Їхній спів зачіпає душу! Їхня українська врода зачаровує! Андріана і Роксолана Миронюк — талановиті сестри-двійнята. Цьогоріч їм виповнилося 22 роки. Родом дівчата із села Бедриківці, що неподалік Заліщиків (нині — Чортківський район). Понад п’ять років сестри живуть у Польщі. Нині вони — другокурсниці університету імені Адама Міцкевича в Познані. У сусідній країні вже тривалий час проживають також їхні батьки і старший брат Назар. Сестри мають чудові голоси, змалку співали на сцені, а останніми роками у них з’явилося ще й багато віртуальних шанувальників. Відеозаписи виконання ними українських пісень набрали мільйонні перегляди в Інтернеті! Сестри Миронюк здобувають у Познані філологічну освіту, але не зраджують покликанню до співу. Про життя за кордоном Андріана і Роксолана радо розповіли «НОВІЙ…».

— Дівчата, від кого у вас такий талант? Чи ви навчалися співу?
Андріана: — До співу — татові гени (усміхається, — авт.). Наші мама й тато люблять заспівати вдома або на забаві. Чудовий голос має татова тітка Марія, яка колись співала в хорі. Буває, вечорами телефонує до нас — наспіваємось. Дуже її любимо! Вона нам як ще одна рідна бабуся. Гарно співає і татів брат. І ми, відколи себе пам’ятаємо з сестрою, завжди співаємо.
Роксолана: — Важливо розвивати талант. Замість семи років ми відвідували музичну школу цілих дев’ять. Не хотіли покидати! У нас була дуже гарна вчителька Галина Іванівна Федорчук, з якою досі підтримуємо спілкування. Зробила нам постановку голосу і надихнула до співу! Ми з сестрою змалку їздили на конкурси, співали в квартеті, в хорі, а популярними стали в дуеті.
А.: — Знаковою подією у нашому житті було «Караоке на майдані» у 2014-ому, коли Ігор Кондратюк приїхав у село Добривляни, що біля Заліщиків. Не сподівалися, що нас так підтримають краяни. Ми виграли телевізор! Тоді нас помітила власниця ресторану «Ромашка», що в селі Городок, і запросила співати у вихідні. Після школи ми переїхали до Польщі, поринули в інше життя, інші реалії, але не припиняємо співати. Живемо піснею! Хочемо порадіти, засміятися — співаємо, хочемо посумувати чи поплакати — співаємо. Якщо є можливість заспівати на якомусь заході, не відмовляємось.
— Попри любов до пісні ви не обрали професійну музичну освіту, не подалися в шоу-бізнес, а вивчаєте мови. Чому так?
А.: — Ще коли ми були в дев’ятому класі, наші батьки поїхали на заробітки до Польщі. На той час наш брат вивчав європейське право в Академії Леона Козьмінського у Варшаві. Звісно, ми з Роксоланою хотіли бути ближче до рідних, тому в українські вузи не подавали документи. Після закінчення Заліщицької гімназії постали перед вибором: або їхати до батьків у Познань, або до брата у Варшаву. Дуже сумували за батьками, тому ми тут.
Р.: — Вступили навчатися на перекладачів з китайської мови. Освіта в консерваторії за кордоном — дуже дорога, тому для нас це наразі мрія. Але не відрікаємось від пісні. На початках у закордонному вузі було важко, адже ми не володіли ні польською, ні англійською, а тим більше китайською. Батьки підтримували нас! Китайська мова — це передусім їхня велика мрія.

— А чому саме китайська? Через те, що це перспектива у міжнародній економіці чи чимось іншим керувались?
А.: — Батьки розуміють, що китайська мова потрібна нині у бізнес-середовищі для налагодження зв’язків з китайськими партнерами. У них — підприємницьке мислення. В Україні батьки завжди пробували робити щось своє — вирощували шампіньйони, перепілки… Старалися забезпечити нас, ми не були обділені.
— Чи важко вивчити китайську мову?
Р.: — Дуже важко, але й цікаво — на заняттях не заснеш. Ми не уявляли, що батьки пустять нас на таку глибоку воду (усміхається, — авт.). Кілька місяців ми безперервно вивчали ієрогліфи, китайські слова, які неможливо з чимось асоціювати, багато читали. Допомогло швидше освоїти мову спілкування з викладачами з Китаю. Провчилися три роки, але відчули, що не горимо тим, тому змінили спеціальність. Зараз ми — студентки другого курсу факультету східно-слов’янської філології.
— А як вам далася польська мова?
А.: — Польську вивчили за пів року, бо не було виходу (усміхається, — авт.). Як тільки приїхали до Познані, батьки знайшли нам роботу в магазині одягу. Там працював Ібрагім із Єгипту. Його дружина — полька. Ібрагім саме вчив польську мову, щоб скласти іспит на громадянство. Єгиптянин і нас навчив!
Р.: — «Не думайте, як в книжці пише, говоріть простими словами, не бійтеся», — підтримував Ібрагім. І ми швидко почали розмовляти. Перед поїздкою за кордон ми вчили польську вдома, але результату було мало. Поки людина не потрапить у певне мовне середовище, не осягне мову бездоганно.

