«Нас поєднала віра в Бога», — каже їмость Марія Шафран про свого чоловіка отця Володимира. Нещодавно подружжя відсвяткувало золоте весілля — у шлюбі вони 50 років! Величезна взаємна повага, розуміння з півслова, правдива любов — те, що вражає у стосунках цього священичого подружжя. Поважний ювілей вони відсвяткували у Марійському духовному центрі в Зарваниці. Урочисту архиєрейську божественну Літургію відслужив митрополит Василій Семенюк разом з іншими священиками та монахами. Після Богослужіння відбувся обряд віднови шлюбної обітниці. Митрополит Василій привітав подружжя та подякував за ревне служіння, яке вони здійснюють на парафії в Бучачі.
Уже 24 роки отець Володимир служить у храмі церкви Покрови Пресвятої Богородиці, близько десяти років очолював Бучацький деканат УГКЦ, їмость Марія катехизує. Подружжя має двох доньок Лесю та Юлію, зятів Святослава та Віталія, онуків Марка, Лесю, Анастасію, Юрія та Марічку. Старша донька живе з сім’єю в Івано-Франківську, вчителює, молодша — в Тернополі, працює лікарем. Минулих вихідних пані Марія гостювала в молодшої доньки, доглядала онуків, а також знайшла час, щоб поспілкуватися з журналістами «НОВОЇ…».

— Пані Маріє, знаю, що ви з отцем Володимиром родом з Івано-Франківщини. Чому приїхали служити на Тернопільщину?

— Священик, як офіцер, — куди направлять, туди мусить іти. Отець Володимир почав служіння ще в часи підпілля. Нашим наставником і духовним провідником був владика Василій Семенюк, який теж з Івано-Франківщини. На його поклик разом з іншими отцями ми переїхали служити на Тернопільщину. Перші парафії отця Володимира — в селах Грабовець, Козівка, Білоскірка.

— Як ви познайомилися з вашим майбутнім чоловіком?

— Я товаришувала з сестрою отця. Познайомилися ми, коли він повернувся з армії. Півтора року зустрічалися і повінчалися. На той час мені було 20, чоловікові — 26 років. Ми працювали, заочно здобували освіту — отець має технічну, а я — гуманітарну. Володимир Іванович працював начальником відділу технічного кон-
тролю на військовому заводі в Івано-Франківську. Та якось на завод приїхав із Москви товариш Юдін, який вивідав, що мій чоловік з побожної родини. Його рідний брат та двоє двоюрідних братів — священики. Взагалі у них увесь рід священичий, тільки перервався Другою світовою війною. Коріння отця — з Лемківщини. Його мати з роду Репелів, тато — Шафранів. Отець Павло Репела, який теж служить на Тернопільщині, —  двоюрідний брат отця Володимира. Отож викликав чоловіка згаданий Юдін і запитав: «Чим ви займаєтесь? Антирадянською діяльністю?» Почав погрожувати, що понизить до звичайного робітника. «Я свою роботу знаю!» — відповів чоловік. «Знайдемо до чого докопатися!» — гримнув «гість» з Москви. Так Володимира Івановича перевели на слюсаря, але він тим не засмутився. Це був кінець 80-их років, наближались зміни у державі…

— У часи, коли УГКЦ діяла в підпіллі, КДБ переслідував вірян, священиків. Як ви пережили ті нелегкі роки?

— Телефон був на прослушці: клацне — знаємо, що пишуть. Доводилося бути обережними. Домовляючись про Літургію, казали в слухавку, що йдемо до театру, по гриби, по малину, а насправді розуміли інше… Збиралися на молитву в нашій квартирі, в друзів у місті та по області. В Івано-Франківську ми жили на вулиці Тудора, у нас були дуже гарні сусіди — знали, що ми молимось, але жодного разу нас не продали.

— Хто уділив тайну Священства отцю Володимиру?

— Єпископ Володимир Стернюк. «Висвячу ще одного з Шафранівсько-Репелівської родини!» — сказав, бо вже нездужав. Моєму чоловікові тоді було 40 років. Він кардинально змінив життя: залишив світську роботу і ще до проголошення Незалежності України цілковито пішов служити Богові.

— Що було найважчим у часи підпілля?

— Страшно було, коли дізналися, що владику Василія Семенюка викликали в КДБ, тиждень тримали там, допитували, хотіли зламати… Перед тим він відслужив у нас вдома Літургію, був сумний, але не казав про переслідування. Владика — людина твердої віри і великого люблячого батьківського серця! У часи підпілля ми були всі як одна родина. На Літургію не ішли, а летіли, молитва була такою милою серцю!

— Християни тоді були більш ревними?   

