Старша її донька Євгенія пішла в 10 клас, друга Адріана — в 9, а син Марк — в 2. Діти безмежно горді за свою матусю! Ця діяльна, рішуча й відважна жінка нині несе службу в 63-ій окремій механізованій бригаді. Навідалась додому в коротку відпустку. У ЗСУ Тетяна обіймає посаду начальниці групи психологічного супроводу та відновлення. Психолог на передовій потрібен воїнам, адже вони проходять там пекло, іноді не в силі самотужки впоратися із внутрішнім станом, потребують кваліфікованої допомоги. Тетяна вирішила у такий складний для України час бути корисною саме на передовій. Її рішення без вагань підтримали батьки і взяли на себе турботу про онуків. З чоловіком Тетяна розлучена, але він також допомагає у вихованні дітей. «Захищаю Україну передусім задля своєї сім’ї, задля майбутнього своїх дітей», — каже Тетяна.

ПСИХОЛОГИНЯ: вболіваю за кожного українського воїна

— До повномасштабного вторгнення я працювала соціальною педагогинею і вчителькою музики в Теребовлянській спеціалізованій школі-ліцеї, але давно марила військовою справою, — розповідає захисниця. — Торік я довго ходила до військкомату, щоб податись на службу, але мене не поспішали брати. Вочевидь, зважали на те, що у мене троє дітей. Проте я наполегливо продовжувала проситись у ЗСУ. Врешті мене відправили до Києва на відбір на офіцерські курси. Можливо, думали, що не пройду, повернуся і трохи заспокоюся. Але я пройшла! Військових психологів готували при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Для нас читали лекції, ми виїжджали на полігон. Згодом пройшли практику в зоні бойових дій. У бригаді ми з колегами побачили, з якими проблемами бійці повертаються з «нуля». Відпрацювали різні ситуації, освоїли методики надання допомоги військовим. Після курсів склали іспити, захистили практику, прийняли присягу й отримали офіцерське звання. Нині виконую завдання у зоні бойових дій. Мій вибір підтримують рідні, тому приємно, що можу бути корисною своїй країні. Воюю не зі зброєю в руках, а — розумом і словом. Допомагаю нашим захисникам відновлюватись.

У ЗСУ запровадили дві нові групи психологів — контролю бойового стресу і психологічного супроводу та відновлення. Я несу службу при медичній роті. Захисників із важкими пораненнями доправляють у госпіталі, до нас везуть легших — з контузіями, з акуборотравмами та ін. Воїни після травми потребують психологічної допомоги. У багатьох від початку війни закінчується ресурс. Мають відпустки, але для відновлення їм потрібен триваліший відпочинок і реабілітація. Спілкування з психологом — це передусім можливість відкритися і виговоритися. З побратимами вони вже все переговорили, їм потрібні «нові вуха», увага і фахові поради. Наші захисники — щирі й безпосередні. У мене в кабінеті відкривають душу, можуть заплакати, а виходять за двері, то перетворюються на скелю. Українські воїни — титани! Основна підтримка і мотивація для них — їхні сім’ї. «Дуже хочу додому. Не можу витримати…» — каже воїн. «Що сталося? Ти ж не перший день на війні», — запитую. Розповідає, що в них із дружиною народилась дитина і він не може впоратись із тугою. Два тижні тому їздив у відпустку, але ще більше сумує… Такі ситуації на війні непоодинокі.

Щоденно працюю із 15-20 захисниками. Бувають складні випадки — відправляю на лікування. Через постійний стрес на війні деякі воїни вживають алкоголь чи наркотичні речовини. «Я «підсів» на якусь фігню…» — каже. Залишаю його на певний час при нашій роті. Бесідами спонукаю задуматись про шкоду здоров’ю й загрозу життю. Приємно, коли боєць повертається в підрозділ у ресурсному стані й долає свою залежність. У кабінеті психолога захисники проговорюють внутрішні тривоги, відчай, розчарування, втому, самі роблять висновки. Пропоную їм техніки полегшення і внутрішнього відновлення. Нам радили під час навчання не пропускати кожну ситуацію через себе, бо швидко вичерпаємо ресурс. Та я так не можу — вболіваю за кожного воїна. Завітав днями до нас військовий, якому я допомогла трохи ожити. Після «нуля» він був виснажений, почорнілий… На заняттях перемінився. Привіз мені в подарунок 22 шоколади — не знав, яка посмакує, тож купив різних (усміхається, — авт.). Раджу захисникам різні інструменти відновлення. У стресовій ситуації їм потрібно вміти стабілізувати свій внутрішній стан. Добре підходить на фронті методика «безпечне місце». Людина відтворює до деталей в своїй уяві безпечне місце або люблячу людину. Коли ж її опановує страх, безпорадність, поринає думками в ту безпечну комірчину в своїй голові. Туди можна додати кохану людину, маму, дитину. Уява має бути настільки глибокою, щоб відчувати запахи, голоси, текстуру. Це виводить зі стресу. Воїни діляться зі мною таємницями, найсокровеннішим. Конфіденційність у мене на першому місці. Все сказане залишається за дверима мого кабінету.

