Родом він – із Куп’янського району Харківської області – території, яка на початку повномасштабного вторгнення опинилась під російською окупацією.

«Мій позивний – Ара. Вибирав між двома: Жожо і Ара, бо люблю пародіювати кадирівців. Ми часто з хлопцями жартуємо, кривляємо їх – звідси й пішло», – каже нацгвардієць.

До лав НГУ Андрій долучився влітку 2020 року з власної ініціативи.

«Хотів підписати контракт із 92-ою бригадою ЗСУ. Але знайомий із військкомату порадив спочатку пройти строкову службу. Мовляв, не сподобається – поїдеш додому. На Харківському розподільчому пункті просидів близько двох тижнів, а потім потрапив до Тернопільського батальйону. Контракт підписав 21 січня 2021 року. І коли почалось повномасштабне вторгнення, я його зустрів як контрактник», – говорить Андрій.

24 лютого 2022 року батальйон підняли по тривозі. Перші завдання, за словами військового, були не надто складними, але з часом ситуація на фронті змінилася:
«Поведінка ворога дуже змінилась. Вони переймають наші ініціативи і масштабують. Наприклад, дрони: спочатку їхньою метою була розвідка, а зараз – FPV, яких у них тепер в рази більше, ніж у нас».

На межі 2024–2025 років Андрій разом із побратимами був на ротації на Покровському напрямку. Один із моментів запам’ятався на все життя.

«До нас висувалась ворожа мобільна група. Чотири-п’ять людей. Ми були на позиції, автомати почали клинити один за одним. Гранат не було. Я вже розумів – усе, кінець. Прилетів FPV-дрон, бахнув у землю за метр від нас – не зачепило. Ми залітаємо в бліндаж: тісний, два на півтора метри, п’ятеро людей. Ворог починає прострілювати вхід. Я реально подумав, що це останні секунди, – пригадує Ара. – Але сталося диво. У товариша в розгрузці знайшли дві гранати. Наш командир кинув одну, ворог почав відкидати, ще й димову шашку закинув. Видимості – нуль. Потім ми кинули другу гранату, і ворог відступив. У той момент прилетіли наші дрони й добили їх».

Щоб триматися морально, Андрій постійно носить із собою телефон з фото і блокнотик від коханої.

«У телефоні в мене все по папках розкладено: згадки, моменти. І ще в мене є маленький конверт у бронежилеті, а в ньому – блокнотик, який зробила моя дівчина. Там меми, любовні послання, два полароїдні фото. Це дуже підтримує, – каже Андрій. Інша «терапія» – шаурма. У мене є традиція: виїхати в місто й з’їсти шаурму. Звичне, просте життя – це теж кайф».

Попри війну, ставлення до життя у хлопця залишилось тим самим.

«Життя треба цінувати, тому що ти ніколи не знаєш, через яку причину воно може обірватися. Кожен день, як лотерея. Тобто, навіть, тут ти не знаєш, що тебе чекає завтра. Ти наче собі розпланував події на декілька місяців вперед, відкласти на щось гроші, кудись з’їздити, щось конкретне зробити, але кожен день треба цінувати. Війна не вплинула на мій світогляд вона просто ще раз показала той факт, що людство прогнило наскрізь. Вже XXІ століття на дворі, а ми досі за землі воюємо. Але з іншого боку,  це такий спосіб самоствердження нації, тому що, якщо зараз прогнутись, просто здатись, опустити руки, то який сенс взагалі був? З кількох століть формування нації, формування історії і це все просто не матиме сенсу? Багато життів втрачено, стільки подій сталося. Хотілось би реального скорішого закінчення цієї війни, – каже Ара. – Життя треба цінувати. Бо ніколи не знаєш, що буде завтра. Живи, насолоджуйся – навіть прогулянкою. У мене колись була потужна мотивація – родина під окупацією. Потім батьки виїхали в Латвію, дівчина до мене переїхала. А тепер за рідний край тримають тільки спогади й бажання вигнати цих виродків з нашої землі».

На запитання, чи бачить себе у цивільному житті, відповідає:

«Ні. Мої побратими щось планують: ким будуть після служби. А я – ні. Мені тут, у війську, навіть подобається. Я – як риба у воді».