«Миколайчики» — це не вміст пакунків, а вміст душі тих, хто наповнив пакунки. І це відчувають діти! Хто хоча б раз був помічником святого Миколая але не тільки для своїх малят, а для тих, які не мають батьків або переживають із рідними певні життєві труднощі, розуміє, яка це радісна місія. Напередодні свята Миколая «НОВА…» стала посередником добрих справ. Наш читач із Бучаччини, який нині на заробітках в Англії, вирішив подарувати радість хоча б для однієї потребуючої сім’ї. Чоловік передав кошти і попросив наших журналістів придбати подарунки для трьох круглих сиріт із села Остап’є Підволочиського району, батьки яких загинули в ДТП у червні 2012-го року. Свого часу трагічна історія цієї сім’ї вразила багатьох, адже діти ще зовсім маленькими залишилися з бабусею та дідусем, за півроку після аварії не стало й дідуся — помер від важкої недуги.

Наш читач передав кошти на подарунки через свого знайомого. Почувши, до якої доброї справи долучається заробітчанин, його товариш, не задумуючись, теж вирішив дати певну суму на «миколайчики». Благодійники довірили нашим журналістам донести потребуючим дітям подарунки від них. Свої прізвища чоловіки попросили не вказувати, бо робили це не для слави, хоча про такі речі, гадаємо, потрібно розповідати, адже це гідний приклад для інших. У нинішній непростий час так важливо, щоби кожна людина, попри свої життєві клопоти, помічала ближніх, яким потрібна рука допомоги.

Отож, жертовний крок заробітчанина переріс у маленьку миколаївську акцію. Разом із благодійниками, окрім діток з Остап’є, ми вирішили привітати також осиротілого 7-річного Максимка Лихолата з Тернополя, який 17 липня цього року зі своїм батьком сильно постраждав через пожежу в їхньому помешканні. На жаль, тато хлопчика помер, мама — у психіатричній лікарні. А ще «миколайчики» стали несподіванкою для двох сестричок-тернополянок Діанки та Боженки Олійників, які разом із батьками нині переживають важкий період — нещодавно дотла згоріла їхня квартира, батько дівчаток дивом вижив, але потрапив із численними переломами до лікарні. Завдяки небайдужим людям святий Миколай завітав саме до цих сімей, які чекають не так на подарунки, як на щирі слова підтримки.

Мар’яна, Арсен та Дениско Сарабуни. Шість років без батьків…

Щоб підшукати у магазинах необхідні речі для Сарабунів, ми попросили минулих вихідних приїхати до Тернополя найстаршу Мар’яну. Разом із дівчинкою придбали одяг для неї та братиків, а ще — продукти та миючі засоби. Приємно, що коли ми вибирали кофту для Мар’янки у знайомого продавця, він, дізнавшись, що дівчинка — сирота, зробив на товар суттєву знижку. Ланцюжок добрих справ — неперервний! Після закупів ми поїхали в Остап’є. До Сарабунів журналісти  «НОВОЇ…» навідувалися й раніше. Вперше ми були того важкого дня, коли прибиті горем діти та бабуся чекали на батьків у трунах… Потім ще кілька разів ми мали нагоду завітати до них, зокрема, два роки тому, коли до Сарабунів приїжджала канадська режисерка Монік Лебланк відзняти сюжет для документального фільму. Це була надзвичайно пам’ятна тепла зустріч у цій дружній родині.

Коли загинули батьки, Мар’янці було 10 років, її братику Арсену — 8, а Денисові — лише 4. За шість років вони підросли, нині Мар’янка навчається в 10-ому класі, Арсен — у 9-ому класі, Денис — у 4-ому класі. Піклується про них 74-річна бабуся Ярослава. Дізнавшись про трагедію, вона відразу сказала, що онуків не віддасть до інтернату. Нині бабуся вже нездужає, але спілкується з онуками, підбадьорює їх, пильнує за їхнім навчанням, у хаті завжди приготовано, прибрано. Багато домашніх обов’язків вже взяла на себе Мар’яна, допомагають і брати. Наш візит викликав щирі емоції у Сарабунів.

— Ми безмежно вдячні добрим людям, які розуміють, що нам довелося пережити, — сказала пані Ярослава. — Після похорону ми були вражені до сліз, коли незнайома сім’я із Теребовлянщини передала моїм онукам пакунок із гостинцями. Вдячність за такі справи — назавжди у моєму серці!

