Однак більшість не збирається їхати назад, освоївшись на новому місці та інтегрувавшись до місцевих громад. Щоправда, рівень дискримінації переселенців в українському суспільстві далекий від статистичної похибки.
Часто їм приписують особливі політичні вподобання, називають електоратом “регіоналів” та звинувачують у проросійськості.
“Українська правда” у цифрах розповідає про те, з якими труднощами стикаються внутрішні переселенці.
Ціна неповернення
На сьогодні в Україні зареєстровано майже 1,5 мільйони переміщених осіб. 60% з них переїхали з Донеччини, 37% — з Луганщини, 3% — з Криму. Найбільше переселенців живе у східних областях і Києві. У 2019 році, як показує дослідження Міністерства з питань тимчасово окупованих територій, 36% переміщених осіб не мали наміру повертатися додому.
“У мене там 2 квартири, — розповідає 46-річна учасниця опитування, переселенка із Центрального, що на Луганщині. — Селище повністю зруйноване. Немає інфраструктури, і ми поруч із Дебальцевим. Там немає нічого, і молодь виїхала. Звичайно, пенсіонери повертаються.
Я 100% туди не повернуся. Можливо тільки, коли зовсім зістарюся. Тут мої діти та онуки. Мені не потрібні ті квартири. Я хочу жити тут і зараз”.
Найменше хочуть додому переселенці, які живуть у Центральній і Західній Україні. Водночас кожен п’ятий респондент каже, що планує повернутися “після завершення конфлікту”, 14% — “можливо, в майбутньому”. 18% уже повернулися. Головна причина — на окупованій території є власне житло, тому не треба витрачати гроші на оренду. Це — першочергова проблема для більшості переміщених осіб.
За даними Держстату, у 2019 році середня плата за місячну оренду однокімнатної квартири в Україні склала 3700 грн. У кожної другої сім’ї переселенців дохід за місяць не перевищує 7000 грн.
“Я отримую 1000 грн. на дитину і ще 1000 — як мати-одиначка. І мені ще трохи доплачують. Разом 3000 грн., і це все”, — розповідає 31-річна переселенка з Ровеньок (Луганська область), респондентка в дослідженні МінТОТ.
Пільговими кредитами на квартири скористалися трохи більше тисячі переселенських сімей. На основну програму “Доступне житло” у 2020 році було передбачено 100 млн. грн. Проте в березні, після перегляду держбюджету у зв’язку з коронавірусом, ця стаття витрат була викреслена.
У червні Німеччина виділила 25,5 млн євро на пільгову іпотеку для переселенців в Україні. Очікується, що вигоду від цього проекту матимуть приблизно 5000 переміщених осіб.
Хай там як, такі програми системно проблему не вирішують.
“У нас на сьогодні 1,5 мільйони переселенців. Середня вартість одного квадратного метру житла складає 500 доларів. Норма – 20 квадратних метрів на людину. Перемножимо ці цифри і отримаємо 16 мільярдів доларів для забезпечення всіх ВПО житлом.
Я нагадаю, що весь військовий бюджет нашої армії складає 2,5 мільярди доларів. Тому побудувати житло для всіх – це фантастика. У нас немає стільки грошей”, — рахував у 2018 році тодішній очільник МінТОТ Юрій Гримчак, який зараз перебуває під слідством у справі про корупцію.
Є два основні сценарії, за яких буде глобально вирішена проблема житла для переселенців: повноцінна реінтеграція окупованого Донбасу, що дозволить переміщеним особам повернутися додому, або українське економічне диво й загальне збагачення населення.
Ймовірність реалізації цих сценаріїв в осяжному майбутньому викликає серйозні сумніви.
Переселенці з ОРДЛО
“Я пенсіонер, на роботу мене не беруть. У центрі зайнятості запропонували роботу помічника слюсаря на водоканалі. Коли я туди пішов, вони дізналися, що я з Клавдіївки, з Луганської області, і що я вірменин. І мене не взяли”, — каже 64-річний переселенець, учасник опитування МінТОТ.
