Неділя, 14 липня 2024
• Звільнені з полону священники УГКЦ взяли участь у прощі до Зарваниці • На Тернопільщині зашкалюють температурні показники • Аварія у Тернополі: водій і пасажирка – в реанімації • У двох лікарнях на Тернопільщині приймали пологи без договору з НСЗУ • Їхали до Зарваниці: на Тернопільщині перекинувся автобус із паломниками • Діти воїнів з Чортківщини вирушили на відпочинок до Франції • Сп’янів і підпалив вантажівку, а тепер “світить” тюрма • Тернопільський педуніверситет – лідер серед педагогічних вишів України • Все робить без… рук. Віра Омельчук із Тернопільщини сама виховує двох дітей • 50 FPV-дронів і два квадрокоптери “Mavic” передали на фронт від Тернопільської громади • Затримали кілера, який планував вбити бізнесмена з Тернопільщини • Автотроща в Кам’янках: четверо людей – у лікарні • “Дивосвітики” з Козови допомагають українським захисникам • «Контінентал» придбав елеватор потужністю зберігання 120 тис. тонн • Гімназисти з Бучача на випускному вечорі зібрали донати для ЗСУ • Під час масового обстрілу Києва загинула лікарка з Тернопільщини • Тернополянин заліз через вікно і викрав велосипед і пилотяг • Кабмін узгодив порядок надсилання повісток військовозобов’язаним • Смертельна аварія на Зборівщині: чоловік лежав посеред дороги… • “30 років був частинкою колективу «Тернопільводоканалу». У госпіталі помер захисник Володимир Глюз
Не в мантії, а в «пікселі»

Автор: Опубліковано: 30 Квітня о 15:14 1717


Суддя Тернопільського міськрайонного суду Олег Холява вже більше року несе службу в ЗСУ.


Замість суддівської мантії — «піксель», замість вироків та ухвал — воєнна документація. Суддя Тернопільського міськрайонного суду Олег Холява від початку масштабного вторгнення росії в Україну несе службу в ЗСУ. Зустрілися ми в придорожньому кафе в прифронтовому Краматорську на Донеччині. Доносяться вибухи з передової, але там це звична річ, тому не сильно відволікає від розмови. Олег Ігорович п’є каву і викурює цигарку. Розповідає про пережите відверто, а водночас — зважено. Суддівські манери проявляються навіть на фронті. Проте це в спокійній ситуації, а в екстремальній, серед смертей — непросто. На фронті суддя має посаду помічника командира бригади з правової роботи, начальника юридичної групи. Крім документальної рутини, займається також питаннями загиблих, здійснює супровід останків. Війна — болюча реальність без правил.

— Олеже, на фронті не так багато суддів. Чому ви вирішили іти воювати? Пригадайте свій ранок 24 лютого 2022-го…

— «Почалася війна…» — зателефонував о 5-ій годині 24 лютого мій брат, який живе у США. Не хотілося вірити… Я поспіхом вирішив поточні питання, а 25 лютого подався до військкомату. Ще в 2016-ому хотів іти на службу, адже маю військову кафедру. Якось мене раз викликали на офіцерські збори, відправили в Яворів. Але потім була тривала історія, що закінчилася подачею мною заяви про вчинення злочину обласним воєнкомом. Після масштабного вторгнення росії я, не роздумуючи, попрямував до військкомату. Простояв у чергах, пройшов медкомісію. Сказали чекати. В один із підрозділів набирали мисливців із власною зброєю. Хотів записатися, бо маю вдома п’ять одиниць зброї, добре стріляю. Та з’явилася посада юриста в новоствореній бригаді, тож мене запросили туди. У моїй компетенції — правові питання: договори, накази, запити, співпраця з державними структурами, міжнародними фондами, волонтерами, організація коридорів для обміну полонених. Здійснюю юридичний супровід підрозділу чисельністю 5 тисяч осіб. Професійно не складно, а емоційно — буває по-різному. Супроводжую службові розслідування: від пошкодження і втрати майна та озброєння до зникнення безвісти, травмування, загибелі військових.

— Як рідні сприйняли ваше рішення?

— Батькам зізнався десь через місяць. Брат знав із першого дня, теж рвався їхати з-за кордону, я ледве стримав його. З дружиною ми розписалися вже, коли я ніс службу — 7 травня 2022-го. Скоро буде річниця.

— Така гарна подія серед війни!

— На тиждень мене відпустили додому у відпустку. Розписалися ми з Лілею, саме почалася повітряна тривога в Тернополі. Є що згадати (усміхається, — авт.). Пішли до ресторану зі шваґром, його дружиною та дітьми і з подругою. Замовили столик, посиділи. Все просто, але для нас — незабутньо.

— Що довелося пройти за цей рік війни? Що було найважче?

