Людина великої духовності, високих потрясінь, нерозмінних поглядів. У покійного директора та художнього керівника Тернопільського обласного драматичного академічного театру ім. Т. Шевченка Михайла Форгеля було безліч почесних звань: заслужений діяч мистецтв, лауреат всеукраїнської програми “Лідери регіонів”, єдиний у нашому місті театрознавець та  театральний критик, котрий закінчив Державний інститут театрального мистецтва у Москві (ГІТІС). Проте він, на відміну від багатьох чиновників від мистецтва, ніколи їх не вип’ячував, не афішував, завжди залишався непомітним добрим духом театру… Тому й  залишався у нашій пам’яті таким, як завжди любив казати про себе: “Я — просто Михайло Форгель”. Він був самородком, справжнім явищем нашого міста, одним з найкращих та найшанованіших його представників. Він  був великим життєлюбом, умів запалюватися і запалювати інших, умів помічати усе веселе в житті. Він був завжди на зльоті. Як важко писати про нього “був”…

«Форгель жив, як Ленін — тільки лампа і книжки…»

Щоразу, коли говорив про храм Мельпомени, відчувалося, що вимовляє це слово з великої букви — ТЕАТР.

Театр був його сім’єю, його любов’ю, його життям. Не встиг надбати сім’ї та дітей, проте зі своєю смертю залишив у театрі понад сотню сиріт — для кожного з акторів і працівників був батьком, за кожного хвилювався, як за власну дитину. Найкращі спогади чи не усіх “шевченківців” нерозривно пов’язані з ним.

“Як вберегти в собі це серце, якщо воно не кам’яне?” — писала про таких, як Михайло Форгель, Ліна Костенко. Його серце просто не змогло вмістити усього того, чим він жив… 29 вересня 2006 року серцевий напад в одну мить обірвав життя останнього романтика театру.

“Головним принципом його життя була порядність. Михайло Форгель любив і розумів акторів і режисерів. Ми ніколи не бачили його сердитим, злим. Навіть якщо йому щось не подобалося, у нього вистачало внутрішньої сили, природного таланту, інтелігентності не виносити це на широкий загал. У нього була широка душа, — пригадують актори. — Він не будував собі палаців, у побуті був неймовірно скромним: усе його багатство — це китайська ружа та бібліотека. Пам’ятаємо, коли перевозили його речі на нову квартиру, то він переживав не за меблі, а за цей вазон і книги. Про нього навіть складали “легенди”, начебто Форгель живе, як Ленін — тільки лампа і книжки. Здавалося, він був таким маленьким і скромним чоловіком, а насправді — лідер у всьому. В Київському інституті культури його знали як єдиного, хто принципово розмовляв тільки українською мовою…  Він, як ніхто інший, горнув до себе талановитих і цікавих людей…”

Згорів, запалюючи інших

Був не просто директором, а й умілим керівником, організатором, режисером, генератором ідей, театральним “миротворцем”. Але ж якою ціною цій безкомпромісній, проте ранимій душі усе це давалося! “Я багато років пропрацював у різних культурних установах, але найскладніше — саме в театрі. Театральні колективи надзвичайно своєрідні, адже кожен актор — це творча і самобутня людина. Тому вважаю, що кожен з 15 років, що я працюю в театрі, слід вважати за два, а то й за три”, — зізнавався якось в інтерв’ю “НОВІЙ…” Михайло Якубович. Проте саме він зумів належно репрезентувати наш театр не лише в Україні, а й у світі. Саме за його керування Тернопільський драмтеатр отримав статус академічного, він відродив і на своєму невичерпному ентузіазмі проводив фестиваль “Тернопільські театральні вечори”, домігся для працівників театру високих зарплат, піклувався про кожного без винятку.

Кажуть, він “згорів” на роботі. Проте, згораючи, завжди умів запалювати інших. Фестиваль молодої режисури “Тернопільські театральні вечори. Дебют”, ініціатором створення і засновником якого був Михайло Форгель, за багато років його проведення уже встигли охрестити “форгеліадою”. Проте, мабуть, лише одиниці знають, з яким “боєм” доводилося йому щорічно “вибивати” у чиновників кошти для проведення цього фестивалю… Можливо, саме їхньої бездушності до мистецтва не витримало його серце, якому боліли усі біди нашого театру…

Його світлий дух залишатиметься з нами, допоки на Театральному майдані височітиме наш театр, допоки “шевченківці” презентуватимуть нам нові прем’єри, яким він завжди так радів, допоки у Тернополі будуть відбуватися вистраждані ним “Театральні вечори”.  А ми завжди будемо пам’ятати його. І спогади ці — найсвітліші.