Тернополянка Юлія Шкугра кардинально змінила своє життя. І, зізнається жінка, ще жодного разу про це не пошкодувала! Нині вона — молодший лейтенант місцевої 44-ої артилерійської бригади, начальник клубу військової частини, позаштатний радник командира з гендерних питань. А ще — організаторка та натхненниця унікальної студії бойової слави в стилі арт-інсталяцій, аналогів якій немає в усій Україні, і просто яскрава особистість та неймовірна жінка!..

«У всіх служба за контрактом, а в мене — «Х-фактор»

 — З дитинства у мене було два доволі «різношерстих» захоплення: музика та фізкультура, — розповідає жінка. — Попри те, що закінчила факультет фізичного виховання і якийсь час навіть працювала  тренером з аеробіки та фітнесу в ЗОШ №24, все ж занять музикою не полишала ніколи.  Займалася  вокалом у студії «Шанс» у викладача Олега Крамара, з 14 років уже працювала, співаючи у ресторані. Почалося все з того, що якось попросила у мами грошей на якусь свою, ще майже дитячу забаганку, а вона мені відмовила: мовляв, гроші заробляються нелегко, хочеш знати як це —  спробуй,  іди і зароби… А я ж людина рішуча  — взяла і пішла… (Сміється, — авт.) Спершу були побоювання, що, зважаючи на юний вік, мене не візьмуть – проте я була висока, голосиста, вміла добре танцювати і рухатися на сцені, тож так почалися мої робочі будні…

У 2002 році я співала у ресторані «Доміно». Туди якось завітав тодішній продюсер Тетяни Овсієнко Володимир Дубовицький. Він саме організовував для дівчат контракти на роботу в Японію –  їхати туди працювати співачкою. Я подумала, взяла в інституті академвідпустку,  і поїхала!  Японська мова дуже важка, тож пісні їхні вчила просто «на слух», транслітеруючи українськими словами. А ще, мабуть, вже тоді життя готувало мене до служби в армії  — бо там, у Японії, для нас, дівчат, була справжня армійська дисципліна —  як мовиться, крок вліво, крок вправо…

Після повернення з Японії п’ять років пропрацювала у ресторані «Отаман». Була не лише співачкою, а й ведучою весіль та різних імпрез. У роботі я перфекціоністка — якщо уже беруся за щось, то мушу виконати ідеально, не можу не зробити, що пообіцяла, аби не підвести людину. Пригадую, як будучи вагітною донечкою, у неділю ще вела весілля, у понеділок пішла народжувати, а наступної неділі… знову вела весілля! (Сміється, — авт.) Проте у 2015 році, коли доні виповнилося три роки,  зрозуміла, що досить з мене ресторанного співу і що готова міняти життя — причому міняти кардинально. Надихнулася прикладом сусідки, яка 23 роки відслужила в армії, і взялася «штурмувати» ЗСУ.  Відразу пішла до командира бригади: так, мовляв, і так, хочу служити! Він запитує: «А ви досі ким працювали?»  Кажу: «Була співачкою, ведучою масових заходів, але хочу поміняти спосіб життя.  Візьміть мене хоч плац підмітати, а я за три місяці себе покажу…» (Сміється, — авт.)

І тут заступник командира по роботі з особовим складом каже мені: «От уявіть, що завтра день бригади… Яким ви бачите його святкування?»  І поки вони чекали, що ж я там надумаю, я, не розгубившись, піднялася та як «вшкварю» пісню з репертуару Оксани Білозір «Во-о-льная воля, така наша доля», і то так, що аж вікна задрижали!.. Вони від мене такого не сподівалися, кажуть: «Все добре, ми вас беремо!» Я потім жартувала: «У всіх служба за контрактом, а в мене — «Х-фактор»… Але жарти-жартами, а коли почалася бойова підготовка, то мені було уже не до сміху…

В АТО замість 45 днів пробула 4,5 місяця

— Спершу я була зв’язківцем — оператором інформаційно-телекомунікаційного вузла зв’язку, а також  допомагала організовувати різні конкурси, урочисті заходи тощо, — продовжує Юлія Шкугра. — Після двох місяців роботи зв’язківцем я разом з іншими військовослужбовцями поїхала в зону проведення АТО. Мала там пробути 45 днів, натомість була… чотири з половиною місяці!

