Різдво – особливе свято для всіх. Кожен намагається його зустріти у родинному колі. Народний депутат України, переможець партійних праймеріз “Українського об’єднання патріотів”, кандидат в президенти України Олександр Шевченко дотримується традицій: кожного року Різдво зустрічає з сім’єю.

— Пане Олександре, у Вас велика родина і відомо, що традиційно Різдво ви зустрічаєте разом…

— Скільки себе пам’ятаю, завжди Різдво зустрічаю у Буковелі. Служба Божа в церкві у Поляниці… Чогось іншого мені навіть не хочеться. Тут — казка, тут особлива атмосфера, тут витає дух Різдва. Ця карпатська культура, колорит і християнські традиції завжди надихають. Іншого місця, щоб так відчути все це, – немає. Весь світ приїжджає у Буковель заради таких відчуттів. То чого мені ще шукати?

— У Вас шестеро дітей, дві ваші доньки вже зовсім дорослі. Часто з ними спілкуєтесь, приїжджають в гості?

— Звичайно. Найдорожче в житті кожної людини – це родина. Без неї просто не обійтись. Моя родина – це моя міць і фортеця. Кожен з членів сім’ї є натхненником і опорою для мене. Мої старші доньки, як і я в свій час, захопились туристичним бізнесом. У часи влади Януковича, коли був тиск на нас, коли так само, як і сьогодні, порушувались надумані кримінальні справи з метою “віджати” частину Буковеля, я ініціював їх навчання за кордоном. Як то кажуть, подалі від можливих провокацій. Але своє майбутнє вони бачать лише в Україні…

Син Олександр працює у Буковелі. Він у 2018 році екстерном склав на відмінно іспити одразу за 10-ий і 11-ий класи. Екстерном склав і ЗНО. Вступив у два українських виші, а ще кілька іноземних запросили його на безкоштовне навчання до себе. Однак він навчається в Україні. Одночасно постійно працює над подальшим розвитком Буковелю, веде кілька проектів. Років через п’ять бачу його повноцінним менеджером курорту.

Середульший син Стас навчається у дев‘ятому класі.

Донька Ксенія, якій одинадцять років, торік стала міні-міс Європи, пройшла відбір у телепрограму “Голос. Діти”.

Наймолодший син Олексій — учень першого класу. Каже, що хоче в другий, бо майже все, чому вчать в першому, він знає…

На Різдво молодші діти всі тут. Приїжджають, по можливості, й старші. Тут є мої тато і мама. Наша велика родина постійно збирається за одним столом.

— Ви з дружиною Тетяною 18 років разом. Без неї Ви могли б досягти того, ким є і що маєте?

— Мені здається, що наше сімейне вогнище ніколи не згасне. Воно лише сильніше розпалюється завдяки розумінню одне одного. З Тетяною ми зустрілися в Івано-Франківську в 2000-ому році. Одразу відчув, що це моя половинка. Повінчалися у соборі Святої Софії, зведеному у Римі кардиналом Йосифом Сліпим, який був 18 років радянським політв’язнем. Цікаво, що в Римі тоді, як то кажуть, сталася “невипадкова випадковість”: ми зупинилися у готелі «Вілла Феррата», в якому, як пізніше виявилося, свого часу і жив предстоятель Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий. До вінчання готувалися усвідомлено, неодноразово йшли до сповіді і причащалися. За фахом Тетяна — біолог, дуже розумна, завжди підтримує мене у всіх починаннях!

Тут треба вчасно зрозуміти, хто тобі потрібен і не розмінюватись на дрібниці. Дружина, родина – один із сенсів мого життя.

— Що буває на різдвяному столі в родині Олександра Шевченка і яких традицій дотримуєтеся?

— Перш за все я дотримуюсь Різдвяного посту. Він менш строгий, ніж Великодній, але є певні обмеження. Те, що я постановив перед Богом, цього намагаюсь дотримуватись. В середу і п’ятницю більш строгий піст.

Свою сім’ю я не змушую постити, вважаю, що вони самі повинні до цього прийти. Щодо святкового столу, то в Різдвяний вечір є завжди 12 пісних страв: і грибочки, і риба, і горіхи, і мед… Є велике різноманіття пісних страв з овочів, які я дуже люблю.

— Якщо вже говоримо про релігійні цінності, про віру, то як часто Ви молитесь?

— Молюся кожного дня вранці і ввечері, часто ходжу до церкви, причастя і сповіді. Дуже рідко буває, що пропускаю молитви. Але цьому має передувати дуже вагома причина. Ми живемо і не знаємо, коли буде кінець.

Діти рідше ходять. Я їм кажу: «Все, що у тебе є, то дав Бог, що ти зробиш для інших — для Бога зробиш». Молюсь за них і чекаю, щоб самі прийшли до усвідомленої віри. Я ж раніше теж приходив на службу Божу, не вкладаючи у те сенс, до сповіді рідко приступав. А тепер вважаю, що коли кажуть, що вірують у Бога, але при цьому до причастя та сповіді рідко приступають, то ця віра без реальних дій.

— Які у Вас спогади з дитинства про Різдво?

