Кореспондентка Радіо Свобода в Італії Наталка Кудрик зустрілася з Марківим і розпитала його про те, що йому дозволяло не втрачати надії, про тюремний досвід, про його ставлення до Італії, до журналістів та яким він бачить своє життя далі.

Апеляційний суд присяжних у Мілані 3 листопада 2020 року виніс виправдальний вердикт 31-річному українському нацгвардійцю Віталію Марківу за відсутністю складу злочину.

Три роки і чотири місяці солдат провів за ґратами. Йому інкримінували співучасть в умисному убивстві двох іноземних журналістів на підконтрольній проросійським бойовикам частині Донеччині у травні 2014 року.

Суд першої інстанції у Павії влітку 2019 року засудив Марківа до 24 років неволі.

Сторона захисту та держава Україна подали апеляційну скаргу до міланського трибуналу, заявивши про абсолютну непричетність бійця до трагічного індиденту на війні та повну відсутність доказів його вини.

– Чи віриться, що ви вже на волі?

– Не віриться. Я готувався до найгіршого, але сподівався на найкраще. У мене було одне бажання та надія, щоб італійський суд дійсно відстоював правову сторону цієї справи. Якщо судді будуть дивитися об’єктивно на докази і відкинуть емоційну сторону справи, тоді є надія. На щастя, так і сталося. Правда перемогла!

– Ви сказали, що сталося диво.

– Справді сталося диво. Було дуже важко. Я реаліст по життю, вважаю себе оптимістом, бачу склянку напівповною, аніж напівпорожньою. Та будучи реалістом й оптимістом, одночасно я розумів складність ситуації. Розумів, це все не так просто.

– Ви залишаєте Італію, де росли і жили з 13 років. Що ви б хотіли сказати цій країні і її людям?

– Італія дала мені можливість відчути «європейськість», можливості демократичної країни.

Хоча, звісно, якщо брати до уваги мою ситуацію, то ці три роки ув’язнення показали мені й інший бік.

Засуджувати Італію через діяння окремих осіб я не буду. Це несправедливо

Однак, Італія – це країна, яка дала мені освіту, дах над головою і показала, що таке життя у Європі. І засуджувати Італію через діяння окремих осіб я не буду. Це несправедливо.

Я ніколи не тримав зла, як ви слушно сказали, до італійського народу. Мене ж не італійський народ засудив. Так, засудження відбулося іменем італійського народу, але якщо запитати людей, чи вони всі погоджуються із рішенням суду… Думаю, ні.

– Якими будуть ваші перші слова, коли ступите на українську землю?

– Стільки всього в голові зараз… Вже в дорозі додому подумаю. Віддамся емоціям. Те, що маю на серці, я цей меседж передам Україні.

– Чи став для вас уроком цей тривалий тюремний досвід?

– Так, перебування у тюрмі – це окремий урок. Коли ти втрачаєш усе і залишаєшся ні з чим, починаєш звертати увагу на ті речі, яких раніше не помічав.

На Майдані я навчився цінувати жертовність, ту волю і наснагу, яку проявляв український народ, не зважаючи на перешкоди.

Я навчився цінувати чоловічу дружбу. Йдеться про моїх побратимів, які попри все не залишили мене в тюрмі

На сході України, на війні, я навчився цінувати чоловічу дружбу. Йдеться про моїх побратимів, які попри все не залишили мене в тюрмі, писали мені листи, були готові приїхати і свідчити на суді. Це давало мені надію, що я не один.

Я звернуся до грецької міфології – або зі щитом, або на щиті – ми своїх не залишаємо. Я був упевнений у побратимах, що вони мене не залишать чи на полі бою, чи у в’язниці.

– За ці три з половиною роки, що виявилося найважчим для вас в ув’яненні?

– Якщо говорити про італійське законодавство, то теоретично людина вважається невинною до третьої стадії її засудження. Та насправді це не так.

І входити у ці рамки для людини дуже важко. Особливо цивільним.

Для військового трохи по-іншому, ми звикли до дотримання правил, виконання наказів, дисципліни.

Я був в одній із найбільших тюрeм Ломбардії, там сиділи засудженні за тяжкі злочини, мене помістили на поверх з обмеженими правами.

3 листопада суд в італійському Мілані вирішив повністю виправдати бійця за відсутністю складу злочину і негайно випустити його на волю

– Яким був день у в’язниці?

– День у тюрмі залежить від самої людини, тото, як ти сам собі його організуєш.

Починаєш свій вільний час пристосовувати до тамтешніх умов.

Буду відвертим, чого не бракує у тюрмі, так це вільного часу. І альтернатива така: або ти мусиш себе чимось зайняти, або просто дуріти.

Мені забороняли ходити в бібліотеку.

