Пригадуєте, які були очікування у широких верствах суспільства, коли “двічі несудимий” власник (з його слів — орендатор) страусячого зоокуточка під Києвом чкурнув до Росії так, що за ним аж закурилося; коли декого з одіозних представників різних гілок влади з належними почестями помістили у сміттєві контейнери і коли уся та гидота, яка так отруювала життя людям, принишкла в побоюванні за власну шкуру? Якщо спробувати охарактеризувати ці настрої одним словом, то це була НАДІЯ. Нехай така, що не мала під собою твердого підгрунтя, була радше якоюсь ефемерною субстанцією, але вона здавалася провісницею давно назрілих змін і сподівань людей на повноцінне життя, а не животіння.

«Інакше й бути не може – натхненно проголошували тоді натхненні романтики, — вперше у новітній історії України за право жити по-новому заплачено найдорожчим – людською кров’ю і людськими життями! Назад шляху немає! Народ не допустить! Народ…»

Нині навпроти цих мрій, які тоді, попри зимову пору, вигравали усіма кольорами веселки,  можна поставити умовну позначку — марність. Або ж перекреслити їх усі разом. Жертвоприношення у вигляді людських життів триває і невідомо, коли закінчиться. А отой народ перебуває в стані кричущої розбіжності реальності з очікуваннями. Наївний ідеалізм випарувався, поступившись місцем скепсисові й безнадії. Серед головних причин цього є те, що добрі наміри не були підкріплені реальною силою організованого громадянського суспільства. Тому й залишилися добрими намірами, точніше сказати, добривом для вирощування амбіцій політичних пройдисвітів, винесених на вершину революційною хвилею. Та й сама людська природа двоїста, суперечлива в своїй суті; добре і зле у ній тісно переплетені так, що іноді важко відокремити одне від одного.

От, скажімо, усі правителі начебто проголошують свободу слова і совісті.  Свобода совісті? Та будь ласка, скільки завгодно! Хочеш — іди до церкви, хочеш — до костьола, хочеш — стели килимок для намазу, хочеш — постав на подвір’ї язичницького ідола. Ввічливі тітоньки і дядечки люб’язно запропонують на алеях парку чи просто на вулиці яскраві брошурки, які дохідливо розтлумачать, що саме їхня віра — найкраща. Тільки щось непомітно, щоб разом із  появою нових храмів і величезною кількістю парафіян у них зростала й моральність суспільства — радше спостерігається обернено-пропорційна залежність.

Зі свободою слова теж просто: кричи скільки завгодно, адже навколо — демократія. У нашому тлумаченні це таке становище, коли говориш, що хочеш, а робиш те, що тобі скажуть. У влади і всесильного чиновництва виробився стійкий імунітет проти критики. І водночас знаходилося (і знаходиться) чимало охочих взяти оту свободу совісті за карк, а свободі слова міцно затулити рот.

Не було в нас і такого очільника держави, який би не проголошував одним зі своїх першочергових завдань боротьбу з бідністю і навіть запевнив, що невдовзі їй настане кінець. Чи це сталося, — на цю тему краще поспілкуватися  з першою-ліпшою літньою жіночкою, яка перед входом до продуктового супермаркета вкотре перелічує залишки своєї нужденної пенсії…

То чого ж нам в житті не вистачає найбільше? Свободи? Елементарних засобів для існування? А, може, таки сміливості?  Погаласувати на майданах у передвиборчу пору — це ми залюбки. Вилаяти усіляких «колишніх» — теж. А от назвати «речі» (конкретних представників влади, поліції, прокуратури, судів) своїми іменами — це ні. Бракує отої самої сміливості. Усім. І мені теж. Може, у цьому й найбільша наша проблема?