Нарешті! 74 українських полонених, багато з яких близько двох років були в полоні сепаратистів на Донбасі, повернуться сьогодні додому. На Тернопільщину їдуть двоє наших захисників! Третій ще перебуває на непідконтрольній нам території, але з дня на день його мають звільнити. Вони пережили катування, важку працю, голод, у багатьох із них серйозно підірване здоров’я, та вони таки дочекалися свободи. Процес обміну полоненими блокували упродовж останніх років попри те, що на переговорах у Мінську завжди порушували цю тему. Нинішнє звільнення бранців вирішувалося на найвищому державному рівні. За день-другий, сподіваємось, зможемо поспілкуватися із нашими земляками, визволеними із полону.
У вирі нинішньої радісної події згадуємо, як поверталися додому перші звільнені полонені завдяки надреальним зусиллям наших волонтерів, політиків та державників, котрі тоді вважали свої старання обов’язком, а не подвигом. У 2014-ому «НОВА…» писала ряд історій полонених із Тернопільщини, яким допоміг вирватися з сепаратистської неволі колишній народний депутат, а нині — радник міністра МВС Михайло Апостол. Оскільки Михайло Володимирович знає особливості обміну полоненими, то ми поцікавилися його думкою щодо нинішнього обміну.

— Чому, на вашу думку, саме зараз відбувається великий обмін полоненими? Чи може це свідчити про можливу подальшу зміну ситуації на Донбасі?
— Перемовини щодо повернення на Батьківщину наших героїв-полонених тривали упродовж останніх років. Так довго і важко велися перемовини через те, що інша сторона виставляла все нові й нові умови, подавала список осіб, серед яких були прізвища тих, хто не перебував у нас в полоні. Якихось конкретних фактів щодо цієї ситуації у мене немає, оскільки, як і більшість українців, я черпав інформацію із ЗМІ. Не думаю, що після обміну полоненими сильно зміниться позиція Росії та Путіна, адже повернення і обмін полоненими — це лише один напрямок роботи, а ось повернення територій, виведення російських військ, контроль над кордоном — набагато складніші питання.

— Чи не є нинішній обмін певним спекулюванням задля політичного рейтингу?
— Якби комусь із можновладців вдалося виконати перше та друге згадані вище мною завдання, нехай навіть заради піару — я був би тільки за, абсолютно би підтримав їх. Існує й третій шлях повернення українських територій — це силовий (може бути як зовнішній, так і внутрішній). Не сумніваюся в тому, що наші землі вдасться повернути, утім, наразі нема відповіді на питання: яким способом вони будуть повернуті й коли саме? Не знаю, хто нині в Україні може на це відповісти. Відповідь відома лише одній людині, але вона — в Кремлі.

— Як сприймаєте формулу обміну «306 бойовиків на 74 українських військових»?
— Щоб врятувати життя українських військових, визволити їх з полону, повернути до сімей, не варто говорити про жодні пропорції. Життя людини — безцінне! І якщо б навіть переді мною стояло питання обміняти одного на тисячі, я б це зробив, не задумуючись.