— Чи попри навчання в університеті ви десь підробляєте?
А.: — У вільний від навчання час ми з Роксоланою вже третій рік працюємо віддалено у приватній компанії, яка надає поштові послуги. Консультуємо на інформаційній лінії щодо отримання посилок. Від початку пандемії у Польщі запровадили безконтактний сервіс. На вулицях та в супермаркетах встановлені металеві шафи різного розміру, куди кур’єр поміщає посилки. Клієнт знає номер своєї комірки і може сам забрати в будь-який час. Цікаво, що відчинити дверцята можна без доторкання руками — через смартфон. Ми допомагаємо клієнтам, якщо виникають якісь труднощі.
— Чи комфортно вам у Познані? Який там рівень життя?
Р.: — Нам тут дуже подобається! Познань — молодіжне місто. Коли їдемо до брата у Варшаву, то там шалений рух, а тут — спокійно, затишно. Познань нагадує Львів. Не почуваємось тут чужими, бо поруч — батьки, з якими у нас теплі стосунки. Тут багато наших земляків. Українська мова звучить майже на кожному кроці. Звісно, сумуємо за Україною. Три роки ми чекали на польські документи, не могли покинути країну. Не було можливості навіть поїхати на екскурсію до Німеччини, до якої нам ближче, ніж до Варшави.
А.: — Якщо говорити про рівень життя, то в Україні, на жаль, важче вижити. Тут доступніші ціни, вищі зарплати, тому люди почуваються впевненіше у завтрашньому дні. Для молодих людей тут більші можливості. Ми з сестрою походимо з села, виросли біля хати, біля городів. Коли жили без батьків, то самі садили картоплю, буряки, огірки, часник, цибулю… У Польщі легше молоді реалізувати себе, забезпечити. Хочеться, щоб і в нас так було.
— Маєте друзів серед поляків?
А.: — Так, нас тут полюбили! Іноді доводиться чути, що поляки негативно ставляться до українців. Якщо і є такі випадки, то це здебільшого залежить від поведінки самих українців, від того, чи наші земляки поважають поляків, чи цінують їхню культуру, чи стараються вивчити їхню мову. Ми були свідками, як кілька українців у нетверезому стані ображали поляків. Між нашими народами має бути взаємоповага.

— Чи подобаються полякам українські пісні?
Р.: — Захоплено слухають! На початках ми з сестрою співали в хорі у церкві Святої Покрови в Познані. Нас помітила пані Олена Ковалевська, яка, як згодом виявилося, працює викладачкою в нашому університеті. Запросила нас на своє весілля виконати кілька українських пісень.
А: — Стараємось тут прославляти українську мову! Нас часто запрошують на різні імпрези, кличуть заспівати на заходах в університеті. Українцям на чужині бракує нотки чогось рідного. Пісня — саме те! У Познані є українці, які потрапили туди під час операції «Вісла». Дехто в інший період переїхав. Ностальгують. Якось нас запросили заспівати на 80-річчя вихідця з України. Чоловік був вражений! Осередком українства в Познані є церква, де служить отець Роман, який народився в Польщі, але має українське коріння.
— «Пісню про матір» на слова Бориса Олійника у вашому виконанні переглянули понад 2 мільйони людей. Під вашими відео — багато позитивних відгуків. Це вас надихає?
А.: — Заспівали якось акапельно і поділилися з іншими. Людям сподобалось! Відео поширив у соцмережі відомий з часів Майдану Дмитро Ярош. Відтоді записуємо пісні й закидаємо в Інтернет. Була ситуація, що нас переплутали з близнючками з іншої області (усміхається, — авт.), почалися дискусії. Така увага свідчить про те, що недарма ми це робимо, недарма цим живемо. Виконуємо тільки українські пісні. Коли співаю про маму, аж сльози навертаються, не можу завершити рядок…

— Чи плануєте залишитися жити в Польщі?
А.: — Це складне для нас запитання. Бог покаже, куди далі рухатись. Для нас важливо бути поруч із рідними. Хоча дуже сумно, що наші бабусі нині далеко від нас. Згадуємо їхні смачні пампушки, річку за городом… У Бедриківцях ми залишили порожній будинок. Сусіди доглядають, приходить бабуся з сусіднього села. Батьки час від часу навідуються, щоб підремонтувати, освіжити. Вазони з дому ми віддали до школи, до сільської ради.
Р.: — Цьогоріч на День Незалежності ми нарешті змогли побувати вдома! Поспівали із заліщанами. Шкода, що в нашому рідному селі залишилося дуже мало молоді. Раніше всі виходили на вулицю, спілкувались, тепер — тихо.

— Ви схожі між собою, як дві краплі води. Характерами теж подібні?
А.: — Я старша від Роксолани на хвилину, тому меткіша і балакучіша (усміхається, — авт.). Між нами є сильний внутрішній зв’язок. Піде кудись Роксолана, а мені тяжко на серці. Телефоную. «Що сталося?» — питаю. «Все добре!» — каже. «Обманюєш!» — не вгаваю. За п’ятим разом зізнається.
Р.: — Хотіла приховати, щоб не додавати клопоту, проте Андріана все добре відчуває! Буває, подумаю щось, а сестра в ту ж мить це каже! Ніби пробралась у мою голову й читає думки (усміхається, — авт.).
А.: — Але ми як схожі, так і різні. Роксолана — м’якіша, не вміє сказати «ні».
Р.: — Натомість Андріана постоїть і за себе, і за мене! Добре мати таку сестру! Іноді ми заміняємо одна одну в якихось ситуаціях, бо як цим не скористатись (усміхається, — авт.). Дякуємо Богові, що нагородив нас одну одною!

YouTube-канал сестер Миронюк  тут.