Трагедія на Дністрі, що сталася 20 червня і забрала життя виховника Володимира Федорчука та учня Максима Скасківа з Підгайців, — як дежавю минулорічної сумної пригоди на Одещині, де втопилися двоє учнів та вчитель із Тернопільщини. Педагоги віддали життя, рятуючи своїх учнів… «Вчителю!» — так звертався 14-річний Максимко до свого мудрого наставника — 52-річного Володимира Федорчука, а виховник любив хлопчика, як рідного. Їх безжально затягнув водяний вир… Нині їхні могили поруч на підгаєцькому цвинтарі…

«Невже ми всі тут потонемо?..»

Подружжя Володимир та Надія Федорчуки понад десять років тому заснували Підгаєцький осередок скаутської організації «Пласт» і гуртували довкола себе активну молодь. 18 червня пан Володимир із трьома хлопцями та чотирма дівчатками вирушив у мандрівний табір «Цвіт папороті». Пластуни розпочали подорож із лісу біля хутора Лози, що на межі Підгаєччини та Бережанщини, де відбувся останній бій УПА. На символічному місці нині стоїть хрест, що свого часу витесав пан Володимир, який мав різьбярський талант.

— «Маємо подолати невідомі стежки, дійти до Дністра. Буде важко, але пізнаємо багато нового!» — говорив Володимир вихованцям перед походом, — згадує згорьована дружина загиблого вчителя пані Надія. — У мандрівку хотіли іти 11 юнаків із куреня ім. Петра Дорошенка та куреня ім. Марії Пальчак, але батьки відпустили сімох. Гімн, молитва — і рушили в дорогу. Подорож мала тривати десять днів, але закінчилася на третій… За старшу з групою пластунів, крім Володимира, була ще вчителька англійської, наша бунчужна Тетяна Гунчак. Добралися до села Устя-Зелене Монастириського району, сіли на березі Дністра, думали розтаборуватися, але пекло сонце і Тетяна пішла шукати інше місце. Максимкові дозволили лише намочити ноги, бо він не вмів плавати. Хлопчик сів на камінь і хлюпався. Раптом у нього злетів з ноги капець. Максимко нахилився і… шубовснув у воду. На допомогу стрибнув його двоюрідний брат Тарас, але й він розгубився. За ними пірнув Володимир Володимирович — відштовхнув Тараса до берега, схопив Максима. Тетяна прибігла на крики, побачила, як Максим піднявся над водою, пірнув, вода зійшлася, а його нема… Усі завмерли. «Чух! (псевдо пана Володимира — авт.) Максиме! Де ви?!» — кликали. Тарас ніяк не міг доплисти до берега. «Рятуйте!» — благав. Поруч стояли рибалки, діти просили допомогти, та вони не вміли плавати… Одна із дівчаток кинулася рятувати Тараса, до них стрибнула ще одна дівчинка. Рибалки кидали їм вудки, волосінь обривалася… «Господи, невже ми всі тут потонемо?..» — кричав Тарас. Він таки вибрався на берег, а от Володимира Володимировича і Максимка не було… Перелякана вчителька викликала рятувальників. «Надіє Ярославівно, маю щось вам сказати… Тільки не хвилюйтесь. «Чух» і Максим втопилися…» — ніби з кулемета, випалила по телефону Тетяна. Я почала дико кричати… «Боже, зроби диво!» — просила всю дорогу до Дністра. Ми заїхали за півгодини. Там уже були батьки Максимка. На колінах ми повзли одні до одних і ридали… Рятувальники шукали тіла, закидали сітки… На водолаза ми чекали вісім годин… Максимка зачепили гаками за футболку, Володимира дістали ще через годину…

«Вода мала його забрати…»

Пані Надія нині згадує кожну мить спільного життя з Володимиром. Намагається знайти пояснення тому, що сталося. Володимир не раз опинявся у небезпечних ситуаціях, але найбільше його переслідувала… вода.

