Ресторатор Степан Потюк вважає, що весілля на Тернопільщині вже не ті – вони втрачають свої традиції. Пан Степан – власник ресторану «Зорепад», що у Трибухівцях Бучацького району. Каже, що найбільше змінилися багаті весілля в дорогих ресторанах.

– Найперше вирізняються весілля тим, що тепер роблять виїзні церемонії, в парку, наприклад, – говорить Степан Потюк. – Молоді під музику фотографуються або розписуються на тій церемонії, а народ тим часом нудьгує. Найголовніша перезміна весілля – люди не мають де дітися. Пауза триває дві-три години. Гості ходять по подвір’ю сюди-туди. Ну що, підеш додому і будеш пити горілку, поки молодих нема? Чому не влаштувати ту фотосесію на другий день або перед весіллям?

Степан Потюк каже, що весілля стає неукраїнським.

– Це зовсім не наша культура, –  продовжує. – Весілля тривають уже п’ять годин. Якщо люди приходять о 19-20 годині, то в 2-ій ночі вже розходяться. У нас такого не було. Я колись грав по весіллях, то гуляли до ранку. Нині забава до ранку трапляється дуже рідко. У нас в селі ще буває, що люди розходяться, коли розвидняється, а в дорогих ресторанах точно такого вже нема. Люди нині не голодні. Насичені усім – і їжею, і видовищами, і враженнями. Навіть не знаєш, чим їх  можна здивувати. Недолік в тому, що вже не хочуть танцювати. Весілля має бути веселе. Колись взагалі робили три столи. Третій – о 4-ій годині ранку. Тепер два столи, на другому якоїсь частини гостей вже й нема.

На думку Степана Потюка, не завжди допомагає веселитися тамада, іноді навіть шкодить.

– Тамада говорить, говорить, говорить, – додає ресторатор. – Висить над тобою, що не можеш слова сказати, поспілкуватися з кимсь. Неможливо відпочити, розслабитися.

До слова, нині на весілля гості несуть в середньому тисячу гривень. Проте витрати на весілля господарям все одно не повертаються.

«А у мене фартушок з синіми квітками, та котилися б ви, хлопці, босими ногами…»

Співачка Ольга Монастирська з Микулинців Теребовлянського району має ностальгію за весільними польками. Розповідає про них з особливим трепетом і захопленням. Ольга донедавна жила у США,  в штаті Іллінойс, у Чикаго, а до цього працювала режисером на каналі ТТБ.

— Здається, ну що там — якісь забави, співи, нічого особливого, — ділиться співачка. — Ще донедавна і я так думала. Проаналізувавши, зрозуміла,  наскільки це було важливим і що це стало основою того, що тепер маю. Моя перша пісня  творилася  на весіллі. Хтось скаже, що банально. Ні, радше екстремально, особливо, коли музика вже звучить, а я ще не можу прочитати чужий нерозбірливий почерк або на ходу шукаю 325-ту сторінку в зошиті із закрученими кінчиками аркушів — доводилось придумувати. Так, були пісні, які знала добре, та усі неможливо було знати. Весілля тривали довго, навіть до 9-ої ранку.

Тепер є дуже багато послуг, щоб прикрасити весілля. Тамада, вишуканий ресторан, замовлене декорування, їжа, автопослуги, піротехніка, світло і багато інших. Це те, що відрізняє колишні весілля від теперішніх. Усе гарно, але лякає, що за відсутності певних традицій, обрядових пісень чи танців такі гуляння нагадують дискотеку, де молодята — як актори у весільному вбранні.

Ольга Монастирська пригадує, що справжнім випробуванням для музикантів був обряд дарування, що супроводжувався віватами, співом, гумором.

— Тепер усю відповідальність за свято бере на себе тамада, а колись були старости, — продовжує співачка. — На їх відповідальності і настрій гостей, і композиція весілля, і навіть контроль їжі та випивки. Старостів поважали і слухали, вони були кращими колегами музикантів, але доти, поки не розпочинався той обряд, бо як «летіли» сороміцькі вівати на адресу музикантів, то староста обирав сторону гостей.

Особливо запам’ятались ті весілля, де були співучі веселі бабки. Вони таке вже виспівували, провокуючи нас, що неможливо було мовчати, інакше музикантів засміяли б. Тоді був справжній батл.  Я відспівувалась до останнього, і коли запаси вичерпувались, придумувала на ходу. Саме тоді народжувались перші римовані рядки. Пізніше авторськими ставали коломийки.

Співачка каже, що дуже любить веселі весілля, адже весілля — це свято.

— Свято ж має бути радісним, — додає. — Чи було з вами таке, що їжа смачна, ресторан затишний, музика чудова, а гості ходять “зажаті”, стидаються один одного? І добре, якщо тамада веселий, а коли ні… Прийти на весілля, щоби послухати, як ведучий прочитає плаксивий вірш і розкаже, що за чим має відбуватись і він “файний”, бо всі чемні і не буде колись стидно дивитись… Сумно і смішно водночас, коли так. Вбивають задля якогось показу справжні емоції, свободу, бо хтось щось не так подумає…

Колись гостей забавляли  музиканти. Частково роль тамади припадала і мені. Я любила і конкурси провести, і слівце гостреньке втулити, але головне — щоб не образити когось. В усьому має бути міра.

