Біля вантажівки з написом «Привид» і зображенням тризуба зі словами «Слава ЗСУ» щось ладнають двоє захисників із Тернопільщини. Зустрілися ми із земляками на запорізькому напрямку. Степан Яремко — із села Глибочок Борщівської громади, а Орест Кучма — з села Поплави Підгаєцької громади. Обидва побратими на передовій — водії. Нині виконують завдання на вантажівці Oshkosh американського виробництва. Несуть службу з перших днів масштабного вторгнення, пройшли гарячі точки на фронті. Захисники розповіли про ситуацію на передовій, про те, що їм додає сил на війні.

«Перемога України залежить від згуртованості українців»

— Коли почалося масштабне вторгнення, я був на роботі в Польщі. Мій син тоді ніс строкову службу на Харківщині, першого ж дня потрапив в оточення. Зателефонував, не знав, що буде, прощався… — згадує Степан Яремко. — У моєму серці все перевернулось. Спрацював рефлекс і обов’язок — вирішив їхати додому і захищати свою Батьківщину. Перед тим я шість років працював у Польщі, отримав карту побиту. «Їду боронити Україну», — сказав своєму керівникові-полякові на заводі. «Шкода, що покидаєш нас. Хвилюватимусь за тебе. Проте не можу стримувати», — відповів. Донині щоразу телефонує, цікавиться, чи все гаразд. Приїхав я додому, два дні відстояв у черзі в військкоматі, пройшов медогляд. З 2 березня 2022-го я — в ЗСУ.
Синові вдалося вибратися з оточення. Мене скерували в артилеристський підрозділ. Пів року ми тримали оборону біля кордону з Білоруссю. Просилися на передову. У жовтні мене і ще кількох побратимів відправили на навчання до Німеччини. Там ми освоїли стрільбу з гаубиць М 777, або, як їх називають, «три сокири». Повернулися з-за кордону, провідали рідних і вирушили на донецький напрямок. Згодом нас перекинули на Запоріжжя. Спершу я їздив на КрАЗі, нині — на американській військовій вантажівці Oshkosh. Доправляю все необхідне на вогневу. Справляюся, звик, але найстрашніше, коли гинуть побратими. Від жовтня ми втратили шестеро…
Хто б міг подумати, що буде така кровопролитна війна… Перемога України залежить від нашої згуртованості. Якщо всі українці так ставитимуться одні до одних, як ми на бойовій, то будемо сильними. А якщо ні, то важко буде подолати ворога. «Чому мій чоловік має іти? Хто хоче, хай воює», «Це не моя війна», — доводиться чути. Абсурд… Ми маємо спільно захистити свою землю. Розриває через несправедливість: одні віддають для фронту останнє, а інші в тилу гребуть мільйони. Ненажерлива влада не має стримку навіть у такий страшний час війни. Так не повинно бути! Війна — це велика політика, це боротьба за владу в світі. Українцям нема виходу — тільки захищатися від росіян. Одвічна наша боротьба… Росіяни бачили, якими темпами покращується життя в Україні, як український народ змінює свою владу, виходить на майдани. А в них — диктатура і бідність. Кремль боявся і боїться бунту. Боїться, щоб іскра нашої свободи не зачепила їх суспільство. Тому й пішли війною, щоб стерти з лиця землі наші міста і села. Дика орда… Українці мусять гуртуватися! П’ять пальців руки можуть все зробити, а поодинці нічого не варті. Таке й з країною. Чим більше ми розділені — зловтішається ворог. А якщо станемо сильні, як кулак, — переможемо.
Підтримка рідних на війні дуже важлива. Дружина, два сини, донька, онуки — всі в моєму серці. Коли говорять, що люблять і чекають — це додає сил. Ношу з собою медальйончики від дружини і сина. Вервицю із Зарваниці подарувала племінниця, ще одну — двоюрідна сестра. Їхні молитви — оберігають.

«Наше завдання — вигнати ворога з української землі»

— Воюю я вже понад чотири роки. Пішов на війну добровольцем ще в попередні роки. Тоді теж була важка ситуація на фронті, але тепер — набагато складніша. Раніше росіяни менше обстрілювали, не застосовували такого різноманіття зброї. Тривали політичні домовленості. Нині — пекельні бої, війна технологій. Росіяни знищують наш народ і випалюють нашу землю… Це величезний злочин.
Коли почалося масштабне вторгнення, я був у лікарні на Тернопільщині. Почув новини — відразу поїхав до військкомату. Війна — значить треба іти захищати Україну. Мій військовий наплічник був складений вдома — завжди напоготові. З військкомату мене скерували в бригаду. Ми заправили вантажівки і відразу поїхали на Київщину. Спершу здійснювали протитанкову оборону. Після звільнення частини територій освоїли гаубиці. Добре, що світ нас підтримує. За дев’ять років війни українська армія зміцніла, набралася досвіду. Ще трохи і нам не буде рівних у світі. Та, на жаль, з 2014-го донині полягло багато наших Героїв… Ми з побратимами в попередні роки розуміли, що росія нас не залишить у спокої. Війна була незавершена. Рано чи пізно росіяни би це зробили. Вони готувалися. Заручалися підтримкою зрадників. Думали, що ми їх зустрінемо з хлібом-сіллю. Але українці дали гідну відсіч і продовжують гнати ворога. Що хотіли росіяни, те й мають. Хто іде з мечем, від меча гине. Росія прагне панувати над нами, але ми ніколи не станемо рабами, ми — господарі на своїй землі.
Наше завдання — знищити ворога. Я на війні для того, щоб захистити своїх рідних, свою землю. Щоб москальській падалі навіть на думку не приходило зазіхати на Україну. Помалу знищуємо окупантів. Не все відразу. Потрібні зусилля. Війна швидко не закінчиться. Треба ще працювати і працювати.
Моїй мамі Галині Василівні — 83 роки. Хвилюється, плаче, молиться. Щодня вранці й ввечері телефоную, щоб сказати їй хоча б кілька слів. Щоб заспокоїти її серце. «Все буде добре! Наступного року завершимо війну», — підбадьорюю. Хоча розумію, що не все так просто… Дасть Бог, може, у відпустку скоро поїду. Навесні я провідував маму після мого поранення. Ми з побратимами розвантажували автомобіль, як над нами пролетів російський безпілотник і гримнув… Загинув старший машини… Ніколи не пробачимо це ворогам. Із нашим головнокомандувачем Валерієм Залужним будемо робити все, щоб Україна перемогла, щоб наша держава була вільною.