Чого вартує тільки історія про те, як на початку 90-их, готуючись підкорити фестиваль «Червона рута», Оксана Пекун пішла до Тернопільської облради і попросила… видати їй спеціальний дозвіл на купівлю дефіцитного на той час атласу для сценічного костюма! І отримала таки, і тканину купила, костюм пошила, і виступила тріумфально! А згодом і не один шлягер заспівала, і свій музичний Олімп – як того і прагнула колись – підкорила. І хоч уже багато років народна артистка Оксана Пекун живе у Києві, та для нас вона усе одно залишається своєю, тернопільською… І Тернопіль для неї також завжди буде особливим, і до концерту в рідному місті співачка готується особливо ретельно. «Оце говорю з вами і п’ю чайок з малиновим варенням, власноруч приготованим — бережу горло перед виступом у Тернополі», — зізнається «НОВІЙ…» пані Оксана.

— Ого, то ви і варення зварити умієте…

— Я вмію все!  Якщо є час, можу і варення зварити, і цвяха забити, і рукоділлям зайнятися. Рукоділля  — це у нас родинне: шили і бабця, і мама, усі мої перші сценічні костюми саме маминого авторства, і я теж сама можу власноруч зі шматка матерії за ніч новий сценічний костюм «зварганити»…  А ще дизайн у нашому заміському будинку я сама придумувала, хотіла зробити все по-своєму, оригінально і щоб тішило око. А нині я навіть встигаю ходити на уроки англійської мови —   бо, коли буваю в журі на міжнародних конкурсах,  хочеться і без перекладача дати собі раду. Тому частина мого часу нині йде ще й на «спік інгліш»… (Сміється, —  авт.)

— Пані Оксано, за кілька днів, 2 листопада, у вас ювілей… Але, дивлячись на те, скільки у вас запалу, позитиву, енергії та любові до життя, зважаючи на те, як чудово ви виглядаєте, просто не віриться у цифру в паспорті))   

— Секрет гарної фізичної форми простий —  щоразу, відкриваючи холодильник, повторювати собі: «Не жерти!»  (Сміється, —  авт.) І головне — це постійна робота над собою. Тому що можна хотіти щось змінити у собі, скажімо, сісти на дієту чи зайнятися спортом, але так цього і не зробити… Я дуже багато ходжу, я постійно кудись біжу, не можу всидіти на місці, рух — це мій головний «фітнес»…  Але куди важливішим є «фітнес», так би мовити, душевний — люди, які надихають, рідні, друзі, і, звичайно, спів та сцена — ось що завжди тримає у тонусі…

— Ви завжди знали, що будете саме співачкою?

— З самого малечку! Скільки себе пам’ятаю, мені завжди хотілося співати. Співала удома і в дитсадку, коли у мене були канікули, мама брала мене з собою в санстанцію на роботу, і я виспівувала там у коридорах, аж луна ішла!.. (Сміється, —  авт.)  Де би я не була, мені постійно хотілося співати. Тоді я ще не знала, що це моє призначення. Так, я багато чого вмію — можу вести концерти, працювати телеведучою, але найкраще я розкриваюся саме на сцені, тоді, коли співаю… Там я як риба в воді, саме там  я така, яка є…

І, звісно ж, починалося усе з мого рідного Тернополя і дитячої хорової школи «Зоринка». Нині, на жаль, покійного Ізидора Олексійовича я вважаю більше, ніж просто Вчителем, а — своїм другим батьком.  Саме він першим побачив, що для мене спів — це більше, ніж просто хобі чи захоплення, а саме життя. Я школяркою була повненька, пухкенька, не мала друзів, щоб гуляти з ними на вулиці, у школі мене не розуміли і часто дражнили… Терміну «булінг» тоді ще не було, а от сам булінг був, і мені було дуже нелегко тоді. Спів став відрадою.  Я знайшла себе у пісні і в «Зоринці».  Стала її першою випускницею. Далі були музична школа, навчання у Тернопільському педагогічному інституті, спів в інститутському ВІА «Молодість» (керівником його тоді був композитор і аранжувальник Олександр Бурміцький), перші пісні на музику Олександра Бурміцького та вірші тернопільської поетеси Олени Лайко, з якими я заявила про себе як естрадна співачка…

— Ви пробивалися на естраду своїми силами, без великих грошей, без чиїхось протекцій-«плечей», без зв’язків, «озброєні» лише талантом і працелюбністю…

