21 березня їй виповнилося б 65… На жаль, не судилося… Серце цієї дивовижної Людини зупинилося п’ять місяців тому: тернополянка Галина Слюзар відійшла у засвіти 15 жовтня 2020 року внаслідок ускладнення від коронавірусного захворювання.

Ще пів року тому планували, як велика родина цього дня збереться на свято до найдорожчої мами та бабусі, та невблаганна доля розпорядилася інакше. У неділю, 21 березня, на цвинтарі с. Ліски, що неподалік Збаража, відбулося багатолюдне поминальне богослужіння. Людині великої душі присвятили зворушливі слова священник місцевої церкви о. Олег, колеги-педагоги Тернопільської української гімназії ім. І. Франка, чоловік пані Галини Володимир Слюзар.

На згадку про дружину чоловік Володимир зініціював створення книги «Світлі і вічні животоки Галини Слюзар», присвяченої їй, – такої ж світлої та барвистої, якою була сама Галина Рудольфівна. Доньки підтримали ідею батька.

«Ця книга, видана без суттєвого редагування текстів, є своєрідним доповненням нашої спільної Молитви за Людину Великої душі. Потребою висловити свої почуття, викликані несподіваною і непоправною втратою. І нехай це буде нашим спільним дарунком до 65-річчя Галини Слюзар, – зауважують у післямові рідні. – Зробили ми це щиро і від усього серця, переповненого любов’ю та повагою до цієї Великої Людини. Вона справді була такою – чесною і справедливою. У помислах, вчинках, у ставленні до кожного, у щирій, непоказній любові до України, до людей і до Бога».

У книзі – надзвичайно багато світлин і теплих спогадів про Галину Рудольфівну від її найрідніших людей, найближчих друзів та вдячних учнів. А таких у пані Галини – безліч, адже найцінніший скарб, який вона залишила по собі на Землі, – дружна родина і сотні вихованців-гімназистів. Тернопільській українській гімназії ім. Івана Франка Галина Рудольфівна присвятила понад 30 років. Вона – відмінниця освіти України, учителька української мови і літератури, методистка, багаторічна редакторка гімназійного часопису «Животоки» – прищеплювала своїм учням не лише любов до рідного слова, а й власним прикладом заохочувала завжди тягнутися до найвищих цінностей, надихала постійно вдосконалюватися, працювати над собою, щоб бути справжніми людьми.

Добра пам’ять про улюблену вчительку буде зберігатися в її рідній гімназії. Тут, у кабінеті №9, де вона найчастіше працювала, облаштували «Куточок учительки Слюзар Галини Рудольфівни». А четверо доньок пані Галини – Іванна, Віра, Надія та Любов – на честь матері заснували іменну премію «За найвищі досягнення в конкурсах з української мови і літератури», на яку щорічно виділятимуть власні кошти для найкращих знавців української мови, котрі навчаються у гімназії ім. Франка. «Мама була світлою Людиною, з щедрою на любов і добро душею, щирою у почуттях, мудрою, турботливою, надзвичайно працелюбною і дуже скромною, – згадує старша донька пані Галини Іванна Слюзар-Кондратик. – Мама горіла своєю професією вчителя. Вона горіла сама і запалювала в серцях своїх учнів любов до рідного слова, літератури, поезії, театру. У дитячих спогадах: ніч, усі сплять, а мама перевіряє учнівські диктанти, твори чи контрольні, готується до завтрашніх уроків і читає, завжди в роботі… Це було її покликанням душі і місією на цій Землі».

«Я завжди захоплювалася її працьовитістю, оптимізмом, особливою толерантністю, глибиною думки, її безмежною любов’ю і ніжністю до дітей та внуків. Це справжній подвиг Матері – виховати разом із чоловіком Володимиром четверо таких щирих, добрих, шляхетних, золотих дітей! – зауважує заступник директора Тернопільської української гімназії ім. І. Франка з науково-методичної роботи Марія Нова, яка зі студентських літ була найкращою подругою пані Галини, а впродовж останніх 20 років їх єднала ще й спільна праця у стінах гімназії. – Галинка була для нас, як повітря, відсутність якого ми відчуваємо, коли його не стає. Як важко дихати без неї!..»

Своїй подрузі Марія Нова присвятила поезію, що до сліз зворушила всіх, хто зібрався в неділю у Лісках вшанувати світлу пам’ять Галини Слюзар:

Галиночко, Галиночко, Галюсю,
Ти чуєш: в рідний край
прийшла весна,
Із вирію вертають сірі гуси,
Ти відлетіла восени – й нема!

Залишила усіх: родину
й школу,
В серцях у наших
невигойний щем.
О, як гірчить фатальне
те «ніколи»
І б’є по душах проливним
дощем.

Жила-творила, світ робила
кращим.
Любові зерна сіяла в серцях,
Була Ти сонцем
життєдайним нашим –
Тепер зорею стала в небесах!