“Українська правда. Життя” поспілкувалась з багатодітною матір’ю Світланою Рожицькою. Жінка розповіла, чому варто не боятися брати в родину дітей з особливостями розвитку та поділилася історією їхнього виховання.

“Навіть найбідніша сім’я – краще ніж інтернат”

Активно рости родина Рожицьких почала 20 років тому. При цьому, як зізнається пані Світлана, вона ніколи не планувала усиновлювати чи брати під опіку малюків, адже сама виросла у сім’ї, де було двоє дітей. Натомість чоловік Світлани – із багатодітної родини. Однак усе змінила дівчинка, яка з народження не розмовляла і не чула. У неї загинула мама і дитину забрали до інтернату.

“Ми жили на сусідніх вулицях з цією родиною, але не знали один одного. Нас познайомили сусіди”, – розповідає жінка.

Світлана дуже перейнялася долею дитини і неодноразово відвідувала її в інтернаті. А коли дівчині виповнилося 18 років, їй не було куди йти. Тож жінка забрала її жити до себе.

Потім родина прихистила дівчинку з психіатричними проблемами і відставанням у розвитку. За словами жінки, вона була дуже хорошою і спокійною дитиною, однак матір від неї відмовилася ще при народженні. Зараз дівчині 25 років і вона сама вже стала мамою – народила трьох малюків. Допомагає їх виховувати Світлана, адже тато дітей залишив родину.

“Вона вийшла заміж за ще одного з моїх прийомних хлопців – Василя. Спочатку все в них було добре, але потім він залишив її. Знаєте, не можу його засуджувати, діти з інтернатів не знають, що таке сім’я, відповідальність. Вони травмовані морально”, – розповідає пані Світлана.

Сам Василь з іще однією дівчинкою постукали у двері Рожицьких 20 років тому у передноворічний вечір.

“Мене вразило те, що діти були напідпитку. Сказали, що дуже голодні і попросили у мене грошей на їжу”, – пригадує Світлана.

У той час жінка лише тиждень як народила третю дитину і повернулася додому з пологового. Але вона впустила у дім підлітків і навіть залишила їх на святкування Нового року.

Василь, як розповідає жінка, “був надзвичайно проблемною дитиною”. Коли Світлана вирішила забрати його з інтернату, там дивувалися. Тоді йому було лише 12 років, але він “вживав спиртне, палив цигарки, нюхав клей і ацетон”. Він постійно тікав з інтернату. Хлопця знаходили у різних містах України. У родині Рожицьких він позбувся практично усіх своїх залежностей, каже Світлана.

“Знаєте, у інтернатах проти, щоб від них забирали дітей у сім’ї. Принаймні до війни так було. Мені прямим текстом казали: скільки ти ще до нас будеш ходити? Скільки тих дітей будеш брати? Чому хліб наш забираєш? Уявляєте? Але я на це уваги не звертала. Бо навіть найбідніша сім’я – краще місце для дитини ніж інтернат”, – каже багатодітна матір.

“Довгий час діти з інтернатів не можуть наїстися”
Попри діагнози, усі діти в сім’ї Рожицьких змінювалися як морально, так і фізично. А ті, що мали діагноз “глибока розумова відсталість”, ходили у звичайні школи і зовні нічим не відрізнялися від абсолютно здорових дітей, каже Світлана.

“Якось я взяла 14-річного хлопчика з ДЦП. Він не міг ходити і виглядав значно меншим свого віку. Ми з чоловіком інтенсивно займалися дитиною, возили його у лікувальні санаторії. І уже за 4 роки життя в нашій родині він їздив на велосипеді. Зараз йому 23 роки, він закінчив школу, училище, вчиться в інституті. Живе окремо недалеко від своїх прийомних батьків. Він абсолютно самостійний і соціалізований до життя”, – продовжує жінка.

Світлана додає, перший час у родині багато дітей з інтернату не можуть втамувати голод.

“Діти з інтернатів довго не можуть наїстися. Я не обмежую їх у їжі. Одна дівчинка цілий рік після дитбудинку просила гречку і квашені помідори. Як ліплю вареники, то одразу чотирьох видів – щоб кожен зміг обрати ті, що довподоби. Готую котлети, голубці”, – каже жінка.

Два роки тому Рожицькі взяли в родину ще двох рідних братів. За словами жінки, вона з чоловіком жодного разу не пошкодувала про своє рішення стати прийомними батьками. Усі діти називають їх мамою і татом.

“Знаєте, я завжди кажу, що є діти, народжені тілом, а є діти, народжені серцем. Своїх прийомних діток я народила у своєму серці. І можливо я багато чого не можу їм дати, але основне – материнську і батьківську любов, вони мають”, – каже багатодітна мама.

Щоразу, коли Світлана бере у родину дитину, обіцяє собі, що це вже востаннє.

“Але, хто знає, можливо у двері мого будинку постукає і торкнеться мого материнського серця ще якесь знедолене дитя…”, – зізнається жінка.