— Ніхто не думав, що війна триватиме так довго. Уже 15 місяць масштабного вторгнення… Торік наша бригада стояла на миколаївському напрямку. Наша розвідка першою зайшла в Херсон. Потім направили в Бахмут. Емоційно найважче пережив наприкінці минулого року та цьогоріч у січні на пункті передачі тіл на бахмутському напрямку. Потрібно було налагодити відправку останків у морг, звідти — додому. Декілька днів я самостійно завантажував тіла, потім організував роботу. Складали акти огляду загиблих, оформляли інші документи, спілкувалися з рідними. Це остання данина захисникам… Є випадки, що тіла неможливо евакуювати, тому завжди залишається надія, що людина жива, перебуває в полоні.

— Буває, що рідні самотужки намагаються різними способами шукати зниклих військовослужбовців. Чи це правильно?

— Рідні самі приймають рішення. Військова частина збирає всю можливу інформацію про обставини зникнення військового, проводить службове розслідування. Ці дані передають в об’єднані центри. У подальшому пошуком займається головне управління розвідки. Відбувається взаємодія з різними «контактьорами» з російської сторони, щоб якимось чином повернути військовополонених, а також — тіла загиблих. Про полонених для нас найдостовірнішим є повідомлення міжнародного «Червоного Хреста».

— Іноді ще до офіційного повідомлення про загибель військового починають писати про це в соцмережах. А рідні можуть не знати…

— Уповноважена надавати таку інформацію тільки військова частина. Офіційно повідомляють про загиблого тоді, коли тіло заберуть із поля бою. Неправильно, коли хтось завчасу розголошує, бо це може завдати болю рідним. Ще доречніше повідомляти після впізнання загиблого членами сім’ї або на підставі експертного рішення, дослідження ДНК. На херсонському напрямку була ситуація, що військовослужбовця вважали загиблим, але тіло не могли забрати. Коли наші бійці пішли в наступ і вдалося віднайти останки, експертиза ДНК показала, що це не та людина. Згодом з’ясувалося, що той, кого вважали загиблим, насправді живий, перебуває у полоні.

— Як побратими реагують, коли дізнаються, що ви — суддя?

— Дивуються, хоча ніколи не акцентую на посаді. На фронті я такий, як і всі. Все у житті — особистий вибір і особиста відповідальність.

— Чим суддя на війні відрізняється від інших військовослужбовців?

— Нічим, такий самий смертний. Єдине, можливо, суддя більш емоційно стійкий. Якщо деякі побратими раніше ніколи не стикалися зі смертю, то в суддівській роботі це досить часто буває. До суду не йдуть з добра. Там не хрестять, не одружуються. Суд — це місце, де вирішують конфлікти. Доводиться виносити рішення у складних справах. Це загартовує. На посаді судді я — з 2012-го, перед тим вісім років працював адвокатом.

— Чи війна змінила вас?

— Начебто сильно ні, але відбулося переосмислення. Почав більше цінувати навіть найпростіші речі: наявність води, світла, тепла, гарячого чаю… Скільки всього ми мали до війни і вважали, що так буде завжди.

— Чому відбувається ця війна? Яка її глибинна причина?

— Причину треба шукати в тому, кому вона вигідна. Як і в кожній ситуації. Війну розпочала росія, отже, має свої інтереси. Планували за три дні захопити Київ. Очікували на одне, а отримали інше. Росіяни теж вже виснажилися. Навіть головний «вагнерівець» Євген Пригожин бідкається про брак ресурсів і хоче закінчення війни. А причина війни — проста. «Хто вам дозволив жити краще, ніж ми?» — сказав в інтерв’ю один росіянин. У цьому й суть. Ця війна триває не з 2014-го року, а вже — тисячоліття. Ми постійно захищаємо свою землю. Проти росіян боролася моя бабуся — зв’язкова УПА, з ними воював мій прапрадід — реєстровий козак. Я дослідив свій родовід по батьківській лінії до десятого коліна. Ця війна — давня… Тут можна починати відлік від спалення Києва ханом Батиєм. Хоча порівнювати нинішнє російське військо з ордою недоречно, бо воно чинить значно жорстокіше. Як і будь-яка імперія, росія хоче розширювати свій вплив завдяки поневоленню інших. Без цього імперія не може існувати. Росія захопила Чечню, Осетію та інші держави. У 2014-ому вирішила прихопити Крим, Донбас. Загарбництво їх підживлює. Думаю, що аж тепер це утворення розпадеться. Для України нині — вирішальний час державотворення.

— Як суддя, ви добре розумієте, яку відповідальність мають понести росіяни за злочини в Україні. Як їх притягнути до відповідальності? Чи вірите, що буде справедливий розгляд міжнародним трибуналом?

— Кожен росіянин, причетний до вчинення злочинів в Україні, буде покараний. Ці справи розглядатиме Гаазький суд і не тільки. Злочини росіян — це умисні вбивства, тероризм, руйнування, навіть — банальні крадіжки.

— Але ж до злочинів в Україні причетні тисячі росіян…

— Не тисячі, а мільйони. Кожен із них у тій чи іншій мірі відповідальний за війну в Україні. Хтось відповість за мовчання, сплачуючи роками репарації, хтось понесе кримінальну відповідальність — від виконавців злочинів до їхніх командирів, військової верхівки і аж до пуйла. До речі, ми долучаємося до фіксації порушення міжнародного гуманітарного права, проявів насильства щодо цивільного населення, знищення критичної інфраструктури.

