Єдиний з Тернополя і один із 250-ти миротворців зі всієї України – відомий тернопільський журналіст, пресофіцер Тернопільської 44-ої окремої артилерійської бригади Юрій Кульпа уже більше місяця несе службу в Демократичній Республіці Конго у складі української національної Місії ООН. Нині наш земляк – помічник командира по зв’язках зі ЗМІ у 18-ому окремому вертолітному загоні. У своєму Фейсбук-профілі чоловік часто викладає власні колоритні фото африканських буднів і цікаві розповіді про місцеві реалії. «НОВА…» поспілкувалася з Юрієм Кульпою і почула ще більше цікавого! Зокрема, про…

Про «країну контрастів» та життя неподалік діючого вулкана

– Процес підготовки та відбору кандидатів до складу національного контингенту Місії ООН розпочався ще минулої осені, – розповідає Юрій Кульпа. – Бажаючих взяти участь у місії було чимало – на одне місце претендували по дві чи інколи навіть по три особи. Після ретельної перевірки документів, відбору та медичної комісії учасники місії вибули на бойове злагодження – два тижні перебували на обсервації, зробили більше десятка необхідних щеплень, а за три дні до вильоту усі пройшли плр-тест. До Африки ми летіли величезним «Боїнгом» – спершу 10 годин до столиці Єфіопії Адіс-Абеби, де в нас була дозаправка, а вже звідти у фінальний пункт призначення – місто Гома в Республіці Конго. Загалом у небі ми провели 15 годин, але переліт був дуже комфортним і зручним. А по прильоті взялися освоюватися у новій країні! Щоправда, перші два тижні ми були на обсервації, тож до «огляду місцевості» приступили дещо згодом… (Сміється, – авт.)

Найперше, що вразило, – величезний діючий вулкан… за кілька кілометрів від нашого військового містечка! Вулкан Ньїрагонго у місті Гома – один із небагатьох діючих вулканів в Африці, вражає не лише своєю красою (уночі в безвітряну погоду можна побачити, як він викидає догори стовп вогняної лави! – незабутнє видовище), а й розмірами. Головний кратер вулкана має 250 метрів у глибину і 2 км в ширину, в ньому іноді утворюється лавове озеро. Він один з небагатьох діючих вулканів, доступних для туристів. Сюди приїжджають сотні людей з різних країн світу. Вони піднімаються до самого кратера і насолоджуються неймовірним краєвидом у самому горнилі вулкана й лавою, яка бурлить. Але вулкан – це не лише екзотика чи краса, а й небезпека: під час останнього руйнівного виверження вулкана Ньїрагонго 18 років тому розпечена лава знищила 40 відсотків міста Гома. На щастя, нині вулканічна активність у межах норми і все спокійно…

Наш миротворчий контингент базується у місті Гома на березі озера Ківу – одного з найбільших у світі, і неподалік кордону з Руандою. «Країна контрастів» – ось перше, що спадає на думку, коли починаєш розповідати про Конго. Колоритна яскрава природа, купа дешевих смачних фруктів (так, великий стиглий ананас коштує пів долара – соковитий, смачнющий, солодкий, як мед!) дорогі маєтки місцевих багатіїв із воєнізованою охороною і – вражаюча бідність більшості населення…

Демократична Республіка Конго володіє найбільшим економічним потенціалом серед країн тропічної Африки (за природними багатствами ДРК є однією з найбагатших країн світу, вартість мінеральних ресурсів оцінюється у близько 24 трлн. доларів США), але мешканці цієї країни є одними з найбідніших у світі. Такий от невеселий парадокс. Річ у тім, що тут багато бандугруповань, які ділять між собою сфери впливу – шахти, де видобувають золото, руду, калтан, і використовують своїх громадян як дешеву робсилу. Власне, для того, аби тримати під контролем криміногенну ситуацію в країні, і необхідна Місія ООН.

Про африканські фрукти і український борщ у Гомі

— Під воротами нашого містечка щодня «чергують» місцеві діти – і зовсім малі, 3-5-річні, і старші – вони раді навіть шматку хліба. Якось вони нас попросили: «Якщо не маєте гостинців для нас усіх, то погодуйте, будь ласка, хоча б нашого друга, бо він від голоду вже аж пухнути почав». Ми, звичайно ж, погодували – але я був дуже вражений, що у світі ще десь таке є нині… У місцевих родинах багато дітей – вони від зорі до зорі на вулиці, ними ніхто не опікується, ніхто за них не переживає – що знайдуть їсти, те й їхнє. Голодні та обдерті діти бавляться під воротами нашої частини або на місцевому цвинтарі. Голод, хвороби, антисанітарія – через високу смертність дітей тут не реєструють до п’яти років. Коли я вперше усе це побачив, було враження, що якась машина часу перенесла мене в далеке минуле – місцеві ходять босі, бо не можуть дозволити собі купити взуття, живуть у дерев’яних халупах без електрики та водогону, а їжу готують на дровах. Прісної води тут нема – її треба купувати, а це далеко не всі можуть собі дозволити. Ми час від часу їздимо до озера Ківу по воду для технічних потреб і бачимо, як місцеві діти п’ють ту воду прямо зі шлангів. Біля цього ж озера є вілли та котеджі місцевих багатіїв – огороджені колючим дротом, з озброєною військовою охороною. Ті бідні діти, які просять у нас гостинці чи просто хліба, разюче контрастно виглядають на фоні цих розкішних особняків, у мене навіть світлина така є…

