Важко повірити, що це відбувається у Тернополі… У самому серці Майдану Перемоги, на історичному Загребеллі, проти усіх законів логіки, здорового глузду хтось хоче забудувати зелений скверик…

Здається, що разом зі мною зростали ці дерева, адже я народився і виріс біля майдану, ходив у дитячий садочок, школу біля майдану, тут мешкаю сьогодні…  Болить душа, бо здається, що разом зі знищенням цих насаджень відбувається знищення мого дитинства, моєї пам’яті, дитячих мрій і сподівань.

Розумію, що сучасний світ часто диктує абсурдні пріоритети, але ж ми повинні пам’ятати про духовні, культурні та естетичні цінності, які є вічними,  бодай трохи дбати про красу нашого міста, бо нам та нашим дітям тут жити.

Колись там стояв танк. На початках Незалежності України цей тоталітарний символ забрали, мешканці міста очікували, що на тому місці встановлять пам’ятник гетьману Івану Мазепі (до речі, 20 березня його день народження), вулиця на честь якого пролягає поруч, або окультурять зеленими насадженнями та квітами. Вмикаю власний життєвий і водійський досвід і бачу тут лише пам’ятник або сквер, а навколо нього — круговий рух автотранспорту без всяких світлофорів. І зручно, і велично, і естетично, і практично.

Адже існують світові практики забудови міст, архітектурне, містобудівельне мистецтво. І на них треба орієнтуватися. Але ж ні… Гляньмо на світову практику, де чогось подібного собі ніхто не дозволяє. Мимоволі перед очима постають Рим, Відень, Мюнхен, Торонто, якими мав можливість подорожувати. Чомусь у них все на своєму місці. Роблю висновок: вулиця повинна бути вулицею,  вокзал — вокзалом, парк — парком, сквер — сквером, а Майдан повинен залишатися майданом.

Свого часу я був депутатом міської ради від цього округу, і це звернення не  тільки крик моєї душі, а й сотень мешканців мікрорайону «Дружба», які звернулися до мене якось вплинути на цей зухвалий та незрозумілий намір.

Інформація про зведення там закладу швидкого харчування шокувала мене. «Цього не може бути!» — повторював собі я. Ще недавно на засіданні містобудівної ради, де я був присутній, всі одноголосно висловилися проти забудови Майдану Перемоги, як раптом через місяць-півтора дізнаємося про таке рішення.

Я звернувся з болем у серці до Василя Будзика, Анатолія Водоп’яна, Ігоря Гебури (нині громадянина США, колишнього тернополянина), Ярослава Головка, Олега Головчака, Михайла Нетриб’яка, Євгена Пуцентала, Ярослава Сокульського, Данила Чепіля — це колишні головні архітектори міста, авторитетні й визнані люди зі званнями та регаліями, справжні зодчі, під впливом яких останні десятиріччя я формувався як людина і формувався мій естетичний смак. Звернувся з проханням дати відповідь на моє запитання. І просив зробити це їх публічно. І сьогодні звертаюсь через газету до них. І не тільки до них, а й до всієї Спілки архітекторів області з проханням висловити свою чітку позицію і поділитися з громадою своїм професійним баченням не тільки ситуації довкола Майдану Перемоги, а й майбутнього обличчя Тернополя.

Чотири роки тому українська нація раз і назавжди зробила свій доленосний вибір – європейський. Тож, спрямовуючи свої погляди на цивілізований Захід, ми у жодному разі не повинні діяти, як ординці — плюндрувати, спопеляти, викорчовувати… У цьому сенсі правильна, красива, сучасна забудова міст – визначальна ознака нашої цивілізованості. Чи притаманна ця риса тим, хто хоче знищити Майдан Перемоги? На жаль, поки що я (та й не тільки я!) не готовий ствердно відповісти на це зовсім нериторичне запитання.

Михайло Ратушняк, тернополянин