— Якось розмовляли дві вірянки, що пройшли підпілля. «Добре було в часи підпілля: всі були єдині, мали сильну віру, шанували священиків!» — сказала одна. А інша відповіла: «Тепер краще, бо мої діти та онуки можуть вільно іти до церкви, а колись не могли цього робити». З отриманням свободи віросповідання люди пішли до церкви, але, на жаль, не всі до Бога. Часи змінюються, змінюється ставлення до багатьох речей, зокрема й духовних. Нині багато людей зневірилися в усьому, але, дасть Бог, може, це мине.

— Ви маєте великий духовний досвід. Порадьте, як зберігати віру.

— Людина або приходить до Бога, або не приходить. У кожного свій шлях до Спасителя, свій час прозріння. Дехто може навіть наприкінці життя перемінитися. Якось отець Володимир сповідав стареньких по оселях, в одній хаті сказали, що їхній сусід — колишній комуніст при смерті, але не хоче сповідатися. Отець зайшов до нього, довго говорили, той чоловік щиро посповідався. «Я прийшов до Бога!» — сказав він дружині. Люди через різні ситуації приходять до Бога: через гризоту, якусь прикрість, через слово… Колись в одному селі прийшла до храму директорка школи, яка була партійною, ганяла школярів від церкви. Перед тим вона відвідала Зарваницю, почула проповідь владики Василія Семенюка. «Отче, хори заваляться: директорка школи прийшла!» — ледь стримувала емоції церковна сестриця. Це був вражаючий приклад правдивого навернення.

— Ви у шлюбі з отцем Володимиром 50 років! Який секрет вашого щасливого подружжя?

— Ми не дві половинки, а — одне ціле! У нас завжди так: ти радієш — я радію, тебе болить — мене болить. За 50 років отець Володимир жодного разу не крикнув на мене. Буває, що сперечаємось, але не ображаємо одне одного ні словом, ні вчинком. Бог нас готував до спільного служіння. Ми були найстаршими дітьми у сім’ї, не чекали на допомогу батьків. Після одруження кожен прийшов з валізою, першим нашим надбаним майном був будильник (усміхається, — авт.). Але нас єднала віра в Бога. Кредо родини, на мою думку, це друга глава книги Буття: «Покине чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і будуть обоє вони одним тілом».

— А з труднощами стикалися?

— Звичайно, що були проблеми, прикрощі, хвороби… У 31-річному віці Володимир Іванович важко занедужав, мав проблеми з дисками, отримав групу інвалідності. Я в той час перестала усміхатися. Але з Божою допомогою все подолали. Стосовно матеріального, то ми ніколи не бідували, але й не мали надміру. Як казав митрополит Андрей Шептицький, добрий священик не буде багатий, але й не помре з голоду (усміхається, — авт.).

— Допомагаєте отцеві Володимиру при парафії?

— Катехизую дітей, у нас є спільноти «Діти Марії» та УМХ. Днями возила молодь до Києва. Маємо чудовий катехитичний клас, який нам подарував бучацький благодійник Роман Маліновський.

— Не раз доводиться чути думку, що сучасні діти складні, що їх нічого не цікавить, крім гаджетів. Як вам вдається знаходити спільну мову?

— «Бабусю, ви думаєте, що усі ваші вихованці з церкви такі ж чемні в школі? Просто ви їх любите і вони вас!» — каже мій онук Юрко. Дітей справді треба любити! Важко навчити математики учня, який не любить математику, важко зацікавити географією школяра, якому байдуже, де Африка, а де Мадагаскар. Ми спілкуємось про Божі справи. Кожну дитину виховує сім’я, а ще — вулиця. Не завжди все ідеально. У Святому Письмі сказано, що навіть праведний сім разів впаде і сім разів встане. Іноді у найкращій родині дитина може зійти з доброго шляху, зробити помилку. Важливо не відвертатися від тієї дитини, підтримати попри все. Життя є життя…

— Яким має бути сучасний християнин?

— Жити любов’ю і правдою. Не конче говорити високі матерії, бити напоказ поклони чи молитися, треба свідчити життям. У часи мого дитинства люди боялися заплямувати гідність. «Я був майстром колійовим, керував людьми, працював краще, ніж вдома, бо пам’ятатимуть, що колію робив пан Куявський», — казав один міщанин. Інший керував дорожньою службою, то старався, щоб підлеглі робили все якісно, бо знав, що скажуть: «Дорога пана Ясінського». Те покоління мало почуття честі, гідності та відповідальності. Нині, боюся, такого нема навіть у деяких можновладців, але маємо до цього усі прагнути. А кожен християнин повинен починати з себе.