Діанка та Боженка Олійники. Три тижні тому дотла згорів дім…

У попередньому номері «НОВОЇ…» ми писали про прикрий випадок, що спіткав сім’ю тернополян Ірини та Віктора Олійників, які виховують 9-річних донечок Діанку та Боженку. 28 листопада в їхній квартирі, що в багатоповерхівці на вулиці Текстильній, сталася пожежа. За лічені хвилини згоріло все дотла… Родина залишилася без даху над головою, без одягу, книг, простих, але близьких серцю речей… Добре, що в Тернополі живе їхня бабуся, яка прийняла їх у своїй невеличкій квартирі. Найгірше, що під час пожежі постраждав батько сімейства. Чоловік кинувся гасити пожежу і опинився у вогняній пастці, тож змушений був стрибнути з балкона третього поверху. У Віктора травмований хребет, подроблені стопи. Він уже переніс дві операції на хребті, нині готується відновлювати ноги. Небайдужі люди, хто чим може, допомагають їм. Усі зібрані кошти і зусилля Олійників нині спрямовані на порятунок батька, тому несподіваний візит помічників святого Миколая особливо потішив родину. Діанка та Боженка зраділи подарункам!

— Щиро дякуємо за «миколайчики»! Поки ми не зіткнулися з бідою, навіть не уявляли, скільки поруч добрих людей! — зауважила пані Ірина. — Діанку та Боженку надзвичайно підтримують і у школі — як учні, так і вчителі. Минулого тижня з ініціативи дирекції ЗОШ №4, де навчаються дівчатка, провели солодку ярмарку, щоб зібрати кошти для нашої родини. Ми приємно вражені! Після ярмарки мене запросили до школи і учнівський комітет передав мені 17 тисяч гривень. Дітки плакали, мене теж переповнювали емоції… Ми щиро вдячні як школярам, так і їхнім батькам, адже це вони приготували солодощі для ярмарки. Важко нам нині, але ми розуміємо, що ми не одні…

Максимко Лихолат. Нарешті показали могилу батька…

Натискаємо дзвінок на дверях квартири Лихолатів, що на вул. Пушкіна у Тернополі, до якої вже протоптали стежку волонтери. Відчиняє двері бабуся Максимка пані Надія. З кімнати вибігає хлопчик, даємо подарунок від Миколая. Максимко знає наших журналістів, ми провідували його в реанімації, тоді хлопчик був увесь в бинтах, лікарі витягли його буквально з того світу — у нього було 30% опіків. Нині личко хлопчика, ручки та інші обпечені частини тіла вже загоїлися, він усміхається, грається, пригортається до бабусі. Вони помалу відходять від біди, що несподівано увірвалася в їхнє життя. Вибух у їхній квартирі стався 17 липня, ймовірно, через те, що мати хлопчика хотіла покінчити життя самогубством, відкрила конфорки на плиті і напустила газу… Утім, першим до кухні зайшов чоловік і раптом усе вибухнуло…  Разом із батьком постраждав Максимко. Матір у той час зачинилася в кімнаті, тому не отримала опіків. Як згодом з’ясувалося, жінка страждає на психічну недугу. Рятувати Максимка та його батька з перших днів взялися волонтери — збирали кошти, закуповували ліки. На жаль, батько хлопчика помер… Максимко переніс кілька складних операцій, надалі йому потрібна тривала реабілітація. Коли вже не було загрози його життю, волонтери взялися робити ремонт у згорілій квартирі. Зустрічали хлопчика з лікарні вже в оновленому помешканні.

— Якраз збираємося з Максимком до санаторію в Микулинці, — розповіла пані Надія. — Добре зробили онукові пересадку шкіри у Львівському опіковому центрі, через рік плануємо пластичну операцію. Обпечені брівки йому зробить тернопільський лікар. На лівій руці треба підрізати шкіру на двох пальцях. Волонтери купили маску для обличчя, щоб вирівнювати рубці. Координація рухів у Максимка добра, але попише трохи і втомлюється. Вчителі навчають його вдома. Наразі має по п’ять годин на тиждень, але у другому півріччі буде по 10, бо лікарі оформили йому інвалідність. Не думала я, що у 72 роки стану опікункою для онука… Його можна вважати круглим сиротою, бо ж мати за станом здоров’я не може займатись його вихованням. Три місяці вона була у лікарні, виписалась — прийшла зі своєю мамою до нас. Гримали у двері, я відчинила, але до квартири не впустила. «Будете жити разом», — запропонувала мені сваха. Тільки подумайте! Вона не може дати собі з нею раду, то хотіла мені підселити… Це моя квартира, тут ми житимем з Максимком. Нікому його не віддам! Я довго не могла зважитись сказати онукові про смерть батька, лише недавно зізналась. Приїжджав мій молодший син, тож ми вперше взяли хлопчика на цвинтар. «Я здогадувався, що тата нема, але я хотів, щоб він жив…» — сказав Максимко. А потім додав, що тепер стрийко буде його «татом номер два», а я — бабусею і мамою…