Найкращий час для примирення минув. Після Революції Гідності здавалося, що поляки й українці мають шанс швидко розібратися зі складними сторінками спільного минулого. Проте хвилі ентузіазму та взаємодії довіри швидко відхлинули від берега порозуміння.
Через три роки після Майдану багато хто оцінює польсько-українські стосунки як найгірші за всі роки після проголошення Незалежності. Польсько-український конфлікт пам’яті є унікальним: з роками він не загасає, а тільки розгоряється.
Що можна зробити, щоб минуле не заважало, а допомагало будувати полякам і українцям майбутнє?

Початок тут: http://nova.te.ua/statti/najkrashhyj-chas-dlya-prymyrennya-mynuv-shho-dali/

Нація з комплексом жертви

Нещодавно в популярному тижневику «Do Rzeczy” досить відомий гданський історик Славомир Ценцкевич закликав: «…Мусимо чітко — так само як Ізраїль — репрезентувати власну національну точку зору. Інакше програємо боротьбу за місце поляків як жертв двох тоталітаризмів».

Не так важливо, з ким і як відбуватиметься боротьба за місце жертви. Важливо те, що вона є відображенням комплексу жертви. Частина польського суспільства  прагне плекати, пестити, культивувати цей комплекс.

Відповідаючи на запитання «Як ви оцінюєте рівень жертв і страждань різних народів у Другій світовій війні?» під час дослідження, проведеного компанією «Pentor Research International», польські респонденти 2009 року ставили на перше місце поляків, на друге  — євреїв, на третє — росіян, на четверте — німців, на п’яте — циган, на шосте — японців і лише на сьоме — українців.

Китайців, які зазнали найбільших втрат у Другій світовій війні, узагалі не було згадано в цьому переліку. Так само польська громадська думка не завважила й того, що в цій трагедії українські й російські жертви значно переважають польські. Польські жертви становлять 5,3 млн., українські — від 7,5 до 8-10 мільйонів.

Навіть деякі польські історики й соціологи зазначають, що польська пам’ять про минуле так улаштована, що чужого болю, жертв і героїв не помічає. А питання польських провин для питомої частини польського суспільства й теперішньої польської влади є дражливим.

17 листопада 2015 року у Варшаві відбулася зустріч президента Польщі Анджея Дуди з істориками, публіцистами, керівниками закладів науки та культури, де він заявив про необхідність інтенсифікувати «історичну політику» держави. На цій самій зустрічі з боку деяких істориків лунали заклики «відмовитися від педагогіки сорому».

Новий голова Інституту національної пам’яті Польщі Ярослав Шарек, виступаючи в липні 2016 року в польському Сеймі, відповів на запитання опозиційного депутата Міхала Шерби щодо винуватців масового вбивства євреїв у Єдвабному: «Виконавцями цього злочину були німці (виділення моє. — О. З.), які використали в механізмі власного терору під примусом групку поляків».

Проте 2003 року той-таки Інститут національної пам’яті Польщі провів слідство і з’ясував, що в стодолі живими було спалено 300 осіб, а 40 — убито раніше: «Встановлено однозначно, що безпосередніми виконавцями злочину 10 липня 1941 року в Єдвабному була група місцевих чоловіків. Це сталося внаслідок німецького підбурювання, на що вказують незаперечні докази. Але відомо, що німці в безпосередніх діях убивства участі не брали (виділення моє. — О. З.)».

Тобто ті, хто сьогодні стернують політику Польщі, прагнуть плекати комплекс жертви, віру в унікальність польських страждань,  схильність до некритичного ставлення до власної історії. Проте водночас — підважують здатність українців до критичного осмислення минулого.

Восени 2015 року сенатор Ян Жарин в інтерв’ю порталу Prawy. рl поставив під сумнів українську суб’єктність у діалозі: «Українська нація не здатна до саморефлексії без допомоги Польщі й поляків — такої допомоги, у якій Польща й поляки говорять, що на Волині та Східній Малопольщі відбувся геноцид».

