Ще восени тернопільський журналіст, військовий історик, архівіст, громадський діяч 49-річний Ігор Крочак підписав контракт на службу в Збройних силах України. Від грудня Ігор уже безпосередньо перебуває в зоні бойових дій.

Тоді як усі ми чекаємо на свята, готуємося до Різдва, бійці на фронті бережуть наш спокій. Незважаючи на те, що вони постійно повинні бути на сторожі, що ворог щоразу обстрілює їхні позиції, наші воїни також чекають Святої вечері, Різдва, хочуть домашнього тепла та затишку, тому хоча б на кілька хвилин, але організують собі кутю і колядки.

– Настрій у хлопців бойовий, – розповідає Ігор. – Різдво будемо зустрічати як водиться в Україні з кутею, в підрозділах будемо колядувати, а як же без цього?! Є в нас і капелан, а нещодавно нам передали Вифлеємський вогонь – символ миру й спокою. Тепер його бережемо…

Ігор зізнається, що служить зовсім не на журналістській посаді, а тому, коли буває важко, виливає свої емоції у віршах, які найбільше почали писатися саме на війні.

– У нас тут свої закони, не все можна розголошувати, не про все розповідати, – каже він. – От хіба, що вірші – це згусток емоцій без конкретної прив’язки до місця дислокації і часу, тому їх уже назбиралося достатньо…

Багато для бійців означають і дитячі малюнки й побажання, які їм на передову привозять волонтери.

– Це скарб і згадка про рідний дім, – як і всі інші бійці вважає Ігор Крочак. – Більшість контрактників – від 25 до 40 років, і майже в кожного вдома залишилися діточки, в кого старші, в кого молодші… Дитячі малюнки й листи всюди, над ліжками в бліндажах, є навіть у машинах і в бетеарах, це духовний зв’язок з великою Україною… Їх чекають і постійно запитають у волонтерів, чи не привезли ще. Ними пишаються, бо це робили діти. Дехто з хлопців бере дитячі малюнки з собою на бойові позиції як обереги…

Про те, наскільки важливо для бійців, щоб до них приходили листи з тилу, щоб діти надсилали їм малюнки й писали свої побажання, Ігор розповів у своєму вірші:

Дитячий малюнок
у сніжних степах,
як сонце солдацькеє
серденько гріє…
Ввижаються хати, сади і стежки…
Домівка що з болем покинув…

Здається простенькі слова і вірші,
що малі рученята писали…
Та для воїна це оберіг…
Не менше важливий чим криця…

Це щось же таке, як мішечок
своєї землі, що предки –
за кольчугу та лати ховали…
Як йшли…
Крокували – із блиском мечів…
В Полуденні врата Царграда…

Це натхнення дитяче…
Воно як життя…
І щастя з далекого рідного дому…
Пишіть нам маленькі…
Ми будем чекать!

Такі ось слова – у душі
в любого бійця і солдата…

(Ігор Крочак – Корчак, 4 січня 2017 року. Донбас)