Степ — так його називають побратими з ДУКу. Під час Революції Гідності він жив із рідними у Криму, там виходив на місцевий Майдан, їздив до Києва. Намагався протистояти окупації Криму, але проросійські сили почали переслідувати його, подали в розшук через те, що нібито планував теракти на півострові. Тоді усім кримським патріотам «шили» такі справи. Степанові довелося утікати на материкову територію, переховувати родину. Попри ризики наш земляк пішов добровольцем на війну, щоб захистити Україну, повернути Донбас і Крим. Днями Степан провідував рідних на Тернопільщині, а також знайшов час на інтерв’ю з «НОВОЮ…».

— Степане, після окупації Криму тамтешня проросійська влада оголосила вас у розшук як фігуранта «справи Олега Сенцова»… Розкажіть про вашу боротьбу проти загарбників.

— У Криму я жив з дружиною і дітьми з 2006-го, працював там. Ще на Тернопільщині я приєднався до організації «Тризуб», є офіцером. Свою патріотичну діяльність продовжив на півострові. Ми з побратимами передбачали, що в Україні буде війна, тому готувалися. Проте ніхто не думав, що окупація буде такою масштабною. Я розумів ситуацію в Криму, бо спілкувався з тамтешніми військовими. Спецслужби там були на 80% проросійські. Під час Революції Гідності я гуртував у Сімферополі патріотів на захист нашої землі. Біля мене було близько 50 осіб (симпатики «Тризуба», фанати футбольного клубу «Таврія», просто свідомі громадяни), які організовували проукраїнські мітинги, сміливо заявляли свою позицію. На жаль, кримське населення, яке хоч і вболівало за Україну, але не вийшло на вулиці, стежило за подіями по телевізору… Можна було протистояти вторгненню сепаратистів, якби люди масово вийшли до будівлі Верховної Ради Криму. Натомість мені доводилося просити про підтримку кримських татар. Я пропонував мітингувальникам зайти в адмінбудівлі й тримати їх, але кримські татари вважали, що потрібно все вирішувати мирним шляхом. Ми підняли тоді червоно-чорний стяг. А вже 27 лютого 2014-го московські окупанти захопили адмінбудівлі… Перед тим було гостре протистояння, загинули люди… Ми з однодумцями хотіли повалити пам’ятник Леніну в Сімферополі. Тисячі кримських татар вийшли на вулиці, щоб вшанувати своє етнічне свято. Це була чудова нагода скинути ідола. Ми підігнали
КамАЗ, взяли трос, але кримські татари дали задню. «З часом Леніна все одно заберуть…» — казали. Бракувало рішучості, а згодом окупанти взагалі залякали терором місцеве населення. На той час за мною вже полювати… 13 березня 2014-го при допомозі друзів я вивіз свою сім’ю з Криму. Невдовзі мене оголосили в розшук як терориста Російської Федерації.

— З ким із кримських патріотів ви співпрацювали?

— Спілкувався з певним колом осіб, яким довіряв, вони — з іншими. Це стара схема ОУН-УПА — «павутиння». На публіку я не виходив, мене знали тільки за псевдо. Тепер уже можу говорити правду, що ми були знайомі з Олегом Сенцовим. Побратими порекомендували мені його, казали, що він хоче допомогти. Ми зустрілися, обговорили важливі питання. На той момент я був одним із організаторів «Правого сектора» в Криму. Це було неофіційно, але ФСБ дізналася… Після повернення Сенцова з московської неволі ми бачились з ним під час презентації його книги. Планували нещодавно зустрітися біля Зайцевого, але не вийшло. Сподіваюся, невдовзі побачимось.

— Які думки сповнювали вас, коли у травні 2014-го в Сімферополі арештували кінорежисера Олега Сенцова?

— Хтось «злив» його, хтось зрадив нашу діяльність. Спецслужби знали, що мене вже нема в Криму, шукали інших патріотів. Після арешту Сенцова і обшуків наших однодумців я провів внутрішнє розслідування. Одна особа за годину всіх нас здала. Можливо, він був засланим або просто зламався. Не можу його звинувачувати, бо не знаю, які тортури над ним чинили. Чому думаю на нього? Ніхто з побратимів не знав, де я працюю. Ні кримський журналіст Андрій Щекун, ні Олег Сенцов. Я ніколи не ходив на зустрічі близько місця, де перебував. Але одного разу чоловік, якого підозрюю у зраді, викликав мене поспіхом на зустріч. Чомусь не чекав на призначеному місці, а зайшов на територію, де я працював. Побачив, звідки я вийшов. Згодом найперше, куди прийшли мене шукати, — не на квартиру, а на роботу. Там вилучили проукраїнську літературу, мій ноутбук…

— Ви так завбачливо конспірувались…

— Це і «тризубівський» вишкіл, і знання про досвід служби безпеки ОУН-УПА про те, як потрібно «шифруватись» задля безпеки і успішних операцій. Я розумів, що з часом така інформація може згодитися. Єдине, не думав, що мені доведеться залишати територію Криму…

— Коли ви зрозуміли, що потрібно виїжджати з Криму?