— Ви допомагали визволяти полонених із Тернопільщини у 2014-ому році. Пригадуємо, наскільки тоді були вдячні вам родини звільнених. Чи не брали ви участі в нинішньому процесі обміну полоненими?
— У 2014-ому році спільно з своїми колегами, друзями, волонтерами, представниками МО, СБУ мені вдалося визволити та повернути земляків із полону. Це було надзвичайно складно. Дуже часто ми ризикували життям. Тоді мені надзвичайно допомагав статус народного депутата. Нині важко повірити, що це можна було взагалі зробити, особливо тим, хто це бачить з картинки у планшеті, сидячи на теплому дивані. Найважче було протягом 24-ьох годин на добу отримувати дзвінки рідних полонених та їх знайомих. У кожного було єдине запитання: коли вдасться визволити? Іноді це вибивало із колії, але не відповісти на дзвінок я не міг. Неодноразово через соціальні мережі я пропонував бажаючим їхати зі мною на Донбас, хоча й не міг їм гарантувати безпеку, утім ніхто не виявив такого бажання. Доходило навіть до того, що писали, нібито Апостол піариться на житті полонених, але Бог їм суддя… На щастя, в той час мені доводилося зустрічатися із багатьма людьми, які підтримували мою ініціативу, їм я надзвичайно вдячний, у багатьох з них багато чого навчився. Я розумів, що якщо ти чиєсь життя не будеш ставити вище свого, то нема чого братися за таку роботу. Нині я вже не в тому статусі, щоб брати участь у переговорних процесах щодо обміну полоненими. Вважаю, що неважливо хто саме доклався до нинішнього обміну полоненими, головне результат — наші герої їдуть додому, після тривалої важкої розлуки вони нарешті зустрінуться зі своїми рідними.

На Різдвяні свята Михайло Апостол хотів би зустрітися з учасниками АТО із Тернопільщини, яким він свого часу допоміг вибратися із полону сепаратистів, дізнатися про їхнє нинішнє життя, можливо, комусь з них потрібна допомога. «НОВА…» просить колишніх полонених зателефонувати до редакції нашої газети за номером: (050) 437-45-95, щоб узгодити дату зустрічі з Михайлом Володимировичем.

Щоб нагадати історії наших героїв, котрі свого часу пройшли пекло сепаратистського полону на Донбасі, пропонуємо публікацію «НОВОЇ…» за жовтень 2014-го року:

Те, що розкажуть тільки рідні вояків
«Недарма він Апостол, адже врятував вояків навіть із полону Бєса», — жартома похвалив у розмові з «НОВОЮ…» народного депутата Михайла Апостола один із військовослужбовців. Хоча насправді не до жартів, адже вирвати українського воїна із рук ворога — неймовірно складна справа. Політик ще з початку АТО, окрім надання матеріальної допомоги військовим, намагається через усі можливі канали звільняти полонених. У співпраці з волонтерами йому вдалося врятувати вже понад півсотні українських солдатів, десяток із них — із нашої області. Минулих вихідних після тривалих перемовин визволили ще одного вояка з Теребовлянщини. Нині Михайло Володимирович посилено допомагає звільнити з полону — цього разу безглуздого судочинства — двох військовослужбовців, наших земляків, одного з яких звинувачують у дезертирстві, а іншого — в угоні автівки та розбої. Рідні солдатів розповіли «НОВІЙ…» про нелегкий шлях повернення з пекла їхніх синів та чоловіків.

«Щодня ставили до стіни на розстріл…»

Руслан Дерев’яник,
38 років,
м. Монастириська (нині покійний — авт.)
Два місяці мешканець Монастириської Руслан Дерев’яник перебував у полоні російського терориста Ігоря Бєзлєра, знаного як Бєс. 30 липня, завдяки старанням волонтерів, наш земляк вийшов із неволі.
— Руслан працював продавцем будівельних матеріалів у райцентрі, та в березні його мобілізували, — розповідає дружина Оксана. — Спершу стояв на блокпостах поблизу Маріуполя на Донеччині, потім воював у гарячих точках неподалік російського кордону. У полон потрапив, коли з чотирма солдатами повертався додому у відпустку. Їхали приватною автівкою, минули кілька українських блокпостів, як раптом уночі натрапили на ворожий… Сепаратисти обшукали їх і виявили військові квитки, тому відразу забрали у полон. Три дні тримали в Макіївці — жорстоко катували, знущалися, а відтак перевезли до Горлівки, де усім «заправляв» Бєзлєр. Полоненим дозволяли іноді телефонувати до рідних, годували їх, але не з гуманності, а тому, що Бєс виношував ідею обміняти 15 наших полонених на затриману українськими прикордонниками прокремлівську журналістку Ольгу Кулигіну.
Пані Оксана з жахом згадує, як побачила в інтернеті відеоролики-«послання» від полонених, зокрема, сепаратисти змушували і її чоловіка на камеру просити допомоги.
— Серце розривалося… Скільки тоді здоров’я і нервів пішло… — ледь стримує сльози жінка. — Уже потім чоловік розповів, як їх принижували, обзивали рабами, здерли з грудей хрестик, щодня ставили до стіни і погрожували розстрілом… Ми зверталися, до кого тільки могли, підняли на ноги усіх волонтерів, та особливо нашою бідою перейнявся нардеп від нашого округу Михайло Апостол. Звертався до керівництва держави, виходив на різних людей на Донбасі і врешті Руслана звільнили. Дякую Богові, що чоловік повернувся з пекла!

