Василь Сліпак… Знаєте, що найбільше болить? Що найгучніші оплески в Україні лунали для нього уже на похороні. ЙОГО похороні. Як там казав колись Іван Гаврилюк: “У нас, щоб кому-небудь щось довести, треба померти”… Василь Сліпак нічого нікому не збирався доводити. Він просто жив. Жив тим, що робив. Не просто співав, а був героєм сцени. Не ховався за французьке життя, де мешкав майже 20 років, а жив — кожною хвилиною — Україною…  Волонтерив, згодом – як логічне продовження волонтерства – воював, не видаючи це за геройство. І так само, без пафосу, пожертвував своїй країні і своє життя… Великий артист та великий співак загинув як солдат. Як герой — зі зброєю в руках.  Позивний “Міф”, воїн-доброволець у лавах “Правого сектора” Василь Сліпак загинув 29 червня в бою поблизу шахти “Бутівка” від пострілу снайпера. Поховали його на Личаківському цвинтарі поряд з іншими бійцями АТО.

Тисячі людей на колінах, труна, що потопала у вінках і квітах (хоча рідні Василя і просили замість пишних букетів переказувати гроші на потреби війська), сльози, оплески і вигуки “Герої не вмирають!”… Якби ж то ми так само, як вміємо ховати мертвих, вміли і цінувати живих… Василь Сліпак, соліст Паризької опери, зірка світового рівня, один з найкращих баритонів світу, артист, котрий виступав чи не на всіх оперних сценах Європи, — знаєте, про що мріяв? Дати концерт у рідному Львові… Але все якось “не складалося”. Чиновники не бралися, він сам не набивався. Ну так — він же не “голубь міра”, не потап і не лобода. Він, як ніхто інший, розумів, що, аби заспівали музи, спершу потрібно, щоб змовкли гармати… Кинув облаштоване життя у Франції і подався затуляти їх власним тілом…

“Василь знав сім іноземних мов, спілкувався з елітою світу. Біля його будинку у Парижі можна було зустріти голлівудських режисерів, продюсерів, музикантів.  Йому у житті нічого не бракувало, але він вирішив так”, — розповідав його старший брат  Орест Сліпак.

Його часто запитували, для чого йде воювати. Адже він — талановитий співак, зі статусом,  кар’єрою, є найкращим послом України, пропагує в Європі українську культуру. Справді, а чому? Заробляв би собі Василь Сліпак валюту в Паризькій опері, слав би, прогулюючись по Єлисейських Полях, пакунки гумдопомоги в ту ж зону конфлікту на Донбасі чи просто виливав би собі гекатонни праведного гніву на “загарбників-росіян” у соцмережах…

“Потрібно бути чоловіком на війні за країну, а як артист  робити максимальну рекламу України у Франції, — розповідав Василь Сліпак в нечисленних інтерв’ю. — Це не є жодне геройство їхати туди. Всі бояться. Я адресую месидж всім чоловікам від 18 до 50 в гарній фізичній формі, що там нічого аж такого страшного немає. Ви там не мусите стріляти, ви можете допомагати. Раджу всім чоловікам — поїдьте і ви зрозумієте, що ця війна закінчиться дуже швидко. Дякуючи саме такому досвіду кожного українця, який вважає себе хоча б трошки патріотом”.

Він обрав собі псевдо “Міф” — скорочено від Мефістофель, улюбленої партії із опери “Фауст”. Чим би він більше посприяв Україні: своїм голосом чи автоматом? Хтозна… Він обрав автомат, але хотів повернутися на сцену. У Паризькій опері мав  відпустку. У перервах між виступами — приїжджав на війну. Коли не міг залишити Париж, влаштовував там благодійні концерти, всі гроші з яких витрачав на армію. Воював — виступав — воював – виступав… За свої 42 роки Василь Сліпак встиг пізнати любов і славу, пожити в Парижі і порити окопи на Донбасі… Про нього можна було б зняти кіно: з тією різницею, що в кіно вистачає вигадок, а все його життя – це правда.

Василь Сліпак — наш земляк?

Своє дитинство Василь Сліпак провів у Львові в звичайному спальному районі, у звичайній “хрущовці”. Навчався у школі на сусідній вулиці.  До слова, ми, тернополяни, певною мірою можемо вважати Василя Сліпака і своїм земляком.

