7 лютого жінка стрибнула з моста в Дністер, її безжально понесла вода… Майже місяць рятувальники і рідні загиблої шукали тіло. Виснажливі пошуки не давали результату. Лише майже через місяць, 4 березня, покійну побачили у річці майже за 80 км від Заліщиків — біля Хотина. Попрощатися з Ліліаною Іванівною прийшли багато містян, адже жінку поважали, вона виховала не одне покоління школярів.
37 років вона пропрацювала у Заліщицькій спеціалізованій школі І-ІІІ ст. ім. О.С. Маковея. Що спонукало жінку піти на такий відчайдушний крок, наразі залишається загадкою…

— Ліліана Іванівна вела групу продовженого дня, проте останніми роками її боліли ноги, перенесла операцію, тож перевелася на півставки техпрацівника, — розповів один із її колег. — Свого часу вона закінчила Київський національний університет ім. Шевченка, вчителювала у нашій школі з 1982 року. За день до трагедії була на роботі, спілкувалися, ніхто не помічав дивної поведінки, а тут раптом таке… Так, Ліліана Іванівна була виснажена фізичним болем, але ми не помічали у неї суїцидальних нахилів…

Трагедія сталася 7 лютого, близько 17-ої години, на мосту, що вже на території Заставнівського району Чернівецької області. Від свого будинку жінка пройшла туди майже півтора кілометра. У Заліщиках розповідають, що у той страшний момент мостом проїжджало авто, водій побачив наміри вчительки, зупинився, щоб відрадити її, але вже було пізно… Ліліана Іванівна останнім часом мешкала сама, син був на заробітках у Польщі, а донька живе з сім’єю в Києві. Після страшної звістки син приїхав додому, разом із друзями на надувному човні переміщався Дністром, сподіваючись знайти тіло. У перші дні неподалік місця трагедії працювали водолази, але пошуки ускладнював високий рівень води в річці після танення снігу.

— Губимося в здогадах, що могло стати причиною прикрого випадку. Ліліана Іванівна ні з ким не конфліктувала, була доброю, щирою, — розповіла вчитель Тамара Андріївна Миронюк. — Так, у неї були мізерні пенсія та зарплата, але це не привід прощатися з життям, до того ж їй допомагали діти. Скоріш за все, це затяжна депресія, можливо, відчувала самотність. Не завжди люди розповідають навіть найближчим, що у них в душі. Ліліана Іванівна була віруючою, ходила до церкви, тож її поховав священик, щоправда, до храму не заносили тіло. Вчителі віддали честь колезі. Вочевидь, у неї були проблеми з психічним здоров’ям. Прикро, що ми не змогли запобігти непоправному. Син Ліліани Іванівни — однокласник мого сина, вони дружать, нам дуже боляче… Це велика трагедія для їхньої родини. Ліліана Іванівна була спокійною, врівноваженою, ввічливою, доброзичливою, водночас трохи замкнутою, мабуть, через самотність. За два дні до трагедії ми поверталися разом з нею зі школи, я провела її, бо у неї боліла нога. Спілкувались дорогою, ніщо не віщувало біди… На похорон прийшло дуже багато людей, висловлювали співчуття. У нас є така традиція, що рідні роздають усім, хто приходить прощатися, булки, то тоді навіть усім не вистачило. Сумуємо… Світла пам’ять нашій Ліліані Іванівні…