— Пригадую, поїхали ми на медовий місяць до Ялти. Я засмагала, чоловік виліз на високий камінь і малював море. Ненароком у нього впав пензлик у воду, пішов діставати, а тоді був шторм — тільки зведеться на ноги, як хвиля його кидає до каменя. Майже годину він боровся з хвилями… Вода таки мала його забрати..,  — сумно зітхає пані Надія. — Хоча Володимир умів добре плавати. Був й інший знаковий випадок: торік чоловік поїхав із пластунами до водоспаду в Нирків. Там із наплічником та велосипедом упав у воду… Максимко. Володя стрибав за ним. Видно, вода їх переслідувала… А ще мене не покидають слова Володимира, які сказав за тиждень до нещастя: «Мабуть, помру несподівано…» Тоді він повертався з лісу, впав із велосипеда і сильно вдарився. А взагалі-то планував жити довго. Я казала, що він проживе близько сотні років, бо був спокійний, лагідний, займався бджолярством. Колишній директор школи Йосип Мілянич колись дав йому бджолину сім’ю, нині у нас вісім вуликів. Що тепер робитиму з бджілками? У мене алергія на укуси бджіл, а Володі нічого не шкодило. «Навіщо вкусила? Ти ж загинеш…» — шкодував кожну комаху.

Вісім обіймів на день!

1 липня Володимирові Федорчуку мало б виповнитися 53 роки, а наступного року в подружжя мав бути ювілей — 30 років спільного життя. Їхнім витонченим почуттям та ніжним стосункам заздрили навіть молоді. Ішли до церкви — тримались за руки, до «Пласту» — за руки, навіть на город вкупці ходили. Двоє дітей Федорчуків — донька Ніна та син Андрій — підросли, мешкають нині в Івано-Франківську. Ніна подарувала їм двох онуків — Марічку і Павлика.

— 29 років я жила з ангелом! Володя ніколи не сварився, не казав жодного холодного слова. Бувало, наструже у майстерні й не прибере. «Якби ти в банку працював, то розсипав би доляри, а так — тирсу», — жартома дорікала. «Але ти мене любиш?! Ходи, обійму!» — усміхався. Казав, що треба вісім разів на день обійматися, аби почуватися щасливим — є така історія у Бруно Ферреро. Володимира називали підгаєцьким романтиком. У душі ми залишалися юними, бо завжди працювали з дітьми. Свого часу чоловік закінчив профтехучилище в Івано-Франковому на Львівщині, відслужив в армії, не хотів, щоб батько, голова колгоспу, відкупив його. Батьки мого чоловіка переїхали із Житомирщини, тато працював агрономом, головою колгоспу, був міським головою Підгайців. Ми одружилися, коли Володі було 22 роки, мені — 20. Я закохалася в його оченята-озерця із брівками-чайками! Чоловік працював на автобусному заводі у Львові, на цегельні в Підгайцях, різьбярем у лісництві. Щоб побудувати наш будинок, влаштувався на цегельню — так міг дешевше купити цеглу. Кожну цеглину собі випалив, сам накреслив проект будинку. За місяць у лісництві йому потрібно було вручну виготовити сто тарілок! А ще працював судовим розпорядником, проте дуже не любив тієї справи. Бувало, брав до суду художню книгу, щоб хоч трохи «розвести» суворі будні, але якось суддя побачила і заборонила читати на робочому місці. По-справжньому знайшов себе у Підгаєцькій художній школі народних ремесел, де пропрацював 25 років. Володимир — педагог за покликанням, його сестра — теж педагог, директор школи, шваґро викладає в аграрному ліцеї, я — вихователь — дуже люблю дітей…

На Майдані посивів, на війні перемінився…

Володимир Федорчук був правдивим патріотом України. Пройшов Майдан від першого до останнього дня, захищав нашу землю на Донбасі. Повернувся додому вимушено, оскільки дружина потрапила до реанімації.

— «Їду на Майдан!» — оголосив якось чоловік, думав, буду відмовляти, та я взялася складати наплічник, готувати канапки в дорогу, — згадує пані Надія. — Правда, сина не пустила — боялася втратити двох. Є відео з Майдану, де Володимир із побратимами під кулями рятує пораненого. Він бачив там смерть… Розповідав, як рятував пораненого в голову і не зміг нічим зарадити, плакав, як дитина. З Майдану повернувся сивий, а на війні змінився, заглибився у себе… За ці роки він багато чого відкрив у собі. На війну пішов добровольцем у 2014-ому, коли почув про смерть пластуна Віктора Гурняка. Пробув там, щоправда, недовго — чотири місяці, змушений був мене рятувати, адже я потрапила до реанімації з мікроінсультом. Коли ішов у зону АТО, я думала, що більше не побачимось, але Бог оберіг його там. «Діду, скільки тобі років?» — запитали його фронтові побратими. «П’ятдесят», — відповів. «Чому прийшов сюди?» — «Не можу вдома сидіти, хочу бути потрібний!» Його направили на базу ремонтувати зброю. На війні Володя мав позивний «Явір». А ось у «Пласті» він — «Чух» — від імені героя мультсеріалу, а я — «Сверблячка» (усміхається — авт.). Самі себе «охрестили» такими псевдо, коли дивилися «Сімпсонів». Ми — диваки у Підгайцях. Але що я тепер без чоловіка?.. У нього було золоте серце і золоті руки — усе знав і все вмів. Якось поїхав з донькою до дендропарку в Хоростків. Ніна загубила босоніжок, то батько змайстрував їй взувачку із… пластикової пляшки. Навіть зброю саморобну вмів виготовляти! А яка у нього шабля гостра — хотів із нею йти на війну!

