«Привіт! Вітаю всіх на кухні доктора Костюка. Обожнюю готувати їжу, а ще більше люблю гострі ножі. Ну, я ж хірург, а це традиційно для хірургів – полюбляти дуже гострі інструменти», – розпочинає свій кулінарний блог на сторінці у Facebook Віктор Костюк.

Він розкриє для вас усі секрети кухонних ножів, навчить готувати пасту карбонару і навіть справжній англійський сніданок. І ні, це зовсім не вівсянка, а величезна тарілка з соковитими ковбасками і м’ясом. Про страви англійців Віктор знає багато тонкощів, адже свого часу працював у британському пабі. Нині ж він – уявіть лише! – онкологічний ортопед і фахівець з питань лікування та ендопротезування суглобів. Майже 20 років, відколи вирішив вступити до медичного вишу, Віктор Костюк – киянин, а народився у Шумську.

«Виріс у лікарні»

– Мій тато працював водієм-далекобійником, а мама – медичною сестрою хірургічного та реанімаційного відділень Шумської міської лікарні. Я часто залишався на роботі з мамою, фактично виріс у лікарні, тож вступ до медінституту не став для мене і моєї родини чимось несподіваним. Хоча, якщо відверто, я вагався, думав, може, обрати фінанси чи юриспруденцію. Та все ж до медицини душа лежала більше. Передусім завдяки людям, які мене надихнули, – це хірург Антон Михайлович Горбоніс та ортопед-травматолог Володимир Федорович Лось, на жаль, уже покійні. І нині на рівні району у Шумську працюють чудові хірурги. Я часто спілкуюся з ними, можу їм довіритися, вони скеровують до мене пацієнтів.

Прикро, але самому на Тернопільщину вдається приїжджати не часто. Особливість українського лікаря – те, що ти прив’язаний до хворого, хворі дуже прив’язані до тебе, і дуже важко делегувати повноваження. Якщо у мене є важкі пацієнти – я не їду з Києва нікуди, тому що мене будь-якої миті можуть викликати у клініку. Найбільш незручні моменти – Великдень, різдвяні свята. Рідні запитують: «Приїдеш додому?». «Ні, – відповідаю, – не приїду, важка хвора, не можу покинути».

«Найскладніше у роботі – емоції»

– Що найскладніше у моїй роботі? Різних моментів багато: і велика відповідальність, і ймовірність заразитися інфекційними захворюваннями, і ненормований робочий день. Та все ж найскладніше – емоційний фон. Я планував стати класичним ортопедом, вважав це своїм покликанням. За два роки інтернатури з травматології та ортопедії брав участь у різних операціях на кістках: після падіння з висоти 8-го поверху, стрибків з мостів, ДТП, вогнепальних та ножових поранень, вибухів гранат та ін. Тоді я думав, що мало чим мене здивуєш. І вже на останніх місяцях інтернатури вперше побачив операції з онкології рук та ніг… Мені було дуже важко дивитися на онкохворих, був упевнений, що це ніколи не стане моєю роботою. Та зовсім випадково склалося так, що на конкурсній основі потрапив у Національний інститут раку і вже 10 років працюю хірургом в онкологічній ортопедії.

До всього звикаєш, але це справді досить важка робота. На жаль, доводиться оголошувати пацієнтам та їхнім родичами дуже погані новини, іноді фатальні. Бувають дуже складні моменти: коли втрачаєш хворих, коли щось іде не так, як сподівався. У такі миті згадую своїх ортопедичних пацієнтів, адже паралельно я – ортопед-травматолог, фахівець з питань лікування та ендопротезування суглобів. Різниця реалій онкологічного і класичного ортопеда – величезна. Ортопед полікує одну людину – вона всіх родичів і сусідів до нього приведе. З усмішкою скаже: «Це мій лікар, завдяки якому я ходжу, бігаю». У мене є пацієнти, яких я лікував ще в 2008 році, коли закінчив інтернатуру. Вже давно втратив ланцюжок, звідки ці хворі, а від них досі приходять знайомі. В онколога теж так буває, але це зовсім інша слава…

Моя мета як класичного ортопеда – забезпечити, щоб пацієнт проходив на штучному кульшовому суглобі 15-20 років. Якщо ж до мене надходять пацієнти з пухлинним ураженням суглоба, то буду вважати вже мінімальним успіхом, якщо вони проживуть пів року. Емоційний фон надто складний, бо люди розуміють, що недуга дуже важко піддається лікуванню. Все це дуже прикро. Та мусиш абстрагуватися, інакше надовго тебе не вистачить.

«Власна клініка у мене буде, але не тепер»

– У 2004-ому році, після третього курсу, взяв академку і чкурнув на рік у Великобританію. Пробував себе у різних спеціальностях, не пов’язаних з медициною. Найцікавіша робота – у традиційному англійському пабі, звідки й взялися мої кулінарні навики. Британія мене також навчила, скільки ти можеш мати швидкостей, бо з тебе там справді витискають соки. Люди там дуже багато працюють!

Уже згодом як лікар їздив на стажування у клініки Японії, Австрії, Італії, де побував разів чотири й маю там багато колег. Перед пандемією ще встиг злітати до Німеччини.