«Після пророчого сну про Апостола звільнили мого сина»

Андрій Крупа,
21 рік, с. Плебанівка Теребовлянського району
Надія Крупа із села Плебанівка Теребовлянського району лише двічі по кілька секунд говорила з сином Андрієм за місяць його перебування у полоні в Сніжному на Донеччині.
— Андрія мобілізували на початку квітня, відтоді не відбувалося жодної ротації у їхній 51-ій механізованій бригаді, — розповідає мати. — Командир батальйону Пивоваренко рвав рапорти. «Хочеш у відпустку — їдь до Іловайська», — казав. Андрій погодився, але через певні обставини залишився у Старобешевому, де їх і взяли в полон. А якби потрапив в Іловайський котел, то вже би й живого не було… Його батальйон оточили на День Незалежності. «Постріляють вас, як псів!» — випалив на прощання командир і утік до Росії. Андрій думав, що їх розстріляють, прощався… Ще за день до того перекинув друзям із села гроші з карточки, попросив купити для молодшого братика Іванка машинку та солодощі.
«Я в полоні в Сніжному, забирають документи, телефон, не хвилюйтесь…» — сказав матері Андрій наприкінці серпня.
— Їх обстріляли «Градами», усе довкола горіло, з синової миски залишився кавальчик сплаву… — переповідає пані Надія. — Ми з матерями їздили до Києва, зверталися до СБУ, до волонтерки Наталі з Волині, звідки їхня бригада, до народного депутата Михайла Апостола. З нардепом взагалі пов’язана якась містика. Минулого тижня мені наснився пан Апостол, хоча я його до того ніколи не бачила, не була знайома. Розповіла рідним, сусідам про дивний сон, а в обід повертаюся з Іванком із дитсадка, дівчатка роздають газети нардепа. «О, та мені цей чоловік снився!» — ледве стримала емоції. Розпитала дівчат про Апостола, з’ясувалося, що його офіс у Теребовлі, тож завернула туди. Познайомилася з депутатом, він розповів про пошуки мого сина, показав відповідь на його звернення від міністра оборони Гелетея, де йшлося, що Андрій пропав безвісти. Як не дивно, з легкої руки Апостола за кілька днів сина звільнили. Чоловік їде зустрічати сина, а я чекаю вдома, наготую всього — радість!

Дезертир, бо не загинув?