— Ну, почнемо з того, що я охрестився у 20 років, а мій батько, до речі, аж у 50. Жили ми в Коломиї. На Різдво з друзями ходив колядувати… Але в той час, коли та радянська система вбивала віру, вбивала духовність, вбивала народну пам’ять, традиції, для нас це було радше заробітком і розвагою… Ми колядували, збирали гроші. Я любив ці гроші використовувати на подарунки батькам, родині. Хотілося мати саме свої гроші…

Єдиний досвід віри і приклад в дитинстві — це моя бабуся, з якою я жив якийсь час в одній кімнаті, — вона щоранку молилася. А я, ще маленький, їй говорив: “Що ти робиш? Нам в школі сказали, що Бога немає!” Але коли в свідомому віці я прийшов до Бога, то відразу сильно відчув, яка величезна різниця — як було без віри, і як стало з вірою…

— Ваша родина не із заможних. Хто найбільше вплинув на Вас?

— Мама сорок років пропрацювала вчителькою географії, тато був слюсарем локомотивного депо в Коломиї, тепловози лагодив.

Радянська історія залишила в нашому роді кривавий слід: діда, який жорстко висловлювався про радянську владу, у 1944-ому засудили на 25 років, відсидів 12, реабілітували у 1956-ому. До слова, меблі вдома були зроблені його руками. Будучи дальтоніком, він ще й малював! Пензлі з фарбою подавала йому бабуся, а він запам’ятовував, що саме якого кольору має бути…

Я у свої 16 років прочитав його листи з таборів і присягнув собі бути борцем з комуністичним ладом. Ще до розвалу радянської імперії, у 1989 році, будучи студентом Івано-Франківського університету, розповсюджував листівки проти СРСР, возив їх з Москви, де їх друкували. Не тямив себе від щастя, коли проходив перший український фестиваль «Червона рута», коли підняли синьо-жовті прапори і проголосили Незалежність.

— Яку людську чесноту вважаєте найважливішою?

— Напевно, співчуття, бажання допомагати, благочинність… Адже християнство — це не лише віра, а й дія. Благодійність, я переконаний, вимірюється лептою. У кожного своя лепта, і це не тільки і необов’язково роздача грошей. Якщо Шевченко дав мільйон чи десять мільйонів, це не означає, що і ви повинні. Якщо у вас є гривня і даєте комусь не просто як “відчіпного”, а хочете щиро допомогти, то отримаєте ласку від Бога. Успішна не та людина, яка багато заробляє, а та, яка може щось дати іншим. А ще для себе я збагнув таку істину: наближаєшся до Бога — отримуєш дари, помолишся щиро — і проблеми зникають.

— Ви — відомий меценат і благодійник. Розкажіть про свої благодійні програми і проекти.

— Знаєте, я колись намагався не розповідати про таке, а тепер вважаю, що про благодійність говорити треба. Про роботу волонтерів, про позитив благодійності. Це для когось може стати прикладом, комусь додасть надії, це звужує поле для неправди і маніпуляцій… Щодо своєї благодійності, то багато про що можна знайти в інтернеті. Це і звіти про роботу нашого благодійного фонду. Це десятки, якщо не сотні програм і проектів. Це десятки тисяч людей. Дітей з ДЦП, з аутизмом, людей з інвалідністю, реабілітація та лікування наших поранених воїнів, дітей та родин загиблих, допомога на лікування людям, які опинилися в безвиході, соціальний табір “Артек-Буковель”, пластові табори, підтримка різних культурних та видавничих проектів…

Звичайно, я не в змозі за власні кошти всім допомогти, вирішити всі проблеми суспільства, відгукнутися на всі людські біди… А звернень щораз більше, і я намагаюся робити все, що в моїх силах і можливостях.

Багато соціальних проектів реалізуємо спільно з церквою. За благодійність та соціальні програми маю найвищі церковні нагороди від Української православної церкви Київського патріархату — орден Святого Володимира Великого, від Папи Римського — нещодавно отримав грамоту, раніше — орден Святого Сильвестра…

Я з повагою і людською любов’ю ставлюся до всіх християн, незалежно від того, до якої церкви вони ходять, до мусульман, до вірних інших релігій, до агностиків чи атеїстів… Я взагалі переконаний, що ми мусимо любити ближніх, як самого себе, якщо ми — християни.

— Що ще є для вас щастям?

— Безумовно, моє щастя – це моя родина, це життя за Божими заповідями і успіх, який я досягаю, маючи підтримку Бога і близьких. Безумовно, повноти щастя не може бути, коли живеш в суспільстві нещасливих людей… Саме тому я і пішов в політику, саме тому і вирішив боротися за посаду президента.

Повірте, що мені в житті у матеріальному плані нічого не потрібно. Хто мене знає близько, дивуються, що я живу в досить скромних, дехто навіть каже аскетичних, зважаючи на статки, умовах. У мене немає жодної вкраденої копійки в Українського Народу чи в України, чи десь за кордоном.

У політику я з чим прийшов, з тим і піду. Завжди керуюся словами митрополита Любомира Гузара про те, що “політика є найвищою ступінню служіння людям”. Мені нічого не потрібно від політики, крім добрих слів громадян України по завершенні політичної кар’єри, крім того, щоб люди навколо стали щасливими і заможними, щоб було більше усмішок і радості в житті всіх українців. Тому, напевно, найбільше щастя для мене — це коли всі навколо щасливі.

Орест Тимчук