— Якось я стояв на площі в Сімферополі, пив каву, смалив цигарку. Раптом задзвенів мій телефон, номер не визначило… За мить мене вдарили в спину. Підійшли двоє незнайомих, в агресивній формі наказали сісти в їхню автівку. Я потягнув руку в сумку по зброю. Трохи відійшли. «Ми про тєбя всьо знаєм. Ти єсть на сайтє «Бандеровец», — сказали. Після цих слів я вже розумів, як з ними спілкуватися. Вимагав, щоб показали свої посвідчення. Це були співробітники СБУ: один кримський, інший київський. «Ви не знаєте, хто я…» — сказав їм. «Тогда пред’явітє докумєнт!» — наполягли. Я вийняв одне з посвідчень (усміхається, — авт.). Колись працював у певній сфері в Києві. У «верхушці» посвідчення було вказано про підрозділ спецвійськ. Документ, правда, був прострочений, але на це не звернули уваги. «Ізвінітє, ошибочка. Ми нє зналі, что наши здєсь тоже работают», — здивувались. «Наші всюди працюють», — відказав я і пішов. Тримав себе в руках, щоб не видати хвилювання. Ці типи представляли СБУ, яка й здала Україну.

— Чи багатьох ваших знайомих активістів тоді затримали в Криму?

— Кількох затримали. Більшість зрозуміли небезпеку і виїхали на материкову Україну. У Криму не було можливості для боротьби підпілля. Я радив побратимам, які «засвітилися», вибиратися звідти. Не всі встигли… Про арештованих, які ще в російських тюрмах, наразі не можу говорити.

— Російський режим п’ять років мордував Сенцова у тюрмах. Чи ви мали змогу передати йому хоча б звістку за ґрати?

— Передавав через хороших людей. Олег отримав, зрозумів від кого.

— З Криму ви повернулися на Монастирищину?

— Побратими допомогли мені поселити сім’ю в іншій області задля безпеки. До батьків я не приїжджав, щоб не мали проблем. Знаю, що проросійські спецслужби шукали мене через своїх законспірованих людей. Переказували, що за мене пропонували 100 тисяч доларів. Але я тоді не особливо переховувався, адже не міг миритися з тим, що росіяни відібрали Крим, зазіхають на Донбас — подався воювати на Схід. Пройшов увесь донецький напрямок — Піски, Авдіївка, Павлопіль… Уже сьомий рік. ДУК має свої підрозділи, які виконують певні завдання. Буває, що я виїжджаю на Схід на тиждень, буває — на місяць, два чи три. У нас є свій військовий статут, чітка державницька позиція, побратими підтримують одні одних.

— Добровольці не отримують зарплату, жодного забезпечення від держави, але ж у вас сім’ї, потрібно за щось жити. Як даєте собі раду?

— Нас підтримують люди, які знають, що ми робимо і для чого — щоб зберегти Україну, щоб допомогти народу вибратися з болота. У перші роки війни більше допомагали, тепер — менше. Мене підтримують родичі з-за кордону. Моя дружина працює, терпить мене такого, яким є (сміється, — авт.), розуміє. Бувають фінансові труднощі, помалу вирішуємо. Влада не допомагає добровольцям. Якщо ЗСУ дають каски, бронежилети, форму, їжу, зарплату, то добровольці самі себе забезпечують, нам допомагають волонтери. До речі, прикро, що за роки війни представники влади Монастирищини і волонтери навіть не поцікавилися мною й іншими побратимами-земляками. Часто бачимо в соцмережах фото урядовців і волонтерів із відвідин ЗСУ. Це добре! Але треба розуміти, кому більше потрібна допомога, кому менше… У 2014-2015 роках військкомат навіть не знав, де ми. Якось я повертався зі Сходу, зателефонував чиновник із Монастирищини і попросив… з’явитися до військкомату. «Коли я був у Криму, ви не шукали. А раптом мене там вбили…» — пожартував. Які б не були труднощі, добровольці свій народ ніколи не зрадять!

— Як розцінюєте нинішню ситуацію в Україні? Чи вірите, що вдасться повернути Донбас і Крим?

— Якщо й далі буде відвід українських військ, нібито мирні переговори, а насправді зрадницькі домовленості, то це призведе до краху. Наша влада майже нічого не робить, щоб зберегти країну. Відбуваються політичні ігри, здача національних інтересів. Повернути Донбас і Крим можyть — жорсткими санкціями щодо Росії. Не подавати воду і електрику до Криму, поки не повернуть території. З окупантом не можна торгуватись. Але потрібно, щоб наш уряд був патріотичний, щоб нас підтримали європейські країни, США. «Борітеся — поборете!» — писав Тарас Шевченко. Це наш заповіт!