ЗАХИСНИЦЯ: хотілось би відгородити Україну від росії

— На війні — інше життя, інші цінності. Тут життя на межі, тому дії і слова захисників — прямі, без жодних прикрас, — продовжує Тетяна. — На передовій завжди ризик, але я готувала себе до цього, тож тримаюсь. Єдине — переслідує відчуття безпорадності, бо неможливо всім допомогти, неможливо кожного підтримати потрібним словом. Хотілося б відгородити Україну від росії залізною стіною. Хотілося б нарешті спокою в нашій країні.
Жінка на війні — це берегиня. Медикиня, психологиня, кухарка, снайперка… Турботлива, мудра, відважна. Кожна захисниця докладає максимум зусиль, аби наше військо перемогло ворога. Коли я потрапила у зону бойових дій, то була вражена повагою і турботою побратимів до жінок. Якби могли, то на руках би носили. «Чи все гаразд у тебе?», «Може, тобі щось потрібно?» — запитують щоразу. Вболівають одні за одних. Величезний ризик відсуває на задній план все несуттєве, а підсилює людяність. Лягаєш спати і не знаєш, чи прокинешся вранці. Кожен день маєш використовувати на повну, бо завтра може не бути. Побратими вчаться одні в одних, хвалять одні одних за навіть найменшу деталь.

Жінок на війні значно менше, ніж чоловіків. Посестри теж стоять горою одна за одну. У підрозділах, де більшість — чоловіки, не відчуваємо дискомфорту. На початку думала, чи зможу облаштувати свій маленький простір. Але все організувалося само по собі. Потрібно переодягнутися, чоловіки виходять із кімнати. Всі дорослі й свідомі. Жодних незручностей. Нема дискримінації через посаду чи звання. Наші воїни — дружні та щирі. «Таньчик» — позитивчик», — доброзичливо називають мене в підрозділі. Позивний перегукується з «танчиком» (усміхається, — авт.). Така ж цілеспрямована і наполеглива. «Не обманюй!» — кажу прямо. Можу дати волю емоціям. «Пані-офіцерко, ви так голосно смієтесь», — піджартовують. На війні треба залишатися собою.
Війна змінила всіх нас із першого дня. І змінює далі. Кожен із нас проявив свою суть, кожен діє за внутрішнім покликом і керується своїми цінностями — хтось пішов добровольцем на фронт, хтось волонтерить, хтось працює в тилу, а хтось… ховається від представників військкомату. Хочеться, щоб війна скоріше закінчилася, бо зазнаємо великих втрат. Та як би не було важко, наші воїни мужньо дають відсіч росіянам, ніколи не здадуть рідну землю, ніколи не відступлять. Ми обов’язково переможемо!

МАТІР: діти — мій ресурс, а батьки дають мені крила

— «Ти ж мама трьох дітей…» — часто доводиться чути такий закид. Дехто зі знайомих через нерозуміння мого вибору, на жаль, відвернувся. На початках було прикро через це, але розумію, що моя ситуація не вписується в певні стандарти, тому дала собі спокій, — ділиться особистим захисниця. — Так, я справді могла б не йти на війну, бо виховую трьох неповнолітніх дітей. Проте я зробила свій вибір і не шкодую. Не можна судити когось через те, що не є прийнятним для вас. Потрібно бути толерантними до вибору інших.
Діти — мій величезний ресурс, а батьки дають мені крила. Рідні абсолютно підтримують мене. За це я їм безмежно вдячна! Не всі розуміють, що жінка на війні не обов’язково має тримати автомат і воювати. На передовій є багато спеціальностей, з обов’язками яких чудово справляються жінки. Воїнам потрібна психологічна підтримка. Якщо я зможу допомогти хоча б десятку воїнів, то для мене це буде дуже цінним. Це — мій шлях, і я його пройду.

Повідомила дітям про свій намір іти в ЗСУ, спершу були трохи шоковані, а згодом змирилися, бо знають мій «командирський» характер і мою рішучість (усміхається, — авт.). Не можу спокійно сидіти і чекати, коли в країні відбуваються такі доленосні події. При можливості щодня телефоную до дітей, цікавлюся їхніми справами, ситуацією вдома. Мої батьки турбуються про них, тому я спокійна. Моя мама завжди й у всьому підтримує мене. Жодного разу не дорікнула. Якби не вона, то я не змогла б нести службу. Під час літніх канікул син жив у батька. «Марчику, не сумуй за мамою, бо я завжди в твоєму сердечку», — прошу сина. «А вже можна трошки сумувати?» — запитує вчора (усміхається, — авт.). Надіюся, що я буду для своїх дітей не так прикладом відваги, як прикладом турботи про інших. Не можна бути байдужим у такий важкий час, маємо допомагати одні одним. «Матусю, у нас все добре. Не хвилюйся. Головне — бережи себе!» — повторюють діти. Коли я пішла на службу в ЗСУ, вони стали більш самостійними. Доньки і син додають мені стимулу. Навіть якщо важко на душі, знаю, що маю триматися і бути сильною заради них. «Щось голова болить», — промовилась. «Що це ти розкисла, як квашений огірок? Бери себе в руки!» — каже син. Мій малий психолог (усміхається, — авт.). Діти — зміст мого життя. На війні я передусім задля їхнього майбутнього.