Ти прийшов саме в час, коли визріли зорі і сливи
І печаль світова обійняла руками роки.
Ти був схожим на дощ і минув, як минає злива.
Сива ніч, як черниця, молилась крізь тишу й віки.
Знову золото осінь розмінює на мідяки.
І кульгаві вітри, наче пси, розбрелись по дорогах.
Доторк часу, холодний, як доторк чужої руки –
Неминучості знак, сипле листя пожовкле під ноги.
Тетяна Рибар

Відлітайте, дерева. Прощай, нетутешня пташко.
Ані докору з уст. Нам лишається довга сльота.
В керамічному глечику – кілька засохлих ромашок.
Екібана від літа, довершена і проста.
Півгодини дощу, півгодини ясного неба.
Вогко дихає камінь бароко і рококо.
Нагулятися містом, потім піти до себе,
Відігрітись на кухні, запарити молоко.
Підійти до вікна і дивитись, як дужий вітер
Нагинає дерева і листя в саду мете.
І про щось промовчати, торкнувши засохлі квіти.
І про щось говорити: про вітер, про листя, про те,
Що ця осінь така, як чудна перезріла панна –
То дарує вам усміх, то хусточку мочить слізьми.
А в долоні від літа – хіба що суха екібана.
І щодень по пелюстці її обриваємо ми.
Мар’яна Савка

І згадками тішить звичайними.
А смуток гірчить нерозгадано…
Ця осінь – кленова й каштанова
І міріадово зоряна,
І срібно-дощево-туманова,
І вітром розбурхано-зорана,
І віршами, віршами, віршами,
Як листям багряним засипана,
Такими словами розкішними,
Як золотом вишита, вишита…
Ця осінь чуттєво нестримана,
Така суперечливо лагідна.
Такими піснями оспівана!
Такими цілунками зваблена!
Ця осінь горить листопадами,
Якими здивуєш нас тайнами?
Віра Олеш

Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п’ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

Ліна Костенко