«Україна буде, бо в нас чудові діти!»

Окрім двох своїх дітей, у Федорчуків є ще з сотня чужих, але дуже близьких за духом вихованців «Пласту». Скаутську організацію подружжя заснувало в райцентрі у 2005 році, за ці роки виховало покоління славних пластунів. Пан Володимир був станичним і виховником, пані Надія — зв’язкова і виховниця дівочого куреня.

— Про «Пласт» Володимир почув по радіо, поїхав до Тернополя в «розвідку», а незадовго відвідав пластунський табір у Бережанах. «Мусиш це побачити! Це так цікаво!» — аж розпирало йому груди після першого дня табору. Вранці ми сіли на велосипеди і поїхали до Бережан, — ділиться спогадами пані Надія. — Там чоловік провів для діток практичне заняття з вивчення рослин. Ми повернулися додому, сповнені вражень. Незадовго ми вже мали свої гуртки, так у Підгайцях зав’язався «Пласт». Разом ми їздили на вишкіл у село Заздрість. «Україна буде, бо у нас чудові діти!» — захоплено казав Володимир. Для підгаєцьких пластунів ми з чоловіком організовували мандрівки, подорожі, теренівки. У 2006-ому побували на найсильнішому таборі за існування «Пласту» на Тернопільщині — «Дух нашої давнини». Незабутнім було свято Івана Купала: змайстрували Купалу, грали на сопілках та гітарах, пускали на воду вінки, палили ватру. Досі пам’ятаю, як Тернопільська округа доручила станиці Підгаєцькій провести перший захід — свято Весни. «Володю, як ми це зробимо? Ми нічого ще не знаємо…» — хвилювалася я. «Але ми все вміємо!» — підбадьорив чоловік. Свято Весни вдалося на славу! Ми з чоловіком склали присягу до «Пласту» аж у 2010 році. Мене прийняли в курінь «Літавиці», а Володимира — у 29-ий курінь УПС «Сіроманці ім. А. Гарасевича». Спогади чоловіка про заснування «Пласту» в нашому райцентрі опубліковані у книзі «Підгайці і Підгаєччина». Володимир мав найвищу пластову нагороду «Залізний вовк», оскільки був автором всієї різьбленої символіки куреня, а відзнаку військовика «Сталевий вовк» йому мали вручити на найближчій Вовчій Раді, проте не судилось… Після смерті передали мені.

Буде прилітати бджолою…

Такого людного похорону в Підгайцях не було давно. За пана Володимира та його учня Максима молилися п’ять священиків, відспівували семінаристи, загиблих поховали поруч. Провели їх в останню путь пластуни з усієї України.

— З батьками Максимка нас об’єднало горе… Максимко був справжнім пластуном — активним, цілеспрямованим, мріяв стати рятувальником, любив футбол, — витирає сльози пані Надія. — І мого чоловіка, і вихованця ховали в одностроях. Батьки Максимка взяли мене під руки на похороні, так ми ішли за трунами… Колись ми з Володимиром були на цвинтарі, він обмовився, що хотів би бути похованим на новому кладовищі, щоб бачити Панські рови, куди бігав до джерела, бачити, як цвіте гречка на городі. Ми виконали його волю. Максимкові батьки теж поховали там сина. А ще чоловік заповідав мені посадити на його могилі липу. «Прийдете до могили, липа буде холодком обвівати, а я прилітатиму бджілкою і буду кусяти тебе, Надю!» — жартував. Максимкові поклали у труну м’яча, ракетки. «Напевно, вони там уже грають у футбол!» — сказав старший брат Максимка. Ми з батьками загиблого хлопчика попросили пробачення одні в одних, щоб душам наших рідних було добре…