Якщо бачиш хлопчака чи дівчину у білій сорочці – це учень школи або студент коледжу, хоча навчальних закладів тут зовсім небагато. Школи тут приватні, і далеко не кожен місцевий мешканець має змогу відправити дитину до школи – 50 доларів у місяць (1 долар – 2000 конголезьких франків) вважаються для місцевих солідною зарплатою. Більшість заробляють на ринках, продаючи фрукти-овочі та гуманітарну допомогу (одяг та взуття), яку отримують від благодійних організацій.

Фрукти тут дуже дешеві (хоча торгуватися на ринку треба обов’язково, адже ціни для туристів зростають у кілька разів!). Банани коштують — 10 штук за один долар, стиглий ананас — 50 центів, лайм — 8 шт. на долар, манго і кокос також по пів долара. А з м’ясом тут слід бути обережним і обов’язково купувати в перевірених продавців. Проте ми на місцевих ринках купуємо тільки фрукти, адже у нас на території табору власна кухня і навіть пекарня – коли ми урочисто заступали на свою ротацію, хлопці навіть коровай для нас спекли! А ще регулярно тішать нас борщем і домашніми стравами, так що відчуваємо себе тут і справді, як вдома.

Акліматизація для мене минула легко, я б навіть сказав, що це «мій» клімат – настільки себе тут добре і легко почуваю. Зараз тут сезон дощів – в середньому на вулиці плюс 20, але кілька разів у день дощить і вологість доволі висока – але це легко переноситься. А ще у нас тут зібралася чудова команда, ми відразу ж всі добре спрацювалися і знайшли спільну мову. День народження, який святкував тут у середині жовтня, – один з найнезабутніших: ми відвідали дітей-сиріт з місцевого інтернату. Як вони раділи нашій появі, як плескали в долоньки і співали нам пісень!

Хлопці-миротворці, які служили тут до нас, дали нам контакти цього закладу, от ми і організували для них збір подарунків – за власний кошт закупили для дітей зошити, альбоми для малювання, іграшки, продукти. До речі, працівники інтернату зізналися нам, що цими дітьми найбільше опікуються саме українці.

Про польоти, вертольоти і небезпечну… фотографію

«Журналіст – і в Африці журналіст», – сміється Юрій Кульпа, коли зазначаю, які цікаві та «влучні» його світлини із Конго, як багато у них підмічено колоритних деталей з місцевого життя.

– Щоправда, – зазначає чоловік, – фотографування тут справа доволі ризикована, але ж журналісти ризику не бояться! (Сміється, – авт.)

Місцеві називають білих людей «мзунгу» – «людина-європеєць або людина без шкіри». До чужоземців, особливо у військовій формі, ставляться по- різному – хтось схвалює присутність миротворчих військ, хтось, навпаки, сприймає нас насторожено. Без зайвої потреби стараємося за межі свого військового містечка не виходити, а коли виходимо, то виїжджаємо на транспорті і тримаємося колективу. Місцеве населення непевне – ще вчора вони тобі усміхалися, а нині можуть звинувачувати тебе у всіх смертних гріхах… Ніхто не може передбачити, як сприймуть місцеві те, що ти їх фотографуєш – мене попереджали, що вони можуть і авто камінням закидати, коли вирішать, що ти фотографуєш їх, аби виставити в «неприглядному» світлі… Хоча за долар-два вони охоче позують – на туристах місцеві заробляють в будь-який доступний для них спосіб, бо бачать у всіх них багатих за тутешніми мірками людей. Часто я фотографую в русі – є фото і з авто, і навіть з вертольота на ходу (і це на швидкості 200 км за годину!). Вертольотами я тут літаю часто. Українські екіпажі вертолітного загону здійснюють розвідку з неба гірської місцевості в радіусі кількохсот кілометрів, часто доставляють вантажі вертольотами у місцевість, куди не добратися на авто. Мені подобається тут і моя професійна діяльність, і цікаво збирати світлини, показувати людям іншу, незнану, небачену Африку…