Цьогорічна сніжно-казкова зима надихає на творчість і приготування до Нового року та Різдва. Прибігаєш з вулиці заліплений снігом, струшуєш взуття, видихаєш залишки холодного повітря і хочеться чимскоріше загорнутися в плед, взяти горня гарячого чаю і примоститися біля красуні-ялинки, яка радісно кліпає кольоровими вогниками, і слухати музику, читати книгу чи переглядати соцмережі. Ідеальна така ідилія — в родинному колі. Хтось, можливо, скаже, що любить прикрашати ялинку в переддень Нового року, щоб сповна відчути святкову метушню. Нехай і так, але про прикраси для неї треба все ж подбати завчасу. А найкращі ялинкові прикраси — зроблені власноруч! Отож, креативте і насолоджуйтесь! А ми пропонуємо читачам «НОВОЇ…» порцію натхнення від майстринь із Тернопільщини.

«Емігранти хочуть «патріотичні» ялинкові кулі»

Марія Вовк-Николишин із села Лозова Тернопільського району багато років пропрацювала бухгалтером, а в декретній відпустці захопилася вишивкою з бісеру. Починала із вишитих сорочок, робила намиста, далі спробувала обшити бісером сумочку і навіть туфлі. Нині жінка зосередилась на ялинкових прикрасах. Завдяки наполегливості та ретельності її кулі з бісеру — бездоганні.

— Техніку нанизування бісеру на ялинкові прикраси я освоїла самотужки. Деякі малюнки шукаю в інтернеті, деякі сама підбираю, — ділиться досвідом Марія. — Один мій постійний клієнт з Івано-Франківська сам малює схеми для куль, а я вже реалізовую. Серед його ексклюзивних малюночків — зірка, сяйво. За основу беру пінопласт, зверху обшиваю бісером. На одну кулю потрібно три-чотири тисячі бісеринок, виготовляю кожну два-три дні, все залежить від розміру. Наразі у моєму доробку близько сотні новорічних куль. Мої роботи прикрашають ялинки наших емігрантів в Італії, США, Швейцарії. Найчастіше замовляють «патріотичні» кулі — у синьо-жовтих кольорах, із тризубом. Виготовлення куль з бісеру — це моє хобі, яке приносить непоганий заробіток. Для цієї праці потрібні творчість та колосальне терпіння. Рідні підтримують моє захоплення, з цікавістю приглядаються до нових куль. У нас з чоловіком двоє дітей — 4-річний син Анатолій та 5-річна Діанка. Вони мені допомагають, якщо… не заважають (сміється, — авт.). Змалку діти знають, що не можна рухати бісер та голку. Чоловік спершу не сприймав мого захоплення,  бо тоді ще був малий наш синочок, я сиділа над бісером ночами. Але коли я продала кілька куль, почав замовляти мені бісер, привозити. Тепер він мене підтримує! Для своєї ялиночки я поки що не нанизала куль, не вистачає для себе часу, тому прикрашаю купленими. Чоботар без чобіт (сміється, — авт.) Щороку з особливим трепетом чекаємо різдвяних свят, щоб зібратися усією родиною в батьків.

«Надихнула на новорічну вишивку донечка Варвара…»

Оксана Ліхтіна — переселенка з Луганська, уже п’ятий рік вона з чоловіком Сергієм та двома донечками — 20-річною Тетяною та 8-річною Варварою живуть у селі Острів, що неподалік Тернополя. Разом із ними приїхали сюди їхні родичі з Донбасу. За ці роки вони полюбили нашу область, активно долучаються до громадського життя. Оксана — творча натура, тому не перестає дивувати своїм рукоділлям. Освоїла машинну вишивку, тож не одну тернополянку одягнула в розкішну вишиванку. А нещодавно майстриня вишила прикраси для ялинки.

— «Берімось за рукоділля!» — надихнула мене Варвара, — розповідає пані Оксана. — Скатертини я вишивала, сукні і пальто — теж, раптом прийшла ідея виготовити новорічну іграшку. Розробила малюнки для ялинкових прикрас, вишила їх на тканині, вирізала, зшила, вивернула. Розпорола синтепонову подушку — наповнила іграшки. Придбала гарні упаковки, і тепер прикраси милують око! Вже маю кілька тематичних наборів — це скандинавські з оленями, чоботом та сніжинками, різдвяні з Богородицею та Ісусом. До ялинкових прикрас підібрала лляні шнурочки, мереживо, ґудзики. Це дуже цікаво!

Люблю робити такі речі, бо вони мають тривале життя. Донечки допомагали мені — набивали прикраси синтепоном. Радісно працювати родиною! У попередні роки перед різдвяними святами я завжди прикрашала сільський магазин. Якось зробила із тисячі пластикових стаканчиків сніговика, наступного разу — гномів із тканини. Було, побачила в місті в магазині дорогих великих гномів, обдивилася, помацала. Що вартує самій таких зробити? — подумала. Прийшли додому, дістала старий светр чоловіка, Варварину спідницю в горошок та сердечка, покроїла все, зшила, зробила чобітки, Сергій налив у них ґіпсу, щоб були стійкі. За основу взяла пластикову трубу. Вийшли чудові гноми! Усі свята сиділи у сільському магазині на сходах (сміється, — авт.). Оскільки донька часто хворіє, то не можу офіційно працевлаштуватись, підробляю рукоділлям. Днями чоловік травмував ногу, то ходжу за нього на будову, вкладаю плитку (сміється, — авт.) Щоб вижити після переїзду, довелося навчитися всього… Ми на Тернопільщині вже п’ять років. «Я тут живу вже більшу частину життя!» — якось сказала Варя. Я задумалася… Справді, ми приїхали, коли їй було три роки. Багато чого вона вже не пам’ятає про Донбас… В Острові ми відчули справжнє Різдво, побачили вертеп! Сусіди навчили нас колядувати, ходимо з ними палити дідуха, вони стали нам як рідні.