Перебуваючи в групі ризику через складні діагнози, вона перенесла коронавірус. Із своїх 39 років жінка 11 років незряча, 13 — на діалізі, понад 20 — на інсуліні. У підлітковому віці захворіла на цукровий діабет, відтоді бореться за здоров’я. Вийшла заміж, очікувала народження дитинки, але плід завмер… Після того в Люби раптово відмовили нирки, за пів року втратила зір. Чоловік залишив її. Без апарата «штучної нирки» вона не змогла б жити, тому тричі на тиждень долає близько 70 км із рідного села до Тернополя. Супроводжує її до лікарні мати Галина Василівна, батько помер два роки тому. Торік у грудні Люба захворіла на ковід, була у важкому стані, але поборола недугу.
«Збирали консиліум — усе в Божих руках»
Діалізних хворих тоді відправляли до Бучацької районної лікарні, де було облаштовано спеціальне відділення. Кілька днів Люба почувалась зле, але тест на ковід був негативний. Піднялася температура — гемодіаліз їй проводили в окремому приміщенні в тернопільській лікарні. Щоб хоч трохи полегшити її стан, поклали спершу до Лановецької районної лікарні, а, коли підтвердився ковід, відправили до Бучача.
— П’ять днів я була без свідомості, на носилках мене доправляли на діаліз, почалася гіпоксія мозку, тиждень була під кисневим концентратором, — розповідає Люба. — Збирали консиліум — усе в Божих руках. Але не скаржуся, лікарі та медсестри робили все можливе, приходили серед ночі. Єдине — умови в бучацькій лікарні не дуже: не було туалету в палаті, холодно, доводилось спати в одязі, а в мене тоді була висока температура. Знесилена, не могла ні піднятися, ні говорити. «Любо, промов хоч слово», — просила мама. У мене було двостороннє запалення легенів — 35% ураження. Вочевидь, підхопила небезпечний вірус, коли їздила до Тернополя на гемодіаліз. Серед пацієнтів тоді було багато хворих. Дехто не знав, що вже є переносником, дехто не відразу зізнався… Я носила маску, користувалася антисептиком, але не вбереглася. Дуже багато наших із гемодіалізу померли… Трьох моїх знайомих, з якими ми лежали ліжко біля ліжка, за два тижні не стало. Відійшла у засвіти моя колежанка Ірина зі Зборова, ми з нею їздили разом на діаліз близько дев’яти років. Я була на кисні, а їх привозили під ШВЛами. Чула важке дихання, чула пищання апаратів, метушню лікарів. «Кров гусне. Коліть адреналін!» — командував хтось із медиків. А потім виносили тіла… Сильний страх збирав. Думала, що таке буде й зі мною. На щастя, мій організм дивом впорався. Все це завдяки лікарям та молитвам і підтримці багатьох людей. Їхала я до Бучача в лікарню з розпачем. Перед тим потратила чималу суму на обстеження, на антибіотики. «Якщо помру, хто звідси забере мене? З чим брат приїде, вдома ж грошей нема?..» — важкі думки не давали спокою. Але в ті дні надійшла пенсія, а потім небайдужі подали руку допомоги. Відверто, я не думала, що виживу… «Ти сильна — виберешся!» — телефонувала мені подруга Оксана, яка перед тим теж важко перехворіла. «Угу…» — все, що могла я відповісти. «Ми за тебе молимось!» — підтримувала подруга Таня. І через тиждень мені стало трохи краще. Від мене в лікарні не відходила моя мама. Безмежно їй вдячна, адже я не могла сама ні одягнутися, ні вколоти інсулін, ні піднятися з ліжка. Мама годувала мене, виходжувала. Після лікарні ще кілька місяців я була абсолютно безсила. Важко було піднятися 12-ма сходинками до хати, ледве заходила до воріт, до автомобіля. Багато пацієнтів, які лікувалися від ковіду в Бучачі, поверталися додому, а через тиждень помирали на діалізі. Мабуть, давалися взнаки ускладнення. Лише у моїй зміні ковід забрав близько 10 осіб… Натомість прийшли нові пацієнти, у яких після ковіду відмовили нирки.
«Захоплюся працею — забуваю, що незряча…»
Повернулася Люба додому з лікарні й дуже засмутилася, бо поки її не було, почав пропадати один з її улюблених вазонів. Чотири місяці рятувала!
— Дуже люблю квіти, вазони. Приїхала додому, а мій кротон опустив листя, в’яне стовбур — помирає, — згадує жінка. — Вазон зростом зі мною, вирощую його 14 років. Три дні я тоді ридала. «Не плач, вазон взяв всю біду на себе», — казав знайомий. Пообрізала я кротон, чотири місяці доглядала і цьогоріч у квітні він віджив, почав пускати бруньки. Дивовижно! Біля хати маю клумбу — разом із мамою пильнуємо цю красу. Стараюся щось робити, щоб не зациклюватися на проблемах зі здоров’ям. На городі прополюю часник, цибулю, кукурудзу — все, що можу розрізнити на дотик. Допомагала братові прочищати малину. Приберу в хаті, попилосошу. На свята вікна сама мила (усміхається, — авт.). «Не можу говорити по телефону, бо стою на підвіконні», — кажу подрузі. Моя мама як побачила… На кухні помию посуд, зроблю салат, наліплю вареників. Тільки б ніхто збоку не казав: «Помаленьку, бо поранишся». Коли сама натхненно щось роблю, то здається, що все бачу. Але як нахлине на душі… Добре, що маю поруч мою чудову племінничку Зорянку! Пильнує в мене рівень цукру, знає, як діяти, коли настає криза. Були дні в лікарні, коли я однією ногою вже була на тому світі, але думки про рідних додавали мені сили, так хотілося ще повернутися додому. Я молилася до Матінки Божої, до усіх святих, до Миколая. «Тату, простягни мені руку помочі», — зверталася до свого покійного батька. Тепер піду на цвинтар, посиджу, розкажу татові про тугу, поплачу, повертаюся додому — легше на душі. Не знаю, що буде попереду, тож радію кожному дневі. Не втрачаю віри, що таки колись дочекаюся пересадки нирки. Не опускаю рук!

Хто хотів би підтримати Любу Якимчук, можна перерахувати кошти на її рахунок у «ПриватБанку»: 4149499152802847.