— Я була дуже, як я кажу, мистецьки вперта. Я так хотіла, так прагнула цього, так мріяла про це… Своїм запалом, своєю енергією я «пробивала» зачинені, здавалося б, наглухо двері. У 19 років я вийшла заміж і народила донечку Лідусю. З нею, восьмимісячною, я й поїхала на пісенний конкурс імені Володимира Івасюка до Чернівців. Мені не було кому допомогти, у мене не було няні, мій перший чоловік мене не розумів і не підтримував мого бажання співати, вважав, що я маю сидіти вдома… Я попросила маму і ми з нею і з візочком з малою Лідочкою  «ковбойським»  шість годин їхали до Чернівців на фестиваль Івасюка.  Пам’ятаю, як я годувала доню в гримерці і на мене так дещо косо усі дивилися, а одна нині відома народна артистка узагалі зробила зауваження: «Невже не можна було для цього іншого місця знайти?..» Але нічого, я це все пережила, і мене це зробило сильнішою. За 25 років в українському шоу-бізнесі я стала дуже сильною.

— Більшість співачок нині підігрівають інтерес до себе як не пікантними фотосесіями, то штучно роздмуханими скандалами, ви ж осторонь усієї цієї метушні…

— Напевно, через те жовта преса мною і не цікавиться…  Мені часто журналісти казали: «Ну і про що вас запитувати, якщо ви така «правильна»?… (Сміється, —  авт.) От якби я оголялася чи якісь гучні романи крутила, або ще чимось іншим епатувала публіку, то преса мала б за що «зачепитися», а люди — про що язиками чесати. Але я не страждаю від того, що не смакують пліток про мене.  Я проста, щира і відверта, і в тому, мабуть, і головна моя «фішка». 

 — Ви працюєте у творчому тандемі з чоловіком, продюсером Володимиром Коваленком. Розкажіть, як вас звела доля?

— Я ж уже казала, що дуже мистецько вперта. Коли ще на зорі моєї кар’єри у Львові відбувався фестиваль «Мелодія», я дуже хотіла туди потрапити. Там уже виступали тернополяни Віктор Павлік, Андрій Підлужний, і я вирішила, що теж маю бути там. Поставила собі мету і —  «бачу ціль, не бачу перешкод». Записала пісню і віддала організаторам конкурсу (а організатором і ведучим був саме Володимир Коваленко!) свій останній диск лише для того, щоб заявити про себе як про співачку. Ще пам’ятаю, як заповнюючи анкету, написала: «Прагну досягти музичного Олімпу!» І коли я приїхала до Львова на відбірковий тур, мені назустріч вийшов симпатичний, елегантно вбраний хлопець Володя Коваленко, який дещо так іронічно перепитав: «То це ви та сама Оксана Пекун, яка прагне підкорити музичний Олімп?» Але коли наші погляди зустрілися, ми уже не змогли відвести очей… І це було все! Так нас той погляд і з’єднав, щоправда, ми не відразу почали зустрічатися, але уже зрозуміли, що Долю не оминеш. Ми разом уже два десятки років і те, як чоловік сильно мене любить,  я відчуваю щодня. У нас обох непрості характери, але ми навчилися органічно доповнювати одне одного. Ми —  одна команда!

 — Пан Володимир львів’янин, ви — тернополянка, і разом ви свого часу взялися «підкорювати» столицю…  

— Ми починали з виделки і ложки — знімали у Києві квартиру, з нуля робили ремонти, обставляли її. І це все, не маючи на початках постійної роботи… Це було дуже важко. А ще кожних вихідних ми їздили з Києва до Тернополя, де залишилися мої мама з донькою —  щонеділі, уявляєте? Я на дорозі Тернопіль-Київ знаю кожен кілометр і кожен поворот… Але коли Ліді виповнилося 13 років, я забрала її і маму до Києва.

— Чи не важко двом творчим особистостям, які до того ж майже увесь час разом?

— Свого часу Володимир працював головним редактором, згодом — директором Львівського телебачення, а потім і телекомпанії «Міст», тож розуміється на тонкощах як журналістики, так і шоу-бізнесу, і тим значно полегшує мені роботу…  Володимир — мій продюсер, автор і керівник проєкту «Фольк-music». Займається рутинною роботою, якої глядач не бачить: записами моїх пісень на радіо, зйомками кліпів, організацією концертів. Як говорив Архімед, дайте мені точку опори, і я переверну світ. Такою надійною опорою в моєму житті є Володимир.

(Продовження —  у наступному номері «НОВОЇ…»)