У суботу, 29 лютого, гурт «Бумбокс» виступив у Тернополі, а за кілька годин перед виступом у «файному» Андрій Хливнюк поспілкувався з тернопільськими журналістами. Просто і непафосно, відверто, глибоко і щиро — про все. Про те, чому давати інтерв’ю — це робота, а писати пісні, записуватись на студії і грати концерти — це чистий кайф, про месидж нового альбому, закодовані у творчості сенси та стани, про особисті точки неповернення та ставлення до подій в країні.

Про новий альбом, славу і рубікони

— Торік наш гурт випустив сьому свою велику платівку “Таємний код: Рубікон”. Це лірична платівка  з невеликим соціальним складником, нормальний альбом такий, бумбоксівський —  хто любить страждати, будь ласка, слухайте, скільки хочете…. (Сміється, — авт.) З цим ми і поїхали у всеукраїнський тур.  За останні роки це наймасштабніший наш тур, він складається з двох частин:  першу ми зіграли наприкінці 2019 року, друга частина триває зараз і триває просто чудово, нас це дуже-дуже тішить. Я дякую всім, хто приходить на наші концерти, — для нас це важливо.

Будучи чесним — саме це нам дає змогу записувати нові пісні, знімати кліпи і так далі. До платівки увійшли не тільки пісні, які написав я, а й одна з пісень  на вірш Лесі Українки — «Плющ». Чому саме Леся Українка? Хто знає, чому, коли ти читаєш той чи інший вірш, тобі раптом починає звучати мелодія… Це могла б бути і не вона, але мені потрапив на очі саме цей вірш, я перечитував його, почув мелодію, ось і все. У цьому не було якоїсь навмисної стратегії, продюсерських «фішок». Я ще на вірш Євгена Плужника «Друже мій» так колись написав пісню для Жені Галича з «О.Torvald» — узагалі, це дуже цікавий механізм, коли ти читаєш чужу поезію і чуєш музику —  так прикольно, ніби радіо в голові грає…

Найсерйозніший наш рубікон був, звичайно ж, у 2014 році – у всіх нас, не лише у мене й гурту. Тоді ми перейшли рубікон, відмовившись виступати в Росії, переглянувши стосунки із багатьма людьми… А в теперішньому альбомі йдеться про власні рубікони — в особистому житті, в творчості, в нових горизонтах — студійних, концертних. На шляху творення альбому ми пройшли також через «перезавантаження» гурту  — у нашому складі з’явились нові музиканти, ми писали альбом по студіях у різних країнах — Україні, Франції, США.

У мене дуже крута команда. Останніх 15 років ми в топі саме тому, що мені й моїм товаришам вдалося створити команду небайдужих людей, які постійно навчаються і чогось прагнуть, —  не тільки поїсти, попити і машину заправити.   Не буває, що ти раптово стаєш популярним. І не в популярності суть. У будь-якому разі це робота багатьох дуже впертих і талановитих людей.

Це велике щастя. Уявіть — ви всі з різних міст, приїхали займатися музикою і   вам це вдається. Ви мріяли колись просто грати і підзаробити трохи по клубах — бо ж починали з чужих пісень і позичених інструментів, а тут вам раптом на голову падає спочатку слава пострадянського масштабу, а потім починають  обзивати ледь не легендарними чи ще якимись… (Сміється, — авт.) Це цікаве відчуття, до якого не можна звикнути.

Як пишуться тексти?  Сідаєш на стілець, береш ручку і пишеш. Тільки так. (Сміється, — авт.) Прикол навіть не в тому, як твої тексти пишуться, —  найгірше потім їх оприлюднити, бо ж ти то знаєш, що вони не дуже, а мусиш оприлюднювати, бо це те, що ти обрав і вирішив, що тим будеш займатися. Так що давай, трошки підредагуй, словник дістань…

Новий альбом — це мій щоденник, в якому немає жодного захованого слова, жодної вигаданої історії.  Саме тому деякі тексти було важко оприлюднювати. Але саме в цьому і полягає художня цінність творчості – винести й показати свій біль, дістати свого внутрішнього чорта, якого хочеш приховати, додати його трошки. (Сміється, — авт.) Ми завжди ведем двобій з собою…