Діалог не є можливим, коли тебе не чують. Значна частина польського суспільства нині перебуває в стані політичного аутизму: вони виявилися нездатними чути інших навіть у внутрішніх дискусіях. Польща переживає найбільший світоглядний розкол за весь повоєнний період. І тому, допоки Польща не вийде із цієї внутрішньої турбуленції, усі спроби інтенсифікувати польсько-український діалог навколо минулого ризикують закінчитися нічим.

Після тієї кількості неправди й маніпуляцій, яку українці почули від польських політиків і ЗМІ, не варто сподіватися на просте розв’язання цього конфлікту пам’яті навколо подій часів Другої світової. Політики розбудили всіх демонів минулого, що спали. Дискусії перейшли до режиму «згадати все».

Тепер українцям і полякам доведеться проговорити значно ширше коло питань, ніж польсько-український конфлікт часів Другої світової війни.

Поговорімо про те, чому Польща двічі ставала на дорозі української незалежності, а Україна — тричі допомагала Польщі на її шляху до свободи. 

Поговорімо про те, як Пілсудський 1921 року в Ризі розрахувався за те, що українці ціною своєї незалежності допомогли врятувати незалежність Польщі 1920-го.

Спробуймо зрозуміти, чому так сталося, що за часів Другої світової війни загинуло 240 тисяч солдатів і офіцерів Війська польського, а тільки за 1944-1945 роки в боях із німецькими окупантами на території Польщі полягло до 700 тисяч українців, мобілізованих до Червоної армії.

Подумаймо про те, що польський Круглий стіл 1989 року був неможливий без боїв УПА з НКВС у 1944-1953 роках. І про те, що 153259 українців з антикомуністичного підпілля, які загинули у боротьбі з тим режимом, загинули також і за польську незалежність.

Згадаймо й те, що обидва найбільші тоталітарні режими зламали свої зуби об Україну. На початку осені 1941 року Гітлер виграв битву за Київ, але саме під Києвом (на думку британського дослідника Девіда Стахеля) програв бліцкриг і всю Другу світову. 1991 року у Віскулях Єльцин не хотів розпаду СРСР: він хотів стати Горбачовим у новому СРСР. Але українці розвалили СРСР: вони абсолютною більшістю підтвердили голосуванням на референдумі Акт про Незалежність — і перший Президент України зайняв жорстку позицію: я не маю мандата на створення нового Радянського Союзу. І СРСР перестав існувати. Українці розвалили СРСР.

Українці — лейкоцити свободи. Коли тоталітарна пошесть намагається проковтнути Україну — рано чи пізно її руйнує ця сила свободи. У цій боротьбі з вірусом диктатури українці масово гинуть, але в довшій перспективі — перемагають хворобу.

Польща має можливість спостерігати це просто зараз. Польщу нині захищає не НАТО, а українська армія. І завдяки тому, що українці гинуть за свободу західного світу, російські танки стоять не під Любліном, а під Донецьком. Українці зупинили путінську диктатуру на відстані, подібній до відстані від Варшави  до Атлантичного океану. Україна — це східний щит Європи.

Якщо за нових умов, що утворилися після 22 липня 2016 року, польський дискурс навколо спільного з Україною минулого обмежуватиметься виключно тематикою польсько-українського конфлікту, — на всіх спробах порозумітися навколо минулого можна буде поставити хрест. Ситуація змінилася.

Принципи й перспективи діалогу

Найбільша проблема польсько-українського діалогу — відсутність упевненості з обох сторін у необхідності дій, скерованих на те, щоб можна було сказати, що конфлікт пам’яті вичерпано, а обидві сторони почуваються задоволеними цим розв’язанням і вважають це розв’язання справедливим.

До того моменту будь-які дії та жести не сприйматимуться з належною довірою. Приклад — жест Президента України Петра Порошенка, який напередодні Дня пам’яті жертв польсько-
українського конфлікту в липні 2016 року став на коліно перед Волинським хрестом на варшавському Жолібожі. Попри високу оцінку українського президента польським колегою, більшість поляків цього жесту просто не помітила. Медіа проігнорували подію. А дехто коментував у такому стилі: чого став на одне коліно, а не на два, чого хрестом не ліг?

