ділити радість і смуток нашого життя. Останнього (смутку), маю надію, буде дуже мало. Від себе робитиму все. Ще цікаво, що сталося це 13-го числа, а для наших родин – це дуже щаслива дата, повірте. Тепер залишилося всього-навсього перемогти, щоб могти щасливо жити і тішитися одне-одним”, – поділився радістю Володимир.
Світлана родом з Івано-Франківщини, а Володимир — з Тернополя. Їхня історія розпочалася на початку повномасштабного вторгнення, коли Світлана, відчуваючи серце, сповнене патріотизму, як волонтер привезла допомогу у підрозділ, де проходив службу Володимир. З того моменту почалося їхнє спілкування — спершу через забезпечення, а згодом і зацікавленістю одне в одному.
Два роки минуло, випробування, довгі розмови та спільні цінності зміцнили їхній зв’язок. І от, коли Володимир повернувся з фронту в відпустку за станом здоров’я, його мрія зробити Світлані пропозицію стала реальністю, – розповів старший офіцер відділення комунікацій 105-ої окремої бригади Територіальної оборони ЗСУ Юрій Кульпа.
Зустріч відбувалася у Будинку вчених у Львові. Світлана думала, що Володимир запропонував зробити фотосесію на пам’ять, тож вони одяглися святково, а їхній товариш погодився організувати професійну фотомить. Проте наречений підготував дещо особливе. Його бойовий побратим потайки привіз квіти, які мали стати частиною цього особливого моменту.
У момент, коли світло м’яко падало на обличчя Світлани, Володимир зупинився, глибоко вдихнув і став на одне коліно. Він витягнув каблучку, яка блищала, ніби втілення всіх їхніх сподівань і мрій. Для Світлани це було абсолютно неочікувано. Вона, ніби заворожена, спостерігала за тим, як Володимир говорить слова, які вона ніколи не чула раніше — слова про кохання і про бажання провести життя разом.
«Світлано, ти — моє світло у темряві. Ти моя віра, надія й любов. Чи станеш моєю дружиною?» — запитав він, дивлячись в її очі, сповнені захоплення та щастя.
Вона мало не розплакалася від емоцій. Серце билося швидше, а спека щастя охопила її. «Так, Володимире, я згодна!» — вигукнула вона, і сльози радості мало не потекли по її щоках.
Володимир надів каблучку на її палець і обняв її, поки навколо звучали оплески товаришів. Тепер для Світлани все навколо набуло нового сенсу. Окрім своєї адвокатської діяльності, вона і буде й надалі волонтерити. Сам Володимир має повернутися на передову. З мріями про майбутнє, сповненими світла й надії, і вже після перемоги молодята разом втілюватимуть у життя щось нове. І хоча їхні серця розділятимуть відстань та час, вони впевнені: в любові й довірі під силу пережити розлуку, яка чекає на них попереду.
Джерело: НОВА Тернопільська газета