Про відвертість і жовту пресу

— Я відкриваюся у своїх піснях на 100%. Є частина мого життя прихована від публіки, але тільки не в ліриці — в піснях я відвертий. Мене часто запитують – про що та пісня? Ну, як про що пісня? Послухай її — там же все сказано. Нє, ну ви повинні щось сказати…

Наприклад, нещодавно я пішов на прем’єру фільму «Черкаси» —  чудове кіно,   рекомендую, мав честь познайомитися з капітаном корабля —  вашим земляком… І от на цій прем’єрі журналіст жовтого видання може собі дозволити вийти на особисті речі в розмові зі мною, і потім бабах – тиражі, всі ці скандали…  Люди не думають про те, що  моя семирічна донька, яка ходить до першого класу (малий у мене  вже «мужичок», йому  дев’ять), наступного дня після виходу цього таблоїду піде до школи, а там інші діти, і як їй пояснити їм те, що дорослі заробляють на життя, тиражуючи плітки? Це важко, швидше за все, що вона буде цим травмована. Але іноді буває так, і з цим треба жити.

Медіа створюють для нас певне враження про ту чи іншу людину і ми вже сприймаємо її крізь цю призму. Якщо можна, я б читачеві-слухачеві дав пораду:    утримайтеся від агресії чи, навпаки, обожнювання тих людей, яких ви не знаєте. Спочатку складіть своє враження про людину, спілкуючись з нею.

Люди часто підходять до мене і розповідають свої історії. Не завжди це доречно і влучно, але, на щастя, іноді трапляються історії, з яких виходять пісні. Так, історія появи пісні «Твій на 100%» – це стовідсотково реальна історія з аеропорту. Пісня, на яку надихнула мене зустріч з однією зі слухачок, яка просто мені вивалила свою історію, а я цю історію написав за один переліт і віддав вам. Коли люди тобі, наче давньому товаришеві, розповідають про своє життя, — це змушує спинитися і сказати собі: чувак, дивись, для когось це має значення…

Про «тихий реванш» і судилище над Ріфмайстром

— Уже не перший рік «Бумбокс» співпрацює з фондом «Повернись живим». Кошти від продажу мерчів під час концертів, а також частину грошей, отриманих від продажу кожного квитка, йдуть на допомогу українським військовим. Як громадянин і як медійна особа я намагаюся робити все, що можу,  аби домогтися звільнення українських політв’язнів. Ця тема нікуди не зникла, боротьба за звільнення політв’язнів триває й нині — я не очолював цей рух, я був частиною його, проводячи акції на підтримку Олега Сенцова та інших політв’язнів. Олег нині також борець за свободу і я дуже тішуся із нашої тепер вже дружби, з того,  як він розповідає, коли телефонуємо один одному, про свої зустрічі з лідерами багатьох країн, про виступи, в яких він доносить правду про те, що у нас відбувається. Це дуже і дуже важлива  місія, і Олег якраз та людина, яка в цьому на своєму місці.

Люди перестали згадувати, що в нас в країні  війна з Росією, а вона — є, уже шостий рік. На мою думку, розпочався тихий реванш. Країна повільно повертається в ті часи, з яких ми з вами вийшли ціною дуже серйозних втрат – десятків тисяч життів людей. Відбувається згортання демократичних здобутків. Повільне, але відчутне — і про це треба говорити.  Волонтери й небайдужі люди опиняються за ґратами – це дуже-дуже небезпечно. Ідеться зараз про справу про вбивство Павла Шеремета, яка перетворилася на судилище над музикантом, дитячою лікаркою і медсестрою.

Я особисто Андрія Антоненка — Ріфмайстра — знаю років з 20. Не скажу, що це янгол, але він зовсім не «тягне» на «доктора Зло» і людину, яка чимось там захопившись, зробила бомбу і спланувала та вчинила жорстоке вбивство одного із тих, кого всі поважали і хто був за нас.  Хочеться вірити, що в нашій країні з-поміж  менш ніж сорока мільйонів  є небайдужі, які не дозволять скотитися в авторитарні режими і переслідування волонтерів та ветеранів. Бо наразі без відсутності доказів це більше схоже не на суд щодо вбивства, а на дискредитацію людей, яким небайдужа доля і перспектива нашої країни.