— У путіні уособлюємо головного злочинця. Яка його відповідальність?

— Не путін єдиний винен у цій війні, адже його підтримує значна частина росіян. Близько 85% вважають, що їхній президент чинить правильно. Якби в росії було свідоме суспільство, то воно б відреагувало на ці події ще дев’ять років тому. І це стосується не тільки України, а й інших територій, куди зайшли росіяни. Рано чи пізно відповідальність все одно буде. Яка? Це вже інше питання. Ми ж відповідаємо не тільки на землі, а й перед вищими силами. Ніщо не залишається безнаказаним. Натомість українці захищають свою землю, свої права, територіальну цілісність. Так записано в Конституції. Але передусім це — обов’язок кожного перед собою.

— Війна ще більше спонукає до якісних змін в українському суспільстві. Чи відбуватимуться зміни в судовій системі й загалом у правоохоронній?

— Якщо говорити, що судова система потребує реформ, то це — маніпуляція. 90% рішень судів не оскаржуються. Якби законодавча і виконавча влада, зокрема, й вся правоохоронна система, працювали з таким високим коефіцієнтом корисної дії, то ми давно б жили краще, ніж норвежці. Звісно, як у кожній структурі бувають особи, які підривають репутацію. У судах трапляються прояви корупції, але цих випадків небагато. Система очищується сама по собі. Назагал треба кожному починати з себе. Хабарів не будуть брати, якщо їх не будуть давати. А українці хочуть, щоб все було законно, але самі не завжди чинять за законом. Свідоме суспільство вдосконалюється еволюційним шляхом, не чекаючи на війни і потрясіння.

Торік Олег Холява отримав відзнаку міністра оборони України.

— На передовій не підкрадається думка, що ви воюєте, ризикуєте життям, а інші спокійно живуть у тилу?

— Кожен робить те, що вважає за потрібне. Кожен українець вносить свій вклад, навіть той, хто нічого не робить, а просто не заважає (усміхається, — авт.). Не всі зобов’язані бути на фронті. Дехто може набагато більше зробити в тилу. Мій брат Петро живе в Чикаго і нині багато допомагає ЗСУ. Разом із тамтешньою українською спільнотою відправив на передову тисячі бронежилетів, комплектів форми, аптечок, закупив для захисників чимало дронів, автомобілів. Його вклад у перемогу — цінний. Мій шваґро-підприємець Любомир Чепіга набагато більше робить із Тернополя для армії, ніж би був тут кухарем. Задонатив уже десятки тисяч доларів на ЗСУ. Всі долучаються в міру своєї можливості й свого розуміння. Господині готують смаколики, діти передають малюнки. Без волонтерської допомоги нашій армії було б набагато складніше.

— Українські захисники — які вони?

— Дуже різні, як і все наше суспільство. Нема чорного і білого. Дехто справді герой, дехто хоче показати з себе героя, дехто скромно приховує свої заслуги, будучи героєм. Кожна людина унікальна. Є багато критичних моментів: є дезертири, є такі, які не «просихають». Є такі, що не вилазять із окопів, а, отримавши поранення, знову рвуться на «нульовку», а є такі, що «тягнуть» час у шпиталі, лікуючи недуги, з якими жили багато років. Хтось шукає можливість звільнитися зі служби, а хтось готовий стояти на фронті до останку, щоб пройтися по руїнах мавзолею. Але попри всі ці моменти наші захисники — згуртовані та добре розуміють, для чого все це роблять.

— Яким бачите завершення війни? Як це вплине на майбутнє України?

— Україна точно переможе і розквітне. Шкода тільки, що такою ціною… З кожним днем ми все ближче й ближче до перемоги. Не знаю, чи це буде прямо на полі бою, адже з історії відомо, що більшість воєн закінчувалися переговорами. Яким буде завершення війни, залежить передусім від стійкості ЗСУ і від підтримки наших іноземних партнерів. Про Україну нині знає кожен мешканець планети. Ми дуже багато здобули, хоч і багато втратили…


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Нещодавно опубліковане

Звільнені з російського полону отці-редемптористи Іван Левицький і Богдан Гелета взяли участь у Всеукраїнській прощі до Зарваниці. У неділю, 14 липня, вони співслужили на Архиєрейській Божественній Літургії, яку очолив Блаженніший Святослав. Спільно молилися владики Синоду Єпископів УГКЦ з усього світу...


Рубрика: , Опубліковано: о 14:59


На Тернопільщині зафіксували черговий температурний рекорд. 12 липня стовпчики термометрів піднялися до +34,6° тепла...


Рубрика: , Опубліковано: о 11:33


Ще дві аварії з потерпілими трапилося на дорогах Тернополя та області...


Рубрика: , Опубліковано: о 11:22


У Тернопільській області розповіли про результати моніторингу медзакладів за Програмою медичних гарантій...


Рубрика: , Опубліковано: о 11:14


Недільного ранку 14 липня на Тернопільщині перекинувся автобус із вірянами, які їхали на прощу до Зарваниці...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:00



Теми дня
14 Липня
12 Липня