Напередодні побратими та небайдужі краяни зустріли бус із тілом нашого земляка при в’їзді до Тернополя, супроводжували його до рідної домівки. Хоча чоловік не загинув на війні, проте віддав багато сил і здоров’я, захищаючи Україну. Польські лікарі сказали рідним Федора, що пухлина в мозку, яку несподівано виявили у нього і терміново оперували, могла з’явитися через пережитий стрес, не виключено, що у пекельному вирі війни. Із зони АТО скалатчанин повернувся торік, пішов на роботу, зустрів і закохався в дівчину, яка відповіла йому взаємністю. Цьогоріч навесні вони заручилися, на 23 вересня було заплановане весілля, нещодавно дізналися, що чекають дитину — раділи ще більше. Та, на превеликий жаль, щастя несподівано обірвалося…

Федір походив із багатодітної родини — у батьків було восьмеро дітей. Тато помер, коли вони були ще зовсім малими, мати сама ставила їх на ноги. Сім років тому в родині сталося горе — на пилорамі загинув старший брат Федора. Зенченки довго оговтувалися від трагедії, а тут — знову непоправне…

— Федір ніколи не скаржився на здоров’я ні мамі, ні мені, у нього завжди все було добре, — згадує згорьована наречена Ольга Тихоліз. — А ось в останні три дні його сильно боліла голова, рятувався пігулками. В обідню пору 23 червня ми ще розмовляли, Федір збирався прогулятися містечком Мілич, де він разом із мамою гостював у сестри. А вже ввечері мені повідомили, що його забрала швидка. Після обстеження Федора негайно повезли в операційну, оскільки виявили пухлину в мозку. Операція тривала чотири години, ніби пройшла добре, але після того він впав у кому. Кілька днів Федора тримали під апаратом штучного дихання, а 29 червня медики покликали рідних і сказали, що відключатимуть від апарата, оскільки мозок відмер, хоча серце ще билося… Просили дозволу взяти його органи, але ми відмовилися — важко було сприйняти те, що сталося…

У Польщі мешкають дві сестри Федора, одна із них має польське громадянство, саме на її запрошення він їздив у гості. У лютому чоловік гостював у сестер із нареченою Ольгою, а нещодавно ще раз подався за кордон із мамою.

— Сестри гостинно приймали нас, показали Вроцлав, що за 60 км від їхнього містечка, ми майже два місяці були у них. Наприкінці квітня повернулися додому, а згодом я дізналася, що вагітна — Федір надзвичайно зрадів, ми заручилися, — каже Ольга. — Ніщо не віщувало біди… Ми все-таки пов’язуємо його недугу із тим, що він пройшов у зоні АТО. Федір рідко розповідав про жахіття війни, але якось згадував, як виносив на руках мертві обгорілі тіла мирних мешканців з палаючої будівлі після обстрілу, на його руках залишалися шматки їхньої шкіри… «Як би я хотів поплакати…» — зізнався мені. «То плач!» — відповіла я. «Не можу — мушу бути сильним!» — сказав. Він їздив на похорони загиблих героїв із нашого району, але на один із останніх не пішов, казав, що не в силі слухати ридань.

Щоб перевезти тіло Федора з Польщі до України, рідним знадобилося понад 30 тисяч гривень, суму за лікування госпіталь ще не виставив, та вона буде колосальною і далеко непосильною для Зенченків. Страхівка скалатчанина була протермінована, тому жодного відшкодування рідні не отримають. До болю вразило рідних, що на українському кордоні довго не хотіли пропускати труну, аж поки після прямих натяків не дали прикордонникам «на лапу» 10 євро.

— Важко було доправити тіло, потрібно було надати безліч різних документів, знайти фірму, яка здійснить перевезення. Дорогою довелося заїхати до консула в Краків, щоб завірити документи, — зітхає Ольга. — Добре, що цим зайнялися сестри нареченого, бо матері дуже важко — син помирав на її очах. Я до останнього сподівалася, що Федір вийде з коми… Нині плачу, молюся, іноді так важко на душі, що хочеться вовком вити, але мушу триматися, щоб не втратити дитятко. Поки що не знаю, хто народиться, Федір хотів хлопчика, мріяв, як буде доглядати за ним… Він був добрий і життєрадісний. Деякі чоловіки повертаються з АТО у важкому психічному стані, а він жодного разу не крикнув на мене, не образив.

На похороні скалатського учасника АТО побратими не могли стримати сліз, говорили про нього найтепліші слова.

— У 2014-ому Федір отримав повістку на війну, але у нього була зламана нога, тому не взяли. Та вже у 2015-ому пішов служити водієм у 24-ту механізовану бригаду, — каже голова Скалатської спілки афганців та воїнів АТО Дмитро Пашкевич. — Він був наймолодшим у своїй роті, але виконував завдання на рівні зі старшими побратимами. Наші волонтери часто заїжджали до нього, він радів, як дитина. Ніхто не думав, що з ним таке трапиться… Федір був відповідальним, працьовитим і безвідмовним. Пригадую, як ми облаштовували в хірургічному відділенні скалатської лікарні палату для учасників бойових дій. Я попросив його допомогти, він, не задумуючись, погодився.

— Ми з Федором разом пройшли навчання, потрапили у 24-ту бригаду, тільки в різні роти. Може, якби нас якісно обстежили лікарі перед службою, то щось би помітили у Федора і запобігли страшному, а так за 15-20 хвилин підписали нам медичні картки і відправили воювати, не обстежували нас і після війни, — з сумом констатує побратим Василь Літвінов. —  Федір тримав оборону в другій лінії на Луганщині, після демобілізації був внесений до групи першого резерву. У нього тільки починалося життя, готувався до весілля, кликав мене за старосту, але не судилося…