«Хочу подарувати вам ґердан», — підійшла якось на вулиці знана і шанована у Теребовлі Володимира Гнатів до місцевої волонтерки БФ «Чесна Україна» Любові Солтис. Зняла із себе і передала з теплою усмішкою. Вчинок зворушив усіх, хто був поруч. Пані Володимира перед тим долучилася з краянами до поминальної молитви за загиблими захисниками. Журналістка «НОВОЇ…» сфотографувала момент, коли приміряли прикрасу. «Я і для вас сплету», — у відповідь на клацання фотоапарата пообіцяла майстриня. І незадовго передала журналістці синьо-жовтий ґердан із тризубом. Згодом сплела прикрасу для продавчині з базару. Пані Володимира робить добрі справи від щирого серця. Зі своєї пенсії щоразу жертвує для ЗСУ, а днями написала листа для воїнів і передала на передову, а також сплела оберіг для захисника.

«Випічка для мене — своєрідне мистецтво»

Пляцки від пані Володимири — свого часу це звучало у Теребовлі як бренд. Усе життя жінка працювала кондитеркою, готувала випічку на весілля. Донині не покидає улюблену справу — у свої 86 років іноді пече добрі пляцки для своїх приятелів. Родом пані Володимира із села Словіта, що на Львівщині. У Теребовлі мешкає з 1986 року. Направили на роботу — залишилася тут жити.
— Аби не журитися у нинішній важкий час, стараюся робити щось корисне. Мого чоловіка вже нема 12 років. Донька Оксана живе на Львівщині, працює старостою села, син мешкає у Львові. Дякую Богові за кожен день, хоч і болить серце за все, що нині відбувається в нашій країні… З малих літ у моїй душі — Україна. «Встань, Тарасе, пробудися! На свій нарід подивися!» — співала я повстанську пісню, коли це ще було переслідувано. Після школи здобула освіту в кооперативному технікумі. Не дуже любила торгівлю, більше душа лежала до медицини, але у мене не було змоги вивчитись. Направили в Теребовлю на роботу. Нове місто — нове життя. Пропрацювала трохи, поїхала до Києва на курси з підвищення кваліфікації. Завжди хотіла пізнавати щось нове, удосконалюватись. У Києві мене прийняла на квартиру режисерка театру ім. Івана Франка, чоловік якої був директором оперного театру. Спілкування з цією родиною для мене, звичайної кондитерки, було відкриттям світу мистецтва.
Випічка для мене — це теж своєрідне мистецтво. Я віддавалася своїй праці. У мене часто замовляли солодке на весілля. Щоб наповнити кльоші, пекла по 23 види тістечок і по 18 видів пляцків. Були часи… Печу донині, випробовую нові рецепти, щоразу вчуся. Для друзів і приятелів печу в подарунок пляцки. Останнім часом полюбляю готувати безе з горіхами і маком, перекладене вафлями. Треба натрудитися, але коли пляцок готовий, сповнює радість.

«Відчуваємо щастя, коли даруємо добро іншим»

Ще одне захоплення пані Володимири — бісероплетіння. Нанизала не один десяток різноманітних ґерданів. Більшість із них роздарувала. А ще жінка дуже любить читати книги і газети, стежить за новинами.
— Передплачую чотири газети, кожну сторінку ретельно перечитую, — розповідає пані Володимира. — Надихнула мене книга Мирослава Дочинця «Многії літа. Благії літа», у який зібрано дивовижні заповіді 104-річного Андрія Ворона. Щастя відчуваємо, коли даруємо добро людям, коли чимось допомагаємо іншим. Колись я врятувала свою колегу і її двох діточок… На той час я працювала шеф-кухаркою на автостанції. Колега не приходила два дні, хтось навідався до неї — не відчинила. Почула я — занепокоїлась. Все залишила і пішла до її помешкання. Постукала — тихо. Негайно покликала сусіда і попросила виламати двері. Чоловік не хотів, але прислухався до моїх наполягань. Моя колега і її двоє діточок лежали вже майже без свідомості… Отруїлися чадним газом. Два дні лікарі рятували їх. На щастя, вижили!
Тривалий час живу самотньо, живу просто, і це дуже добре. Ніколи ні на що не нарікаю, які б ситуації не траплялися. У побуті мені всього вистачає, ще й ділюся з бідними. Нині всі мої думки — про війну. Іду базаром, а там збирають для захисників. Жертвую, нехай і моя часточка буде. Найбільший біль — загибель наших воїнів. Серце розривається… Заспокоює мене плетення ґерданів. Ніхто не вчив цьому, сама освоїла. Сестра моєї матері померла через недугу в 32-річному віці. Залишила недоплетені коралі… Взяла я їх у руки, роздивилася і згодом сама почала нанизувати намистини. «Володимиро Петрівно, що вам подарувати?» — запитує мене на базарі знайомий продавець, який торгує нитками і різним крамом. Щиро так! «Ви вже мені подарували найцінніше — вашу доброту. Все інше — набуте», — відповідаю. Дякую Богові за добрих людей довкола!