Ольга згадує, що люди любили гурт весільних музикантів, де вона співала.

— Особливо запам’яталося село Дарахів Теребовлянського району, — пригадує. — Ми як розпочинали там весільний сезон, там і закінчували. Доводилося навіть віддавати замовлення іншим гуртам. З нами жартували, щоб даремно не складати звукове обладнання, бо на другий тиждень знову там будемо. Усім мешканцям Дарахова — мої вітання.

Весілля для музикантів — як спосіб заробити, весело провести час, випробувати себе на міцність, витримавши дві доби поспіль. Недавно у зошиті знайшла польки, які написала дуже давно. Коли прочитала текст, зрозуміла, що вони не мають права бути забутими. Нехай всі мені кричать, що це неформат, старомодно і без перспектив, та все ж я реалізувала. Тішусь, як дитина. Не уявляю весілля без польки. Навіть тепер хочеться писати такі пісні, бо це повертає у минуле.

З теплом Ольга Монастирська згадує не лише людей на весіллях, а й усім відомі «шалаші» і довжелезні столи.

— А хто пам’ятає великий “шалаш” для гостей, натягнуті блискучі стрічки надворі чи посипане тирсою подвір’я? — усміхається. — А посуд — півтижня збирали по сусідах  і так само повертали. І праця господинь. Це тепер величезні холодильники, кухонні витяжки, а колись без таких умов треба було чи не 400 осіб нагодувати. Господині ще й добрий настрій мали, піджартовували: «А у мене фартушок з синіми квітками, та котилися б ви, хлопці, босими ногами». Ніхто не ображався, усі розуміли, що це жарт.

Весело також було переодягатись на молодят. Зазвичай це робили молоді хлопці, але одного разу на весіллі  у сусідів навіть моя мама була в ролі жениха. Але більше сміялися з молодої-рядженої, уявіть — вусата з фіранкою на голові і букетом з лопухів…

Любов до гумору, пісень мені передалась  від мами. А завдяки татові я пізнавала традиції весільні. Тато був  музикантом. Вперше заспівала для родини «Червону руту», коли мені було 13 років. У 15-ть написала свою першу пісню на тему невзаємного кохання. Але не зізнавалась, що авторська, адже у колективі тата чи не кожне слово підбирали під акорд, стидалась. Спеціально  написала її російською мовою, щоб музиканти вивчили, думаючи, що це якийсь новий хіт. Це були 90-ті роки. Що казати, україномовних пісень у стилі популярної музики було дуже мало. Пригадую, у селі Лошнів Теребовлянського району ця пісня на замовлення гостей звучала більше 5-ти разів. Вже тоді я мала б задуматись, що маю здібності до написання, але не надала цьому значення, а тато не знав. Тепер ці слова переклала рідною.

Ольга каже, що співати на весіллі — це не лише розвага, це конкретна ціль — заробити грошей.

— Я часто була нещадна до свого голосу, до здоров’я загалом, — додає. — Запам’ятала, як у листопаді співала під невеличким покриттям для музикантів і тоді дуже мерзла в ноги, навіть обігрівач не допомагав. Часто зривала голос.

Проте найбільш захищеною почувала себе  у татовій групі. Він знав, як озвучити мікрофон, правильно збалансувати до музичних інструментів, щоб не глушили. Це дуже важливо. Завдяки йому я все розумію і знаю. За роки багато чого змінилося, але мікшерний пульт в основному такий же, тільки трохи досконаліший. І тепер як чую, що музичний супровід глушить мій голос, дуже дратуюся, бо знаю, як цьому можна запобігти. В таких випадках або звукорежисер непрофесійний, або ж робить це навмисне. До слова, музикант нічим не ризикує, якщо його гітару чи скрипку недочують, а вокаліст, співаючи криком, через такі жарти може назавжди втратити голос.

Ольга Монастирська пам’ятає, як поступово синтезаторні інструменти витісняли справжні. На її думку, пропала індивідуальність, імпровізація.

— Весільний репертуар став шаблонним, нецікавим, — говорить співачка. — Поступово зникали полька, вальс. Російський шансон і зарубіжні хіти вбили наше традиційне весілля. Забулися  обрядові пісні, ігрові танці. Модний тамада не може знати традиції кожного регіону і робить все під один шаблон, як і деякі музиканти, бо для чого вчити, ходити на репетицію, якщо можна відкрити “комп”, а там все є. Тому смішно, коли лише вокалісти називають себе музичним гуртом. Було б справедливо дует, тріо, квартет…

Сьогодні ще є музичні колективи, якими можна гордитись. Вони шанують наші традиції і завдяки їм молоде покоління пізнає нашу культуру. Будь ласка, не прирівнюйте “гурти” до справжніх музикантів.