Якщо я, приміром, оголошу через доступні мені ЗМІ, що я — найталановитіший (!), найвидатніший (!!) журналіст Тернопільщини (обмежуся наразі нашим славним краєм), то якою буде реакція? Хтось, можливо, просто посміється, хтось розрегочеться, а ще хтось виразно покрутить вказівним пальцем біля скроні. А можливо, знайдеться хтось із більш-менш близьких знайомих, котрий по-дружньому розтлумачить, що навіть якщо це й справді було б так, то не дуже скромно трубити про це на весь білий світ. І, напевно, матиме рацію, оскільки таку людську чесноту, як скромність, ще остаточно не вилучено з обігу і вона подеколи здатна по-своєму прикрашати людину.
Дозволю собі все ж витримати задану тональність і висловити ще одне оціночне судження про людину, яку не знав особисто. А тепер вже точно не буде можливості поспілкуватися. Останнього дня вересня обірвалося життя лікаря, який в час нинішнього коронавірусного лиха був на передньому краї і, як міг, намагався допомогти людям. Виконував він свій лікарський обов’язок чесно і сумлінно і напевно тому (теж “оціночне судження”?) не вберігся сам. Його фото, яке обійшло агентства новин усього світу, більш промовисте, ніж всі оті судження (ну й причепилося…) разом узяті. У погляді — усвідомлення масштабів загрози, зосередженість. І — мудрість людини, яка пережила те, чого не переживали інші, й знає більше за них. А ще, можливо, нотка втоми. Такими ж були очі ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які скидали з даху блоку уламки з рівнем радіації, що в багато разів перевищував гранично допустимий. А мені особисто нагадали очі лікаря, які побачив за лічені миті до того, як передопераційний наркоз почав діяти. Ну от, знову я взявся за оті самі “оціночні судження”…
Тоді — без них і лаконічно: жаль, смуток, людські вдячність, шана і вічна пам’ять. А ще — відзнака, на жаль, посмертна: за мужність і героїзм у боротьбі з коронавірусом, моральне, духовне та етичне лідерство Іван Венжинович (саме про нього мова) нещодавно став лауреатом нагороди “Світло Справедливості”.