“Якщо не помиляюся, його батьки – вихідці з Тернопільської області, але все життя прожили у Львові і працювали на автобусному заводі, — розповіла столичній пресі класний керівник Василя Сліпака Ольга Оглашенна. — Це була унікальна дитина. Він народився в простій родині, але задатки інтелігентності, доброти і талант проявилися у Василя дуже рано…”

У шість років, пише iamir.info, він виліз на стіл на сільському весіллі і заспівав: “Розкажи мені, любиш ти чи ні? І в очах сія: “Я — навік твоя”… Пісня “Тиша навкруги” у виконанні тріо Мареничів була тоді надзвичайно популярною, тож не дивно, що саме вона стала першою сольною піснею шестирічного співака Василя Сліпака. Через чотири роки старший брат Орест (теж не чужий Тернополю, адже навчався тут у медичному виші) візьме постійно співаючого Василька за руку і відведе в ансамбль зі світовим ім’ям “Дударики”. Так почнеться його кар’єра. У 14 років він уже побачить Канаду і Америку, буде виступати в Карнегі-холі. У нього виявиться рідкісний голос — контр-тенор. Таких всього два в Україні. Для нього писатимуть пісні. Кантату Олександра Козаренка “П’єро мертвопетлює” багато хто до цих пір вважає створеною персонально для Василя.  Але до Львівської консерваторії Василь Сліпак потрапить не відразу — саме через рідкісний голос. Два роки підготовчих курсів. Іспити, на яких довелося співати двома голосами: контр-тенор і бас-баритон. В Україні просто не знали, що робити з таким рідкісним голосом. Але до консерваторії взяли. Про всяк випадок.

Народження Мефістофеля

1994 рік. Міжнародний конкурс у Франції. І Гран-прі в руках у двадцятирічного студента-львів’янина Василя Сліпака. Але Львівську консерваторію він так і не закінчить. У 1996 році на фестивалі Моцарта в тій же Франції йому запропонують контракт. У 22 роки. На сімейній нараді мама з татом, прості робітники,  які пропрацювали все життя на львівських заводах, скажуть синові, що їхати треба. (Згодом Василь купить батькам будинок в Італії – на Сардинії).

Останніх 19 років Василь Сліпак прожив у Франції і працював у паризькій Гранд-опера. Для кар’єри оперної зірки у нього були всі дані: унікальний бас-баритон, аристократизм у манерах і зовнішності. Завдяки своєму таланту він виступав на кращих сценах Італії, Польщі, США, Франції.

Йому легко давалися як фольклорні композиції, так і провідні оперні партії. “Весілля Фігаро” і “Дон Жуан” Моцарта, “Аїда” Верді, “Борис Годунов” Мусоргського, “Князь Ігор” Бородіна, “Євгеній Онєгін” Чайковського, роль тореадора в опері “Кармен” – це список оперних творів, де Василь Сліпак отримував головні партії. Однак найулюбленішою була роль Мефістофеля в опері Гуно “Фауст”. “Природжений Мефістофель”, — скаже глядач, стоячи аплодуючи молодому виконавцю. Звідси і позивний “Міф”, з яким Василь воював на передовій.

Із Франції — з любов’ю…

Під час Революції Гідності Василь брав участь в акціях української діаспори у Франції — став серцем і голосом паризького Майдану. Згодом як волонтер допомагав українським бійцям, потім познайомився з бійцями ДУК ПС і сам приєднався до них. Влітку 2015-го воював у Пісках в районі Донецького аеропорту.

“Майдан дуже змінив його, — розповів у своєму Фейсбуці двоюрідний брат співака, міністр інфраструктури України Володимир Омелян. — Він надривно переживав, що не з нами на цьому задимленому квадраті, писав, дзвонив, шалено організовував підтримку нашої боротьби на теренах Франції.

А потім зник… І написав мені тихо з АТО, попросивши нікому про це не говорити, бо він на війні. Довго відмовлявся від допомоги, але щиро дякував, коли вона надходила”.

Незадовго до смерті Василь Сліпак встиг дати кільком телеканалам інтерв’ю. Він був явно збентежений увагою з боку журналістів. Попросив не називати його знаменитістю. “Якось не сприймаю похвалу, — зізнавався. — Весь час думаю: а що в цьому такого особливого? Я просто з дитинства захоплююся співом. Я приїжджав до Франції на конкурси та фестивалі, і так сталося, що  залишився там на 19 років. Для мене це найкраща професія, вона мені справді цікава. Але зараз в Україні війна…”

На запитання журналістів, як йому вдалося так швидко освоїти військову справу, співак сказав: “Я раніше не служив. Навчався в консерваторії, де не було навіть військової кафедри. Але всьому навчився на місці. До умов звик швидко. Єдине, до чого звикнути неможливо, — до втрат…”

Замість P.S.

Залишити після себе дітей і одружитися Василь так і не встиг. Немає нічого сумнішого, коли спадає пил і змовкають сурми, і за рік біля хреста лише кілька людей. Воюємо ж не за територію, а за людські душі. І ціну платимо величезну — життя Героїв. І їх — на відміну від меж Батьківщини – уже не повернути. Тому ми маємо їх хоча би запам’ятати. Навіки.