…Квітень 1990 року. Нью-Йорк. Сонце хилиться за обрій, і Уолл-стріт поступово поринає у сутінки. Мій супутник позирає на годинник і нагадує, що попереду — екскурсія на оглядовий майданчик на бозна-якому поверсі World Trade Centre, звідки увесь Нью-Йорк видно, як на долоні.

Разом з нами у місткому ліфті безшумно рухається вгору гурт похмурих на вигляд арабів. Сподіваюся, вони не члени «Аль-Каїди». І не планують саме зараз влаштувати джихад з вибухівкою і пожежею. Вони це зроблять дещо пізніше. Без вибухівки і стрілянини. Дощенту зруйнують обидві вежі Центру страхітливими самовбивчими ударами авіалайнерів. Америка тоді здригнеться. Але станеться це аж через 11 з половиною років.
Оскільки ж поки що доля щасливо розвела мене у часі з екстремістами, намагаюся сповна цей час використати. Хоча б на споглядання вражаючої картини, яка постає перед очима, коли ліфт, нарешті, доставляє нас нагору. Панорама мегаполісу із запаморочливої висоти в першу мить просто забиває подих, і той факт, що ти перебуваєш над ним, аж ніяк не заважає відчувати себе малесенькою мурашкою. Через якусь хвилю напівшоковий стан минає, і око починає розрізняти деталі. Товстезне скло відокремлює відвідувачів від контакту зі стратосферою і робить даремними спроби потенційних самогубців, любителів вільного падіння. У цьому місті їх, як доводилося чути, не бракує. І обирають вони для своїх смертельних трюків здебільшого висотні будівлі або мости, яких тут теж не бракує.

Взагалі ж інформації про це місто в моїй голові за роки накопичилося стільки, що багато елементів нью-йоркського пейзажу здаються давно знайомими, а розбурхана уява послужливо доповнює їх літературними й кінематографічними асоціаціями.
Он неподалік здіймається в небо Empire State Building. Тривалий час він тішився славою найвищої споруди міста, але потім змушений був поступитися. З «Емпайром» пов’язана драматична історія. В 1943 році з ним не зміг розминутися літак, і відтоді ця подія зафіксувалася в екскурсійних довідниках.
Від «Емпайра» мій погляд переходить на об’єкти менш імпозантні, проте зовсім не безвідомі. Он вулички і будівлі «Маленької Італії». Десь їхніми дахами назустріч своїй долі могутнього Хрещеного батька прокрадався слідом за гангстером Фануччі молодий Віто Корлеоне. А он темніє величезний масив «Сентрал парку». Можливо, саме зараз там робить свій вечірній променад, сховавшись за темними окулярами, колишня перша леді Америки Жаклін Кеннеді. Он мерехтить вогнями Бродвей. Хто там збирає сьогодні публіку? Барбра Стрейзанд? Мадонна? Аль Пачіно?

Дійшовши до кінця скляної стіни, повертаю ліворуч і перше, що бачу — статую Свободи із піднятим у руці факелом. Яскраво освітлена, вона помітно вирізняється на темному тлі нью-йоркської бухти та острова Елліс. Саме сюди прибували каравани суден з усього світу з вигнанцями з рідних країн, злидарями, яких доля змусила залишити рідну домівку і вирушити в ризиковану дорогу, різноманітними пройдисвітами, які рятувалися від зашморгу чи сокири ката, і просто шукачами пригод. Зібравшись тут, на новій землі, вони побудували це гігантське місто, яке розкинулося перед моїми очима до самого горизонту. Шум його не долинає до висот World Trade Centre, але я майже фізично відчуваю, як гарячково пульсує життя там, унизу, на незліченних street та avenue, у тисячах клубів, концертхолів, барів. І все це разом із морем рекламних вогнів, мегаватами світла, що струменіє з вікон страхітливо-величних хмарочосів і відбивається у темній воді Гудзону, утворює суцільне жовтогаряче шаленство, яке водночас і вабить, і відлякує, змушуючи відчувати себе тут безнадійним чужинцем.
Стрепенувшись від заціпеніння, я глянув угору. Темне склепіння нью-йоркського неба було всіяне міріадами зірок і сузір’їв, і серед них я відразу впізнав ківш Великої Ведмедиці, який ще колись, у дитинстві на косовиці показав мені мій дід. Виглядав він точнісінько так само, як і вдома. Я відчув якесь полегшення на душі.
…11 вересня 2016 року. На місці, яке я описую, нині здійнялася вгору на 541 метр Вежа Свободи – центральна будівля в новому комплексі Центру міжнародної торгівлі – як нагадування терористам, що головної своєї мети вони не досягли. «Вони думали, що демократія – це наша слабкість. Але вони помилилися – це наша сила», — сказав один американський політик. Велична будівля Freedom Tower на місці трагедії 15-річної давнини – переконливе свідчення цього.