Виховало подружжя п’ятеро синів. Троє нині у лавах ЗСУ, а двоє — волонтерять. Наталія Олександрівна працює директоркою Крутнівської ЗОШ І-ІІ ступенів, що в Лопушненській громаді на Кременеччині. Із перших днів масштабної війни гуртує своїх колег, учнів та односельчан — збирають допомогу для захисників. Всією сім’єю теж долучаються до волонтерства, бо розуміють наскільки це важливо.

Крутнів — маленька дружна родина

— Крутнівська школа — маленька дружна родина! Освіту в нас здобувають 53 учнів. Нещодавно школярі разом із батьками приготували випічку, смаколики й організували благодійний ярмарок, — каже Наталія Марінкіна. — Виручені кошти перерахували на безпілотник для 44-ої окремої артилерійської бригади ім. Гетьмана Данила Апостола. Крутнів активно допомагає нашій армії. Люди печуть печиво, збирають продукти для військових, закуповуємо для них необхідні речі. Потрібно щось для захисника з нашого села — щиро, хто скільки може, здають. Через обстріл енергетичних об’єктів часто залишаємося без електрики, але ніхто не скаржиться, навпаки стаємо сильнішими й готові ще більше допомагати, щоб якнайшвидше закінчився цей жах війни. «Що там світло — потерпимо! Зате ми у своїй хаті, маємо що їсти, нам тепло, а ось про наших воїнів треба дбати», — кажуть. Будемо й далі дбати! Наші школярі плетуть маскувальні сітки, щоб на передовій прикривали позиції і техніку, малюють малюнки, виготовляють обереги. Діти розуміють, яку біду ворог приніс на нашу землю. Всі ми хочемо перемоги й віримо в перемогу.

«Воюємо і волонтеримо — до перемоги»

— Троє моїх синів несуть службу в ЗСУ, то знаємо про ситуацію на фронті, про потреби наших захисників, — продовжує розповідь жінка. — Син Павло чотири роки брав участь в АТО на Донбасі. Від 2014-го року ми допомагаємо українській армії. Проте в попередні роки не було ще такого пекла, як нині. Наші воїни проходять страшне… Коли почалася масштабна війна, Павло приїхав із Польщі й відразу пішов на мобілізаційні збори. Йому 34 роки. 25-річний Назар подався добровольцем, не чекав на повістку. Наймолодший 19-річний Володимир навчався у військовому ліцеї в Надвірній на Івано-Франківщині. Восени пішов на строкову службу, а цьогоріч підписав контракт. Найстарший син Олександр мешкає з дружиною Іриною та донечкою Алінкою у Тернополі. У перші місяці допомагав Теробороні — зустрічав переселенців, пильнував порядок в обласному центрі. У родинній оселі з нами живе син Святослав — допомагає поратися по господарці, а ще волонтерить зі мною — треба щось зібрати по селі чи кудись доправити, завжди виручає. Мій чоловік зараз у Польщі на роботі, але завжди з нами на зв’язку, вболіває за все.

«Такого бандерівця ще треба пошукати»

— Мій чоловік — росіянин, але такого бандерівця ще треба пошукати, — жартує Наталія Олександрівна. — Переїхав він в Україну в 1988-ому. У радянські часи я трохи жила у Владивостоку, що на Далекому Сході. Там познайомилися з Юрієм. Родом він із Благовіщенська Амурської області. Часто повторюю, що все пізнається в порівнянні. Коли ми одружилися і переїхали на Тернопільщину, чоловік часто повторював: «Здєсь у вас так, а вот у нас там…» Багато років він не їздив у росію, навідався в 2013-ому, саме незадовго до Революції Гідності. Провідав родичів у різних регіонах росії. «Краще, ніж у нас в Україні, нема ніде», — зробив висновок, повернувшись додому. Це мене вразило і потішило. Юрій розмовляє російською, але він — патріот України.

Коли почалася анексія Криму, сидів перед телевізором і ледве стримував емоції: «Куда ви прьотєсь?! Ви нічєго не понімаєте…» «Якби ж то росіяни тебе почули…» — зітхнула я. Голови росіян зазомбували. Чоловік спілкується нині тільки з братом, бо той розуміє, що ця війна не потрібна. Натомість сестра заявила: «Ти такой же бандеєровєц, как і всє там в Украінє!» Перестали спілкувалися. Росіяни чомусь вирішили, що мають право на життя, а українці — ні. Це все нагніталося не рік і не два, а десятиліттями, але ми не звертали уваги.

Росіянами втовкмачили про «вєлікую страну». Але чим їм гордитися? «Нікуда ви нє дєнєтєсь. Всьо равно Украіна будет с намі», — заявляє родичка з росії. «Ніколи в світі! Після всього, що сталося, українці ненавидять московію», — кажу. Нині ще більше гордимося, що ми — українці! А через такі важкі випробування код української нації відгукнеться в наших онуках і правнуках.

«Уявляю, як зберемося вдома після війни»

— Молюся за своїх синів та всіх українських воїнів, довіряю в руки Господні, — додає співрозмовниця. — На кілька днів Павло і Назар приїжджали додому у відпустку. Радість від зустрічі досі в моєму серці. «Все буде добре! Ми переможемо», — щоразу повторюють. Вірю, що думки матеріалізують, тому не дозволяю собі думати про погане.

Візуалізую, що скоро закінчиться війна, що ми здобудемо перемогу, що зберемося вдома великою родиною, відсвяткуємо. Перемога точно буде за нами, бо всі ми в це віримо і докладаємо для цього багато зусиль. За нами — правда! Як би не було важко на фронті, але сини ніколи не скаржаться. «Все нормально», — запевняють. «Стріляють?» — «Трішки». Але я знаю, що там не курорт, не все так добре… «Бережіть себе!» — прошу. Сини оптимісти, я — теж. Знаю, що ми маємо це зробити і вірити, що все буде добре. Дорога ціна нашої боротьби, але незалежність — це великий скарб. Світ вражений героїзмом українців. Кожен із нас, хто підтримує українську армію і тримає тил, робить багато для майбутнього України.