Обставини склалися так, що мені за останній місяць довелося трохи збоку поспостерігати за хворими і поспілкуватися з їхніми родичами, для яких цей період став справжнім тестом на психологічну стійкість і… місткість гаманця. Друге цілком природно і гармонійно впливало на перше. Тут саме на часі згадати про обіцяну етику. Як розповів мені чоловік, не позбавлений спостережливості й навиків фізіогноміста, майже кожна розмова з лікарем починалася з просто таки “рентгенівського” просвічування останнім свого співрозмовника на предмет того, що ти вартуєш. Точніше, що з тебе можна отримати. Це, так би мовити, більш цивілізований, полегшений варіант медичного здирництва — були й такі, які дивлячись просто у вічі чесними-пречесними очима, називали суми з кількома нулями за свої… хотів написати послуги, але ж ні — виконання професійних обов’язків. І вивернутися з цієї сталевої хватки змоги не було. Це вже пізніше людина починає розуміти, що і операція, яка фактично безнадійно хворому була не такою вже й необхідною, і всі післяопераційні процедури були спрямовані на одне: якомога ретельніше “витрусити” кишені близьких бідолахи-доходяги.
На цьому тлі робота бюро ритуальних послуг видається, сказати б, чеснішою і такою, що пропонує більше гарантій. Воно й зрозуміло: у медицині є дилема “видужає — помре”, а назване бюро такого вибору запропонувати не може апріорі — на кладовищі, як відомо, альтернативи немає. Отож, теж за доволі пристойну ціну, яка може змусити пошкрябати потилицю (свобода вибору: хочеш — замовляй, хочеш — влаштовуй імпровізоване ритуальне бюро в себе вдома), спеціальна служба забере небіжчика в морг, де його забальзамують, відтак доставлять (майже точнісінько у вказаний час) в Дім печалі й нададуть невтішним родичам і близьким можливість провести з покійним останні години. А після поховальної відправи вправні хлопці швиденько загасять свічки, завантажать труну в чорний бус, і він повезе небіжчика до місця його останнього спочинку. Там по короткій відправі і освяченні священником могили приступають до роботи… майже персонажі “Гамлета” — щоправда, не перший і другий могильники, а одразу четверо. Десять хвилин інтенсивної роботи — і на закопану могилу знову встановлюють попередньо підняту плиту. Спочивай з миром.
Що приємно здивувало — ніхто не тицяв гробарям пляшку з оковитою в руки для “сугрєву”, як це доводилося бачити раніше. Та й самі вони не справляли враження закоренілих “забулдиг”, хоча, зрозуміло, одягнуті були не у чорні фраки і галстуки-метелики…
Чи не єдиний помічений “прокол” — біотуалет при в’їзді на цвинтар. Всередині — написи польською з проханням дотримуватися чистоти (ще чого!), але засув на дверях, за нашою милою традицією, зсередини не засувається, і поривчастий вітер залюбки гримає дверима туди-сюди. Отож, ви маєте шанс, усамітнившись в суцільно польськомовній будці, раптом відчути, як за спиною у вас широко розчинилися двері. Тоді перед вами теж постане непросте завдання: однією рукою тримати штани, а другою спробувати зачинити непокірні двері.
Це — в кращому випадку, коли ви зайшли сюди за “малою” потребою.
Сподіваюся, вніс хоч краплинку гумору в загалом похмуру оповідь…