За останніми даними Інституту соціології НАНУ, переважна частина українців переконана, що більшість переміщених осіб вважає себе громадянами України. Проте сумнівається в цьому кожен п’ятий.
Що вище рівень освіти опитаних, то менш насторожено вони ставляться до переселенців. При цьому чинник рідної мови респондентів не має вирішального впливу на готовність взаємодіяти з переміщеним особами, які здебільшого російськомовні.
Посилаючись на приклади інших країн, соціологи зазначають: якщо повноцінна інтеграція переселенців не відбувається протягом тривалого часу, особливо в умовах погіршення соціально-економічної ситуації в країні та продовження війни, навколо новоприбулих місцеве населення може створювати атмосферу недовіри.
В Україні така тенденція була зафіксована два роки тому. У 2018-му знизилась кількість українців, згодних допускати переселенців у своє життя в тій або іншій якості — від членів сім’ї до керівників держави. Утім, свіжіше дослідження, проведене Київським міжнародним інститутом соціології у вересні минулого року, свідчить: 65% українців упевнені, що переміщені особи повинні мати право голосувати на всіх виборах, включно з місцевими. Цей показник удвічі більше, ніж у вищенаведеному опитуванні дворічної давнини.
Водночас 91% переселенців, за даними МінТОТ, не скаржаться на дискримінацію. Майже стільки ж відчувають себе інтегрованими до місцевих громад. На Заході та в Центрі таких більше, ніж на Сході й Півдні.
Те, що абсолютна більшість переселенців не відчуває дискримінації, але при цьому значний відсоток громадян не хоче їх бачити в тій чи іншій соціальній ролі, може свідчити про те, що певна частина українців приховує своє упереджене ставлення до них. Оскільки проявляти таку упередженість вважається суспільно неприйнятним.
Ця латентна дискримінація, вочевидь, продиктована відомими стереотипами про населення Донбасу: “стрьомні”, “сєпари”, “самі себе не захистили, тепер понаїхали” тощо.
Крім того, у деяких українців переселенці можуть викликати негативні емоції з тієї причини, що вони асоціюються з війною і стражданнями.
Неособливі
З прийняттям нового Виборчого кодексу переміщені особи отримали право голосувати на місцевих виборах за місцем фактичного проживання.
Згідно з минулорічним опитуванням МінТОТ, 54% переселенців скористалися б правом голосу. Кожен четвертий не мав такого наміру, головна причина — недовіра до виборів і влади. У 2019 році, напередодні президентських виборів, серед державних інститутів переселенці найбільше довіряли Об’єднаному оперативному штабу ЗСУ та Прикордонній службі. Найменше — Кабміну та Верховної Раді.
“Результати дослідження розвінчують міф про “особливі” політичні вподобання внутрішньо переміщених осіб. Ми повторювали і повторюємо: ці люди відображають ті електоральні настрої, що здебільшого притаманні мешканцям громад, до яких вони переселилися”, — наголошувала виконавча директорка “Групи впливу” Тетяна Дурнєва.
Тож, можна припустити, що й сьогодні їхні електоральні настрої віддзеркалюють загальнонаціональну картину.
Відкритим залишається питання, чи відображають переселенці, які тепер долучені до мінських переговорів, позицію більшості переміщених осіб.
Є думка, що представники Донеччини, журналісти Денис Казанський і Сергій Гармаш, відомі своєю категоричністю щодо Росії та бойовиків, були делеговані як “яструби”, а представники Луганщини, лікар Костянтин Лібстер і юрист Вадим Горан, чиї персони викликали сумніви в патріотичному середовищі, — як “голуби миру”.
Проте сьогоднішня позиція української сторони в Мінську єдина й незмінна: спочатку кордон, потім вибори.
Інше питання, що участь переселенців на перемовинах навряд чи змінить мотивацію Володимира Путіна. Якого більше цікавить “стримування” НАТО на території України, ніж справжня думка жителів Донбасу.
Євген Середа, для УП
Джерело: НОВА Тернопільська газета