Усі книжки, які я там читав, я отримував завдяки моїй дружині Діані та моїм рідним.

Вони передавали мені різну літературу, і на патріотичну тематику теж.

Я прочитав Василя Шкляра «Чорний ворон». Шкляр мені сподобався як письменник.

Ще я підтримував фізичну форму, щоб відповідати образу військовослужбовця.

– Стосовно вашого образу. Ця коротка стрижка і невелика борідка у декого в Італії викликала асоціації з образом «бритоголового нациста», радили змінити зачіску. Мовляв, це могло позитивно вплинути на суддів. Ви такий look обрали самі?

– Я нічого не вибирав, я завжди носив таку стрижку, брився наголо, а борідку вже відпустив з часу вступу до Нацгвардії України.

Наш генерал Сергій Кульчицький (Герой України, генерал-майор, начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії, загинув разм із 11-тьма бійцями 29 травня 2014 року внаслідок влучення ПЗРК терористів у вертоліт МІ-8 біля Слов’янська – ред.) сказав тоді: «На присягу повинні бути всі вибриті, а потім на фронті, вже робіть, як хочете».

Ми дали собі обіцянку, що поголимо бороди вже після перемоги.

– Як журналістка не можу не запитати, яким є тепер ваше ставлення до медіа? Адже одні зіграли негативну роль у вашому житті, інші навпаки – допомагали вийти на волю.

– Я до журналістів ніколи не ставився вороже ще з Майдану. Я вважаю, що і завдяки журналістам, які, ризикуючи своїм життям на Майдані, висвітлювали ті події і була досягнута перемога.

Саме завдяки журналістам я дізнавався новини з Києва.

Журналісти відіграють величезну роль у поширенні правдивої інформації.

Ну, а те, що відбулося зі мною…

Не можна за діями кількох судити про всіх інших.

Я принципово не називаю імені особи, яка написала статтю про мене. (25 травня 2014 року журналістка Іларія Морані написала статтю для Corriere della Sera, на основі якої італійські слідчі вийшли на Віталія Марківа – ред.). Але є приклад українських та закордонних журналістів, які писали правду і зацікавилися: якщо він такий, як його хочуть представити – «запеклий ворог журналістів» – то чому тоді факти не відповідають цьому?

Це була величезна і складна битва за правду! За точну інформацію!

Медійники почали цікавитися мною. Це була величезна і складна битва за правду! За точну інформацію!

Ми бачили, як викривлювали інформацію про ті події, продукуючи фейкові новини.

Тут, щвидше, йдеться не про журанлістів, а про моральну поведінку конкретної людини.

– За вашою історією стежили і молоді люди в Україні. Які поради ви б їм дали тепер?

– Боротьба триває до того часу, поки ти продовжуєш боротися. Неможливо зламати людину, яка продовжує свою боротьбу.

Лише коли здаєшся, опускаєш руки, все закінчується, боротьба спиняється і наступає поразка.

Тому молодому поколіню та всім, хто має мрії, я раджу не відчувати меншовартості.

Хто не поважає себе самого, йому буде важко цінувати когось іншого.

Слід ставити перед собою цілі, і не здаватися ніколи, йти до них.

Лише коли здаєшся, опускаєш руки, все закінчується

На складному шляху будуть перешкоди, будуть люди, які будуть тебе відмовляти. Будуть казати, що ти – маленька людина, що від тебе нічого не залежить, що ти лише «одна крапля».

Але як показує практика, об’єднання творить силу, це наче краплі води, які спускаються з гори, набирають потужності і пробивають скелі.

– Чи повернетеся колись в Італію?

– Думаю, так. А чому ні? Звісно, я спочатку запитаюся, чи дійсно на мене не відкрили ще одну видуману справу (сміється).

Я вважаю себе повністю виправданим у цій справі. Я завжди казав, що не винний, не вчинив ніякого злочину, і правда перемогла.

В Італії живуть мої рідні, тут українська діаспора, яка мене дуже підтримувала і мою сім’ю, а без їхньої величезної підтримки було б неможливим звільнення.

– Які ваші плани на майбутнє? Зокрема, чи є наміри зайнятися політикою?

– Це такі речі, про які треба ретельно думати. Я є чинний військовослужбовець України.

Моя дружина бачила вогонь у моїх очах, коли я щодня збирався на службу, бо я пишаюся тим, чим займаюся, я пишаюся тим, що можу носити військову форму.

Я хочу не лише захищати свою країну, але й робити те, чим би пишалися мої рідні. Я збираюся продовжувати свою військову кар’єру.

Моє майбутнє лише в Україні! Вона мені дала вогонь, який розпалював мою гордість, коли я бачив жовто-синій стяг.