Петро Хрупалик,
30 років, смт. Гримайлів Гусятинського району
— Прошу не називати зрадниками тих, котрі з перших днів АТО були на передовій, кого загнали в «котел» і винищували «Градами», залишивши без команд, зброї, харчування. Вони не перейшли на бік ворога, просто хотіли жити, — одним із перших підтримав військових, яких звинуватили у дезертирстві, Михайло Апостол.
Петро Хрупалик з Гримайлова залишив молоду дружину і подався в зону АТО у квітні, служив у 51-ій механізованій бригаді.
— Петрову бригаду два тижні обстрілювали «Градами» на Луганщині, неподалік кордону з Росією, — розповідає мати військовослужбовця пані Дарія. — З одного боку терористи били мінометами, а з іншого — росіяни «Градами». Хлопці не мали чим захищатися — їхні танки та БТРи вщент розбили, вони дивом вижили, а тепер їх роблять винними… Зрозуміло, що вони рятувалися, тому попросили буферний коридор через Росію, а їх звинуватили у дезертирстві. Українська сторона затримала їх — 41 військовослужбовця, зокрема й Петра та ще трьох хлопців з Тернопільщини, і, поки триває слідство, тримає у так званих «уральських казармах» у Запоріжжі. Проти них порушили кримінальні провадження, адвокати-волонтери нині захищають їх у суді. З перших днів наших хлопців підтримує Михайло Апостол, я постійно телефонувала до нього про допомогу і пораду — ніколи не відмовив, піднімав на ноги Міністерство оборони.

«У військовій частині вважають зниклим безвісти…»

Степан Кучма,
24 роки, село Деренівка Теребовлянського району
Контрактник, розвідувальник Степан Кучма з Теребовлянщини, який з весни служив у зоні АТО, нині перебуває під домашнім арештом за… викрадення автомобіля та розбій. Ситуація абсурдна: рятуючись із іловайського котла, у стані шоку вони з товаришем по службі заскочили у чиюсь легківку і помчали подалі від стрілянини. Утім, на блокпосту в Амбросіївці їх затримали, місцевий суд прийняв рішення тримати їх у СІЗО, поки не будуть з’ясовані всі обставини.
— Два дні ми нічого не знали про сина, він тоді перебував у маріупольському СІЗО. При підтримці отця Михайла Кільчицького та нашого земляка Михайла Апостола вдалося розшукати його, — каже мати Степана пані Галина. — На Успіння забрали його під заставу 30450 гривень, 23 жовтня має відбутися суд. Син досі у важкому психологічному стані, місяць не міг спати, дивиться новини — плаче, каже, що мусить їхати на Схід, бо там гинуть його друзі… Дякувати Богу, що живий, хай затримала міліція, та це краще, ніж мав загинути… А у військовій частині його вважають зниклим безвісти.
— Степан був у пеклі, хлопці рятувалися, а тут їм ще й «пришили» кримінал, — міркує отець Михайло Кільчицький. — Вони дивилися смерті у вічі, тому й утікали чужою автівкою. Невже це важко збагнути, це ж не у мирний час вдалися до такого кроку. Я читав справу, там все шито білими нитками, повно нісенітниць: нібито о 9.25 вчинили перший злочин на донецькій трасі, а о 9.20 (!), за 80 кілометрів, — другий. Мама солдата попросила у мене допомоги і ми з молитвою крок за кроком шукали Степана і рятували. Я вийшов на начальника СІЗО, попросив, щоб хлопець був у безпеці. Безмежно допомагав нам Михайло Апостол, звертався до президента, нині підтримує хлопчину матеріально і морально, адже він «у голові» досі воює… Віримо, що вдасться довести у суді його невинність.

«Міг сказати лише два слова, що живий і здоровий…»

Олександр Прекурат,
29 років, село Буданів Теребовлянського району
На Покрови, завдяки старанням Михайла Апостола, було звільнено з полону Олександра Прекурата із Буданова, який до участі в АТО працював викладачем факультету фізичної культури і здоров’я людини Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Як розповіли його рідні, Олександр був мобілізований на початку квітня, після цього проходив навчання у Чернівцях, а в червні його відправили служити в АТО. Воював Олександр в Красному Лучі та в Слов’янську. В полон потрапив 30 серпня із Луганського аеропорту. Півтора місяця він був у неволі в Краснодоні.
— Для нас це був шок… Сашкові іноді дозволяли телефонувати, але він міг сказати лише два слова, що живий і здоровий, — розповіла його теща Оксана Пиріжок із Буданова. — Нам залишалося тільки молитися. Дякуємо Богові, що вислухав нас!”