Рідні спочатку доволі прохолодно поставилися до мого рішення іти служити, мама, яка була на заробітках за кордоном, узагалі казала: «Ти що таке надумала? У нас тут в Італії баби своїх синів не пускають, а моя єдина донька сама іде…» Але я така бойова жінка, що коли бачу ціль – не бачу перешкод!   Після перебування в зоні АТО подалася на тримісячні офіцерські курси. А навантаження там «ще ті»: уявіть тільки марш-кидки на 16 кілометрів у бронежилеті та при повному бойовому спорядженні, що важить ого-го скільки… Це було нелегко.  А «на десерт» дізналася, що, аби отримати офіцерське звання, мушу ще пройти сержантські курси. Так що «ну, здрастуйте» ще три з половиною місяці в наметі…  (Сміється, — авт.) Рідні уже й забули, як я виглядаю. Але я не з тих, кого злякають труднощі, мене вони тільки загартовують. Коли мені, буває,  говорять, що армія —  це не жіноча справа, я відповідаю, що є різні жінки. І щоб стати тут «своїм хлопцем», треба бути сильною, відповідальною, мати усередині незламний стрижень. А в армії є місце всім: і водію, і кухарю, і кінорежисеру, і фотографу, і співачці…

Студія, аналогів якій немає в Україні!

Пригадую, як вирішальним для мене став момент, коли командир бригади Сергій Баранов дав завдання створити музей бойової слави на території нашої 44-ої окремої артилерійської бригади. Я подумала і вирішила, що не хочу банального музею, де усі експонати статичні, де не можна нічого торкатися і  заступати за загорожу. Загітувала подругу-дизайнерку Олю Шаварську — кажу: «Олю, давай покажемо, що жінки — то ще та «зброя» і може та-а-к «вистрелити»… (Сміється, — авт.) Вирішили ми зробити студію, де можна усі експонати подивитися-приміряти, а на додачу ще й неймовірні арт-інсталяції вражають! Сказано-зроблено: дякуємо комбригу, що довірився нам і дозволив покреативити, міському голові Сергію Надалу, який підтримав нашу ідею…

Оля розробила оригінальний дизайн, над втіленням якого ми працювали 44 дні.  Як результат, 6 грудня 2017 року на території бригади урочисто відкрили нашу унікальну студію бойової слави, єдину в ЗСУ, зроблену в стилі арт-інсталяцій. Там представлена унікальна карта України з восьми тисяч вкручених у дошку шурупів, об’ємна інсталяція з використанням більше 20 кілометрів ниток, що символізує єдність народу, дитячі малюнки та листи бійцям, бойові трофеї тернопільських артилеристів, які привезені з зони АТО… Щомісяця експозиція студії поповнюється новими експонатами, а на екскурсію в Зал бойової слави запрошують учнів та студентів. Наша студія прогриміла на всю Україну — навіть з «PinchukArtCentre» нам дзвонили! А 12 грудня 2017 року мені було присвоєно звання молодшого лейтенанта.

«В любові до армії немає нічого неможливого!»

 — Нині, служачи в армії, вкладаю в цю роботу усе своє творче завзяття, всю душу, всю енергію співочої натури. Єдине, що змінилося — довкола мене люди в формі, а не у вечірніх сукнях та костюмах. Але свої вокальні здібності я маю де і кому продемонструвати: і щопонеділка, виконуючи гімн України при піднятті прапора, і на численних заходах та флеш-мобах, які проводить наша бригада…

Я щаслива з того, що наш колектив, наша бригада — як одна сім’я, що усі тут творчі, ініціативні, дружні та згуртовані! — ділиться враженнями Юлія Шкугра. — Можна бути спокійною за країну, яку захищає ТАКА армія. Досі мурашки по шкірі, як пригадаю грандіозний марш військових з нагоди повернення 44-ої окремої артилерійської бригади із зони АТО. На святковому концерті наших бійців привітала  відома  співачка, народна артистка України Руслана Лижичко. Вона виявилася дуже простою і «незірковою» —
1 травня я зателефонувала їй з проханням виступити для наших бійців, а 3 травня вона уже співала для них!

Від своєї служби я отримую тільки найкращі, найпозитивніші емоції.  Тішуся, що моя донечка, яка уже школярка, буває на усіх наших заходах і дуже позитивно сприймає роботу мами. Кажуть, що поганий той солдат, який не мріє стати генералом, то я усіх своїх рідних налаштовую: от побачите, я до полковниці дослужуся! (Сміється, — авт.).   А чом би й ні? Народна мудрість гласить, що в любові немає нічого неможливого. Я б сказала це так: «В любові до армії немає нічого неможливого!»