Дуже складно досягти порозуміння в питанні, коли якась зі сторін не може чітко сформулювати свої вимоги. Або висуває такі, як в уже цитованій заяві Ярослава Качинського з вимогою відмовитися від «культу Бандери»: Україні дуже складно виконати цю вимогу, бо неможливо відмовитися від того, чого нема.

Як вийти зі світу пост-правди, маніпуляцій, упереджень і подвійних стандартів?

Цей конфлікт пам’яті вже не вдасться розв’язати без подолання асиметрії пам’яті та асиметрії знання про минуле. Шкода, що польські політики відмовилися від ідеї спільного з українцями опрацювання минулого.

Український Інститут національної пам’яті 2014 року запропонував уряду концепцію. Так, для подолання цього конфлікту пам’яті необхідні: спільне вшанування жертв конфлікту; спільне засудження злочинців; спільний майданчик для діалогу істориків; спільне усвідомлення, що «всі жертви конфлікту — наші: не українські чи польські, а людські»; спільна декларація пам’яті та примирення на рівні президентів; спільний День ушанування пам’яті жертв конфлікту й спільний пам’ятник жертвам — «Тут поховано взаємну ненависть».

Сім разів згадане слово «спільний» — це не від браку синонімів, а від розуміння, що трансформувати конфлікт пам’яті можна тільки спільними діями в чесному діалозі.

Щоб інтенсифікувати діалог, Інститути національної пам’яті обох країн відновили б безпосередні зустрічі у форматі Україно-польського форуму істориків. Вочевидь, потрібно було ще кілька років і значно більше зусиль: спільних досліджень, науково-популярних публікацій, виставок, публічних дискусій.

Уже тепер зрозуміло, що робота форуму є необхідною, але не достатньою. Для того, щоб усі злочинці були засуджені й названі поіменно, для того, щоб були знайдені місця масових поховань жертв конфлікту, необхідно створити постійну спільну групу істориків, яка провела б додаткові польові й архівні дослідження.

Необхідно зібрати усну історію, відшукати місця поховань, створити кодекс архівних документів з усіх мислимих і немислимих українських, польських, німецьких, британських, американських, колишніх радянських архівів. Роботи є на кілька років для кількох десятків дослідників. Але якісний результат буде можливий лише за умови невтручання політиків у роботу науковців.

В істориків є шанс вивести діалог із глухого кута. Але сума монологів не є діалогом.

Діалог відрізняється від дискусії. Будь-яка дискусія — це змагання аргументів, під тиском яких опонент має капітулювати. Будь-яка дискусія породжує ситуацію нерівності: завжди є переможець і переможений. Діалог передбачає, що жоден із його учасників не може опинитися в ролі переможеного. Для діалогу важливо не перетягувати іншого на свою позицію, а почути, зрозуміти й прийняти позицію іншого. Тобто почути й зрозуміти думку іншого — це ситуація, коли всі сторони діалогу опиняються в позиції переможця.

Ми потребуємо 7-8 років інтенсивної роботи. Мало розібратися з пам’яттю про польсько-український конфлікт часів Другої світової війни: для того, щоб зрозуміти одне одного, ми маємо так добре знати історію одне одного, щоб у колективній пам’яті обох народів залишилося якнайменше місця для упереджень, міфів, негативних стереотипів і кліше. Знання про минуле має бути максимально відчищене. Для цього потрібні сотні історичних книжок і фільмів, тисячі публікацій в інтернеті — про Україну польською мовою, а про Польщу українською. Проте найбільшою проблемою буде не популяризація історії в обох країнах, а вміння вибачати. Адже польсько-українське примирення можливе за умови дотримання формули «усе пробачити, нічого не забути». А цього дуже складно досягти, бо такий підхід вимагає від кожного внутрішньої сили, які не всі мають.

Олександр Зінченко

ВІД РЕДАКЦІЇ. Висловлюємо щиру вдячність за допомогу в публікації статті “Найкращий час для примирення минув. Що далі?” її автору Олександрові Зінченку, а також харківському видавництву “VIVAT” (творчий директор Ігор Зарудко) і тернополянинові Богданові Климчуку.