4 січня Тернопільщину сколихнула сумна звістка — ветеран АТО Микола Муравський (позивний «Цибуля») із села Озерна Зборівського району загинув від зброї… Повернувся додому, але не повернувся з війни… Микола був активним учасником Революції Гідності, з початком війни на Донбасі займався волонтерською діяльністю. У 2017-ому вступив до Української добровольчої армії «Аратта». Восени 2018-го повернувся з фронту додому. 29 червня 2019-го його нагородили Лицарським Хрестом Добровольця. Вдовою залишилася дружина Оксана, осиротіли двоє синів…
Такі прикрі випадки, на жаль, нині непоодинокі. Наші захисники повертаються з війни травмовані як фізично, так і духовно. І якщо з пораненнями тіла звертаються до госпіталів, то на внутрішні проблеми часто не звертають уваги. На державному рівні не забезпечують комплексну реабілітацію ветеранів АТО, з вояками не працюють психологи. Рідні не завжди розуміють, як допомогти синам чи чоловікам, які повертаються з війни. Буває, що ветерани АТО закриваються в собі, не розповідають, що їх болить, непокоїть, не просять про допомогу. Війна має різні фронти…
«Обіцяю достойно виховати синів»
«Відчуваю обов’язок пересилити себе і зробити підсумок життя Миколи Муравського як мого чоловіка і батька наших двох синів, — написала після трагедії у Фейсбуці дружина Миколи Оксана Муравська. — Коханий, дуже раптово ти з’явився в моєму житті, змінив його до невпізнаності, і так само раптово пішов. Звинувачую себе, що вчасно не переступила свою гординю і не сказала тобі слів, які, можливо, врятували б тебе.
Це вже нічого не змінить, але я все-таки скажу, що ти назавжди залишишся у моєму серці. Я завжди тебе кохала і буду кохати. Вдячна, що ти є батьком моїх дітей, бо про більш достойного батька годі й мріяти. Про тебе мені завжди будуть нагадувати завиток волосся на чолі у нашого Василька, форма його очей і губ, а також Ярема, який більше схожий на твого тата, але неймовірно впертий, і це він успадкував від тебе. Обіцяю виховати синів достойними людьми, які будуть гідні свого батька. Вони знатимуть, що їх батько — ВОЇН, ГЕРОЙ УКРАЇНИ. Єдине, за що тримаю образу на тебе, то це за те, що ти мовчав… Завжди мовчав і замовчував все, що тебе боліло в душі. А тепер твоє мовчання перейшло у вічність. Але і це я відпущу, щоб нічого тобі не заважало зайти у Рай Господній. Минулого тижня мені снився Рай. Тоді я не знала, навіщо. А тепер знаю. Це Бог мені сказав, що прийме твою душу до Себе, бо ти своїм життям заслужив цього».
Словами співчуття і болю сповнилась сторінка Миколи у соцмережі.
«Миколине життя було плодом двох безкомпромісних цінностей — честі й свободи. Ці цінності керували ним у часи Майдану, де ми і познайомились, — написав Павло Дідула. — Вони врешті привели його добровольцем на війну. Війну, з якої Микола, на жаль, не зміг повернутися. Війну, яка наздогнала Миколу в його рідному селі. Війну, яка обдурила простодушну, відкриту й щиру вдачу Миколи і вистрелила у нього його ж зброєю. Нехай милосердний Бог прийме тебе, друже, у Свої обійми, незважаючи ні на що…»
«Поховав найкращого друга, — йдеться у дописі Миколи Веприка. — Наше знайомство з Миколою зав’язалось швидко, а дружба виросла з часом. Багато про що ми мали різні думки, але в головному наші погляди збігались. У житті він не дозволяв собі понизити планку… Це було питання честі… Ніхто конкретний не винен… Винні всі!
Всі, хто не береже ближніх. Хто не має часу на зустріч. Хто закрився у вирішенні своїх дрібних проблем…»
«Слухайте і вчіться чути інших!»
Микола Муравський належав до скаутської організації «Пласт», долучався до створення осередку в с. Озерна, брав участь в окружних заходах.
«Друг «Цибуля» вступив до «Пласту» в 2006-ому році. Юнакував у гуртку «Пілігрими» підготовчого куреня ім. Омеляна Польового станиці Зборів на Тернопільщині. Пластову присягу склав 17 травня 2008-го року на окружному святі Весни, — розповів про нього його товариш, нині депутат Верховної Ради Ярослав Юрчишин. — Микола був виховником юнацького гуртка «Побережники», добровольцем пластового куреня «Орден Залізної Остроги». Учасник окружного табору «Дух нашої давнини» 2006 р., станичних та курінних таборів 2007-2011 рр., крайових таборів «Легіон» 2009-2010 рр. та Крайового вишкільного табору 2011-го. Співорганізатор окружного заходу до Дня пам’яті Героїв Крут 2012-го, курінного табору підготовчого куреня ім.
О. Польового. …Загинув у мирний час. Всі жахливі події, які бачив Микола на Революції Гідності й на передовій зони АТО/ОСС, спричинили у нього посттравматичний синдром, який і став причиною смерті. У Миколи залишилися дружина і двоє дітей. Тихо спи, без тривог…»
«Нація втратила вояка, сини — батька, я — вірного друга, зброя воїна стала речовим доказом… Прикро, аж серце рве, — поділився думками Роман Семчишин. — Микола був лідером студентських протестів проти Януковича восени 2013-го, воював проти окупантів на Маріупольщині в Українській добровольчій армії. Вів осмислене, жертовне громадянське життя. І тут таке… Високий, міцний, сміливий, талановитий, грамотний, Микола був лідером, а лідерам завжди непросто. Найбільша, найприкріша помилка в його 25-річному житті перекреслила, припинила потужний життєвий рух героя. Прощавай, Друже, нам тебе завжди бракуватиме…»
«Миколо, після вчорашнього дзвінка про твою смерть у мене відняло мову, — написала на його сторінці у соцмережі Ілона Волошина. — Я прокручувала в голові кожну нашу розмову і, мабуть, як і всі, хто втрачав, думаю «А якби…» Про тебе не розкажуть по телевізору, не напишуть пост «героєм загинув на війні від ворожого обстрілу», але ті, хто тебе знав, запам’ятають тебе ним. Ми познайомились на БУРі в Сіверськодонецьку, і коли зайшла мова про війну, одразу зрозуміли один одного. Після першої ж поїздки з тобою я обіцяла собі, що більше ніколи не сяду з тобою в машину, бо ти був шаленим і непередбачуваним як у водінні, так і в житті. Та я б без сумніву довірила тобі своє життя. Потім ти пішов служити в УДА і міг завжди розраховувати на мою допомогу. І це було взаємно. Ти кидав усе і серед ночі їхав рятувати незнайому людину чортзна-де, ніколи не відмовляв у допомозі і був ВЕЛИКОЮ людиною. Ти мріяв про велике і безкорисливе і завжди був там, де потрібен найбільше. І, мабуть, на небі зараз справи кепські, раз ти пішов. Дякую твоїй мамі і татові за тебе такого небайдужого, хороброго, справедливого, вільного, романтичного і бунтівного… Не ставте діагнози, не давайте порад. Слухайте і вчіться чути! Дзвоніть своїм друзям і близьким просто так, питайте, як їхні справи, приїжджайте і кличте в гості, щоб потім не постити свічки в стрічці. Спи спокійно, Миколко…»
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ветеран АТО, Зборівщина, помер