Чи хотів залишитися за кордоном? Зізнаюся, ще шість років тому серйозно цього прагнув, думав емігрувати до Австралії або Великобританії. Та саме у той момент до мене почали звертатися більше людей, з’явився авторитет. Я побачив перспективу тут. До того ж була запланована кандидатська робота, яку захистив торік, потім народилася донька (нині донечці Аміні два з половиною роки, майже три місяці тому народився синочок Арсеній – авт.), тож плани про еміграцію відпали самі собою.

Переконаний, що Україна – досить перспективна. Медицина тут ще не розвинена на тому рівні, на якому б хотілося, якщо порівнювати, наприклад, навіть з найближчою Польщею. Та водночас для молодих фахівців це й шанс розвиватися. Наприклад, до мене зверталися вже кілька інвесторів з пропозицією відкрити клініку. Але я наразі відмовив, тому що ще не такий відомий і авторитетний лікар, у мене ще не стільки багато пацієнтів. Якщо вже відкривати свою власну клініку, то треба мати серйозну аудиторію, щоб дуже багато людей тебе знали і довіряли тобі. Я вірю, що рано чи пізно власна клініка в мене таки буде, але точно не тепер.

«У блозі дарую людям позитив, але моя головна мета – глобальніша»

– Кулінарний блог разом з дружиною Катею почали вести торік на початку карантину. Ідея з’явилася давно. І нарешті настав час втілити її у життя. Дружина дуже допомагає мені, вона персональний стиліст, має досвід роботи в рекламі, в журналах. Катя монтує відео, редагує мої пости, бере участь у всіх моїх проєктах.

Як люди сприймають блог? Дивлюся, що пацієнти підписуються, лайкають, коментують, усміхаються. Це ж чудово! У цьому є велика ціль. Не тільки долати стрес. Іноді зйомка блогу – це додатковий стрес (сміється – авт.): те не вдалося, там шкрябнув сковорідку, там щось впало, там донька пробігла або закричала. Це своєрідна праця, але водночас – позитивні емоції, які я дарую пацієнтам. Мій основний напрямок – онкологічна ортопедія, та дуже рідко люди хочуть слухати про пухлини. Попри все людям потрібен позитив, а не розповіді про ампутовані кінцівки та інші жахіття. Власне, так і з’явилася ідея з блогом. У мене є досвід приготування страв, я добре володію ножем, вмію щось цікавеньке придумати. Зрештою – як і всі ми. Нічого унікального у тому немає, але, як каже моя дружина: унікальна – твоя подача. Я дарую людям усмішку, але моя головна мета – глобальніша. Якщо я буду писати тільки про рак, то нікому це не буде цікаво. Але якщо буду розповідати про салатики, м’яско, а між іншим скажу ще кілька слів про свою основну роботу, про профілактику, тоді люди зацікавляться. А може, когось це наштовхне на думку піти на огляд і таким чином врятує життя?

«Оптимісти менше хворіють і легше долають недуги»

– Як лікар понад усе хотів би, щоб пацієнти вчасно зверталися, не ходили роками з проблемою. Маю таку сумну статистику: якщо запитую у людей, які звертаються до мене з пухлинами рук-ніг, скільки їх болить, то, напевно, 90% відповідають, що більше, ніж пів року. Розумієте? Людина пів року ходить, щось її постійно болить, а вона нікуди не звертається. Але ж якщо раніше звернутися – легше боротися і значно більше шансів подолати недугу. Те ж стосується і лікування суглобів: якщо раніше звертаються – можна ще врятувати суглоб, пролікувати. Краще перестрахуватися, аніж затягнути.

А як лікар і кулінарний блогер (усміхається – авт.) раджу звернути увагу на харчування. Що переважає у раціоні нашої сім’ї? Обожнюємо відварені овочі. Дуже простий рецепт: нарізати тонкими слайсами цвітну капусту, броколі, можна взяти горошок. Відварити 5-7 хвилин у гарячій воді, злити воду, додати вершкове масло, посічену зелень кропу і пів чайної ложки тертого імбиру. Все перемішати, можна трішки підсолити. Імбир додає чудового свіжого смаку. Проста, легка і корисна страва, яку ми дуже любимо. Що ще? Дуже подобається птиця, особливо індичка. Любимо баранину. Хоча для українців це м’ясо вважається специфічним, але насправді воно дуже смачне. Скажімо, баранина чи телятина з овочами значно корисніші, аніж свинина, яку українці так люблять. Свинину ми теж їмо, але останнім часом дуже обмежуємо. Взагалі ж українська кухня досить жирна, якщо нею ще й зловживати, це спричиняє надлишкову вагу, панкреатит і безліч інших захворювань. Харчування безпосередньо впливає на здоров’я. Бажаю це усім не забувати і бути здоровими. А ще хочу побажати землякам цінувати кожну мить нашого життя, радіти спілкуванню з друзями та родиною. Робота онколога навчила мене цьому. Частіше усміхайтеся! Оптимістично налаштовані люди і менше хворіють, і легше долають недуги.